ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ПОКЛИК ДОЛІ? НЕВІЛЬНИК ЧЕСТІ? ПРОТЕЖЕ?
Теперішня молодь не рветься в Ньютони, як от, скажімо, в митарі чи податківці. Юні віддають перевагу готівці. І їх можна зрозуміти. Адже пізнання незвіданого — процес химерний: невідомо, куди виведе (і чи виведе взагалі). Знову ж — чи щось тобі «обломиться»?

Кризові часи потужною кадровою чисткою пройшлись корпусами науково-дослідних установ. Хтось з учених змінив професію (або сферу зайнятості). Хтось «шукає істину» в більш комфортних краях. Суворі вітри перемін розхитують усталені структури — інститути, відділи, лабораторії. Через втрату лідерів тихо вмирають наукові школи. На цьому тлі екзотично сприймаються «сімейні ланцюжки», що подекуди розцвічують кадровий масив лицарів істини. Іншими словами, мовиться про так звані династії вчених. У факті того, що вони не перериваютьcя й у наш надто меркантильний вік, є, між іншим, відповідь на розхожий житейський тест: а ви в науку своє чадо сьогодні віддали б?

1. Під шифром «тощо»
Згідно із словником іншомовних слів часів «розвинутого соціалізму» поняття «династія», крім, зрозуміло, монархічних осіб, включало також «кілька поколінь однієї родини — видатних майстрів певної справи (робітнича Д., хліборобська Д. тощо)». Характерними є дві подробиці: «видатні» (натяк на обраність, «затвердженість»), а ще — невсипущий класовий підхід, коли в офіційній пошані — «творці матеріальних цінностей», а «пролетарі розумової праці» сховані за безликим «тощо».
Уявлення про граничну заідеологізованість процедури передавання сімейного ремесла нащадкам дає реальний випадок з недавньої історії.
...Перемога в жахливій війні піднесла особу Сталіна в очах мільйонів людей до захмарних висот. Цілком можливо, що в якийсь момент сам небожитель злякався відірваності від мас, несумісної з ученням марксизму-ленінізму. Щоб бодай трохи «заземлитись», затіяли, як тепер би сказали, піар-кампанію. Згідно з її умовами, піддані Вождя й Учителя одержували дозвіл звертатись до Самого з найбільш животрепетних питань. Так у «пошті Сталіна» опинився лист з України. Від директора НДІ Кричевського, за фахом лікаря-венеролога. Можливо, він і далі мирно керував би дорученою установою, якби в її штатному розкладі не стався перебір родичів першого керівника. А коли ще і його рідний син захотів вступити до інститутської аспірантури, терпець наглядачів з обкому партії увірвався: годі, розвели сімейність! Мабуть, Кричевському-старшому справді стало непереливки, бо наважився потурбувати генералісімуса запитанням: чому в одних сферах трудові династії заохочуються, тоді як в інших — ні? Архів зберіг резолюцію, власноруч накладену на чолобитній найвищим адресатом: «Проти династії венерологів Кричевських не заперечую».

2. Багато титулованих...
У спробі типізувати сімейні наукові співтовариства відповідно до принципу їхнього утворення, зупинимось на трьох основних категоріях.
Тип перший — класичний. Як і до кожного творчого цеху, перепусткою в храм науки є, хай там що не кажуть, талант. У його генетичному розумінні. Тобто та Божа іскра, без якої неможливий жоден справжній вчений. Цей же критерій маємо застосовувати й до продовжувачів ученого роду, що присвятили себе сімейному фахові. А ще не забудьмо про додатковий ресурс, що його дає зв'язок часів, так би мовити, естафета інтелекту. Ось тут, правда, нагадує про себе досить заяложений афоризм про те, що матінка-природа спочиває на дітях геніїв. Як же тоді з династіями? На щастя, життя не настільки однозначне, а надто категоричний висновок не означає, що не може бути протилежних випадків.
Тип другий — жертовний. Скажемо прямо, це наслідок сімейного деспотизму. Перед юною істотою — широченний спектр покликань. А весь уклад родинного життя, домочадці з перших свідомих кроків дитини налаштовують її тільки на священну роль продовжувача фамільної справи: «Мусиш, як твій тато...». «Це — справа сімейної честі...». Скільки доль зламала ця кастовість домашнього виховання! Але то вже невидимі для світу сльози...
Тип третій — пристосовницький. Ніякого особливого хисту до діяльності на науковій ниві молода людина не відчуває... Але, уникаючи труднощів, рухається шляхом найменшого опору. Починаючи з вибору фаху («Там усі свої: приймуть, прилаштують»). Роль своєрідного криголама належить главі династії («Ну як не постаратись заради рідненького!?»). Поступово, через силу молода людина опановує не свою роль. Один компроміс тягне за собою інший.
Фольклор щедрий на сюжети циклу «як стають академіками». Офіційно — через таємні вибори, а вони схожі на будь-які інші з прицілом на хлібне місце (пожиттєва солідна стипендія — «за звання», інші блага). За голоси тут теж змагаються, часом порушуючи ще середньовічний благородний девіз: «Мають обиратись без трьох «П» (просьба, підкуп, попойка). Різні угруповання домовляються про взаємні послуги («Ви проголосуєте за «нашого», а ми за «вашого»). І звичайно, участь в «академічній олімпіаді» (АН — науковий Олімп) абітурієнтів з династійними прізвищами додає дійству пікантності. Не буде великим гріхом припустити: крім цілком заслуженого обрання, тут теж іноді спрацьовує кон'юнктура... Як наслідок, чимало титулованих, але замало визнаних сучасним науковим світом (за числом відкриттів, міжнародних премій, публікацій у престижних виданнях, індексом цитування і т. ін.). Цей висновок, хоч і прикро визнавати, стосується всієї вітчизняної науки.

