ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
КИТАЙСЬКІ БАГАТІЇ ЛЮБЛЯТЬ КОМПАРТІЮ
Західні політики помилялись — вільний ринок і середній клас не приніс Китаю демократії. Багаті стають політичною основою комуністичної партії.

Четверть століття тому в центрі Шенцзяну, 10-мільйонній метрополії на кордоні з Гонконгом, було село, у якому жили рибалки. У 1980 році село стало першою в Китаї спеціальною економічною зоною, яка мусила притягати закордонний капітал. Нині економіка Шенцзяну зростає на 17% щороку, тоді як загальнокитайський показник становить «лише» 9,9%.

Грошова база
Тут всюди — смак грошей і людської захланності. Пенсіонери, замість бавитись з онуками, грають на місцевій біржі. Для них встановлено спеціальні зали з моніторами й терміналами. Літні люди вдивляються в екрани, стежачи за курсом акцій. У Шенцзяні стільки багатства, що трохи перепало й жителям навколишніх сіл. Там, де колись були їхні господарства, тепер стоять скляні хмарочоси, і це той випадок, коли будівельники не обдурили і натомість дали землю на околицях. Селяни найняли будівельників і спорудили собі особнячки.
Спостерігаючи за елегантними секретарками й службовцями, важко навіть уявити собі, що їхні батьки були землеробами, жили в будинках з невипаленої цегли й пережили великий голод кінця 1950-х, коли в Китаї померло 30 мільйонів людей. Але їхня доля змінилась наприкінці 1970-х років. «Великий Мао» пішов з життя, а його наступник Ден Сяопін оголосив, що «багатіти — це добре», і відкрив Китай світу. Територія поблизу капіталістичного Гонконгу скористалась з цього як найкраще. Частина селян знайшла роботу в промисловості, а їхні діти почали отримувати ґрунтовну освіту.
Одна з тих, хто належить до службовців — пані Фіон, працюючи в страховій фірмі, заробляє 1500 доларів щомісяця. Вона може добре одягатись, бувати у дорогих ресторанах, виїжджати по покупки в Гонконг і Сінгапур. З чоловіком-програмістом вони купили автомобіль «Хонда», на черзі придбання пристойного помешкання. А Вільям Ву менеджер, найнятий японськими імпортерами для роботи на трикотажних фабриках, отримує 2500 доларів щомісяця, його дружина, торговий представник, лише трохи менше. У них двоповерховий будинок, у гаражі «Мітцубісі» і «Фольксваген», а відпустку вони проводять у Макао або Малайзії.
Китайська академія наук підрахувала, що 15% населення, тобто 200 мільйонів жителів великих китайських міст, мають можливість придбати комфортне житло, змістовно провести відпустку, дати освіту дітям. Вони працюють у сфері послуг, приватних фірмах, спеціальних економічних зонах. Це програмісти, журналісти, менеджери, правники, спеціалісти з реклами та маркетингу.

Багатому добре
КПК проголосила ідею «побудови гармонійного суспільства», що має передбачати якусь соціальну солідарність.
Майнове розшарування між багатими і бідними, між селом і містом видно неозброєним оком. Метрополії бояться напливу людей з бідного села, а в пекінських школах встановлюють спеціальну оплату, щоб зробити їх недоступними для дітей сезонних робітників, бо вони погано вдягнуті і знижують загальний рівень класу. На тих, хто працює «нелегально», городяни дивляться погордливо.
При Мао Дзедуні погано було бути багатим, нині погано бути бідним. Китайські медіа зміцнюють ці тенденції, публікуючи рейтинги найбагатших китайців і найбільш прибуткових професій. Чотири роки тому бестселером у країні була книжка «Лю Ітін: дівчина з Гарварду» про батьків, які готували свою дитину до екзамену в престижний американський університет. Книжку продали тиражем у мільйон примірників. Таких книг і посібників видано цілу серію. Коли в членів Ліги комуністичної молоді соціологи запитали, хто для них є зразком, студенти з Шенцзяну відповіли: мільйонер, голова міжнародної корпорації, голова провінції.