3. «Моно», «полі» й «міні»
За браком офіційної статистики можна хіба що інтуїтивно стверджувати: за ознакою галузевої профорієнтації найбільше династій учених, мабуть, належить до умовної групи «моно». Тобто наступник переймає від попередника не тільки наукове покликання, але й дослідницьку спеціальність. Персоніфікуємо для прикладу: кібернетики Михалевичі, геологи Семененки, електротехніки Шидловські, фізіологи Комісаренки...
...«Рецепт», виписаний академіком НАНУ Миколою Амосовим, на перший погляд, простий. Однак це простота особливої проби. Ось основні сходинки, що ними прийшла в науку його Катя. До медінституту вступила в 15-літньому віці (за один рік екстерном склала іспити за три останні шкільні класи). Про виховання «по науці»: у три роки вміла читати, рано прикипіла до книжок, з чотирьох років — англійська мова. Театри, музеї, виставки, екскурсійні поїздки... А головне (квінтесенція сімейного «університету») — «розмови й любов батьків». І додамо від себе очевидне: потужний вплив неординарної особистості батька — вченого-хірурга, громадянина. Не скидаємо з рахівниці також умови, що їх мала змогу створити сім'я для дитини. Катерина Миколаївна в 33 роки стала доктором наук, її обрано членом-кореспондентом Академії медичних наук України.
Статус «монодинастії» в один чудовий день може й змінитись. Але про це — докладніше...
Неможливо уявити, щоб у сім'ї президента Національної академії Бориса Патона прямий нащадок обрав для себе іншу стезю, ніж наукову. Недарма прізвище цього родоводу невід'ємне від найавторитетнішої у світі української школи електрозварювання: фундатор — Євген Оскарович, піввіковий лідер Борис Євгенович (у цій же галузі трудився і його брат Володимир Євгенович). Матеріалознавство, зварювання, металургія, технологія металів... Ось коло наукових інтересів двох поколінь цієї сім'ї. А третє?
Таємниці іншої матерії — живої — з юних літ захопили нині фахівця з молекулярної біології, члена-кореспондента НАНУ Євгенії Борисівни Патон. Хтось скаже: зрада фамільної справи. А це ще як подивитись, адже процес пізнання воїстину незбагненний. Ну хто ще десяток років тому міг уявити, що вже нині, «з подачі» патонівців, деякі хірургічні операції успішно виконують... зварюючи живі (!) тканин людського організму.
Виникли дуже цікаві «полідинастії». Вибір фаху певною мірою — таїнство. А як він відбувається на «перехресті» впливів наукової родини? Силами лише однієї з них можна скласти міні-академію. Наприклад: з родини професора Київського університету Миколи Боголюбова вийшли троє синів-учених: видатний математик і фізик ХХ століття, двічі Герой соцпраці Микола Миколайович; історик науки, член-кореспондент НАНУ Олексій Миколайович; сходознавець, академік РАН Михайло Миколайович. До речі, своєрідну предметну симетрію («фізики» — «лірики»), закладену названим тріо, по-своєму, збережено в наступному поколінні: обидва сини Миколи Миколайовича — фізики, у Михайла Миколайовича — один син фізик, другий — філолог.

Ремарка експерта
Валентин Онопрієнко, доктор філософських наук:
Наукові династії — не настільки вже рідкісне явище, як вважають. Вони мають соціокультурне значення, напевно, заслуговують на дослідження не тільки істориками науки, а й наукознавцями.
Інар Мочалов, доктор філософських наук:
Сам собою історичний факт незаперечний: завдяки прямій чи опосередкованій співпраці поколінь усередині родів, завдяки родинним перехрещенням (Ляпунови — Сеченови, Стебницькі — Крилови — Капиці, Короленки — Вернадські...) виникли, образно кажучи, плодоносні поля, урожай з яких ми збираємо й нині.
Віталій Кордюм, член-кореспондент НАНУ
Мабуть, чим далі вглиб людської природи, тим тверезіше судження. Як фахівець з медичної генетики, він вважає, що творчі здібності як багатофункціональний чинник принципово не успадковуються. «Ви багато знаєте видатних співаків у другому чи третьому поколіннях»? — відповідає запитанням.— «Хоча, зважте, співоче обдарування «простіше», ніж наукова творчість,— «тільки» голос і слух».
Що ж до родинних ланцюжків учених, то, на думку Віталія Арнольдовича, передумовою їхнього утворення є збіг двох основних чинників — внутрішньої схильності до пізнання нового та вплив сімейної атмосфери, родинних традицій.
За спостереженнями, здебільшого через 2–3 покоління династії «видихаються» — ресурс природних здібностей вичерпується, «тримати марку» стає дедалі складніше. Практикується перехід до суто адміністративних обов'язків або зміна фаху. «Як знаємо з історії, монархічні династії й ті не надто довговічні»,— підсумовує вчений.

* * *
Мабуть, як і в хрестоматійному романі, усі щасливі наукові династії схожі одна на одну, кожна нещаслива — нещаслива по-своєму... Принаймні знайомий доктор наук, у сім'ї якого всі — він, дружина, дочка й син — фізики, зауважив: «Лихо, справді, не без добра. Кепсько науці, зате обиватель не злословить, як бувало раніше: мовляв, ці вчені, не інакше, гребуть гроші лопатою, бо вся сімейка там прилаштувалась». Ні, не нудний у нас перший акт ринкової епопеї!

Євген СОКИРКО
також у паперовій версії читайте:

• ЗЕМЛЯ У «ВОДНОМУ ІНТЕР’ЄРІ»?

назад »»»