Свобода вдома
Середній клас користується в домашньому господарстві найновішими досягненнями техніки. Заможність все більшої кількості китайців породжує особисту свободу й право на недоторканність приватного життя. Тільки той, хто не жив у Китаї, коли ще недавно влада вирішувала, хто й де має працювати, з ким женитись, як вбиратись, не може належно оцінити прогресу у цьому напрямі.
Китайці розповідають, як від початку 80-х років змінювався їхній добробут у вільній економічній зоні. Спочатку доводилось жити в нічліжках, їздити на роботу на велосипеді. На їхніх очах змінювалось життя — спочатку чорно-білий телевізор, потім кольоровий, а нині в багатьох вже є й плазмові. У пам'яті старшого покоління залишились важкі спогади: кампанія проти «правих» 1958 року, «великий стрибок» 1958–61 років, й горезвісна культурна революція. Більшість китайців переконані, що найкращим подарунком для країни була економічна реформа Ден Сяопіна.
Китайці прагнуть успіху. Ті, кому не дуже пощастило, схильні терпляче чекати на здійснення історичної обіцянки загального достатку. Партія пообіцяла забезпечити до 2020 року «середній добробут» на рівні 3000 доларів річного доходу на особу.

Союз влади і грошей
Найбагатший китаєць, Вон Квоню є власником мережі магазинів з електроприладами й потужним гравцем на ринку нерухомості. Його майно оцінюють у 1,7 мільярда доларів. Китайська академія наук недавно оголосила, що в країні є 35 мільйонів багатих людей, яких соціологи називають «вищим середнім класом». Вони стали клієнтами Gucci, Audi i Diora, живуть у кварталах і селищах, які охороняються, їздять у відпустки за кордон.
Багатії у Китаї перебувають у тісному симбіозі з владою, бо без прихильності останньої тут неможливо «зробити» великі гроші. Соціолог Кан Сянян пише, що Китаєм править союз політичних, економічних й інтелектуальних еліт, утворений після 1989 року, коли вони відвернулись від політики й «випливли в море бізнесу», а партія взяла на себе забезпечення високого щорічного економічного зростання — не менше 7%. Розвиток ринку приносить свободу, тільки не політичну, а особисту.
Перепусткою до успіху нині є партійний квиток, який бажають отримати найобдарованіші і найамбітніші китайці. У черзі чекають 17 мільйонів кандидатів, але у 2004 році прийнято лише 2,4 мільйона осіб.
Мовчазний відхід від комунізму вже кілька років став доконаним фактом. Але надати цьому офіційного характеру ніхто не може. У Китаї побутує вираз «гонг», тобто те, що є спільним, має позитивне значення, тоді як «сі» — це те, що приватне, асоціюється з егоїзмом.
Влада вже не вбирається в марксистський одяг, але дуже дбає про ідеологічну коректність. У 2000 році 60 мільйонів членів китайської компартії прийняли до виконання тезу тодішнього глави держави й керівника партії Цзян Цземіня, згідно з якою влада представляє також інтереси «найбільш прогресивних виробничих сил в Китаї», тобто капіталістів. Уже три роки власники фабрик і заводів можуть бути й членами компартії.

Середній клас без демократії
Головний економіст інвестиційного банку «Морган Стенлі» в Гонконгу Енді Сі прогнозує, що коли китайський середній клас «наїсться», то почне згадувати про свої права. Маючи у власності будинок, автомобіль, люди захочуть мати гарантії недоторканності — майна.
Так само було на Тайвані й у Південній Кореї. Спочатку економічні реформи сприяли появі середнього класу, а потім заможні й освічені люди стали основою демократії. Можливим є й інший сценарій — сінгапурський. Це китайське місто-держава, дуже багате, залишається авторитарним, і тамтешній середній клас тримається подалі від політики, а уряд знає, що багатих не треба лякати в'язницями, бо для цього досить податківців.
У 90-х роках на Заході сподівалися, що наслідком економічної свободи стане демократизація Китаю. Проте сталось інакше. Наразі Інтернет, який швидко розвивається, не приніс свободи інформації і добре служить диктатурі. Усе свідчить про те, що середній клас замість прищепити ліберальні цінності, сам став політичною опорою тоталітарної влади.

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ІРАК: ТИХА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА
• ОЛЕКСАНДРА ЛУКАШЕНКА ВТРЕТЄ ОГОЛОШЕНО ПРЕЗИДЕНТОМ
• БІЛОРУСЬКИЙ ВИБІР

назад »»»