ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ПЕРЕДВИБОРНА ДИПЛОМАТІЯ
Українсько-російська «прохолода», як і нинішня зима, затяглась. Газова криза, м'ясо-молочна війна, помножені на низку дрібніших конфліктів, хто б там що не говорив, не дають нормально розвиватися двостороннім відносинам. Яка з держав від цього більше потерпає — запитання риторичне, та й не першочергове. Головне — в іншому: схоже, що Київ і Москва потроху намагатимуться виходити з глухого кута.

Зрозуміло, до парламентських виборів енергійних рухів щодо пошуку компромісу ми не спостерігатимемо. Українська еліта наразі переймається народним волевиявленням і його результатами. А російська — очікує. Показово, що це очікування — не надто властиве нашим північним сусідам у ситуації, коли йдеться про нашу передвиборну «кухню». Зазвичай у Москві люблять відігравати в українських виборах важливу (якщо вдасться, то й ключову) роль. Мабуть, вперше тамтешні політтехнологи позбавлені такої можливості. Якщо порівнювати передвиборний процес із кіно, то політтехнологи з Білокам'яної нині виступають лише в епізодичних ролях, хоча подекуди претендують на номінацію «краща роль другого плану».
До таких «номінантів» можна сміливо віднести російський телеканал «РТР» і його відому «дезу» щодо розміщення у нашій державі, на території гарнізону «Макарів-1», таємної в'язниці ЦРУ для ув'язнених з Афганістану й Іраку. Це навіть більша провокація, ніж відома пісня, виконана громадянином Росії Йосипом Кобзоном під час президентської кампанії, де лунали застереження від можливої громадянської війни.
Та вибори закінчаться, отже, далекоглядніші політики (як у нашій державі, так і в сусідній) намагаються уже тепер подбати про налагодження співпраці. У цьому питанні важлива роль, поза всякі сумніви, відводиться дипломатичному корпусу. Якщо посол РФ в Україні Віктор Черномирдін, хоча й не є професійним дипломатом, яскраво запам'ятався своєю діяльністю, то про його колегу — колишнього посла України в Росії Миколу Білоблоцького, на жаль, цього сказати не можна.
Упродовж останнього року Білоблоцький перебував у «підвішеному» стані, фактично очікуючи на неминучу відставку. Взагалі, така тривала пауза щодо пошуку гідної кандидатури — аж ніяк не є свідченням стратегічного партнерства між двома державами. Пригадується, ще наприкінці минулого року так звані «поінформовані джерела» запевняли: узгодження нової кандидатури посла перебуває на фінальній стадії. Проте тільки минулого тижня розмови про Олега Дьоміна — майбутнього посла — перестали бути чутками. Спочатку Віктор Черномирдін підтвердив, що Москва погодилась на призначення пана Дьоміна. Трохи згодом Президент Віктор Ющенко заявив: «кандидатура Олега Дьоміна є фігурою, яка представлятиме українські інтереси потрібним чином».
«Гадаю, що це людина, яка добре знає Росію, — додав глава держави. — Для Росії це буде толерантна фігура, котра може представляти правильно українські інтереси. Приблизно два місяці тому я запропонував цю кандидатуру у розмові з президентом Росії. Я довіряю цій людині. Я переконаний, що попри обставини, в яких він перебував як посадовець, він зберіг моральність, він зберіг баланс, не дружив із крайностями, які б дискредитували його як політика, як держслужбовця».
Річ у тім, що Олега Дьоміна можна сміливо назвати представником попередньої влади. Помаранчеву революцію він зустрів у кріслі першого заступника глави президентської адміністрації. Однак Дьомін справді ніколи не перетягував ковдру на себе і в АП, швидше, просто виконував функції, притаманні його посаді.
Тут доречно нагадати, що у президентській канцелярії Олег Олексійович відпрацював п'ять років. Потрапив він туди у 2000 році. На той час там ще головував нинішній парламентський спікер Володимир Литвин. Деякі спостерігачі тоді зазначали: член Народно-демократичної партії Дьомін — ніби своєрідна противага Литвину. Напевно, таке твердження виявилось добрим перебільшенням, але все ж: Володимир Михайлович із АП відбув у передвиборний тур, а потім і в головне парламентське крісло, а Олег Олексійович лишився «противагою» Медведчукові.
Якщо «копнути» у біографію Дьоміна глибше, то там «знайдеться» тривалий харківський період — з 1996-го до 2000 року майбутній посол України в РФ працював главою Харківської облдержадміністрації. Причому працював плідно: в ті часи Слобожанщина перебувала на позиціях лідера. Досі можна пригадати пакистанський контракт на виготовлення танків на Харківському заводі. Звісно, не можна говорити, що його підписання стало можливим саме завдяки Дьоміну, але, мабуть, і без його вміння не обійшлось.
Показово, що дехто із сучасних спостерігачів не виключає: нинішнє призначення послом для Дьоміна, з одного боку — позитив, а з іншого — відсторонення від рідного Харківського регіону. Наразі Олег Олексійович очолює обласний штаб колишньої партії влади — НДП. У кулуарних розмовах чимало політиків припускали, що саме він міг би в майбутньому скласти серйозну конкуренцію чинному губернаторові Арсену Авакову.
Утім, повернімося до біографії. Перед тим як очолити Харківщину, Дьомін посідав не останнє крісло у Верховній Раді другого скликання, був заступником Голови ВР. Спікером тоді, нагадаємо, був лідер соціалістів Олександр Мороз. Утім, ця робота Олега Олексійовича не була надто яскравою.
Значно цікавіше буде побачити його успіхи на дипломатичній ниві. Власне, як і Віктор Черномирдін, Дьомін — не дипломат. Та нині усе частіше цей чинник перестає бути вирішальним. Проблем в українсько-російських відносинах назбиралося надто багато, щоб спромогтися вирішити їх за короткий час, тому якихось проривів очікувати, мабуть, не варто. І все таки українці — нація оптимістів. Навіть коли йдеться про стосунки з сусідами.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ ПРОТЕСТУВАЛИ ПРИБІЧНИКИ ПАРТІЇ РЕГІОНІВ
• ХТО ПРАЦЮВАТИМЕ У ВИБОРЧИХ КОМІСІЯХ?
• ЛИТВИН РОЗСТАВЛЯЄ КРАПКИ НАД «І»
• ЄХАНУРОВ: ЯНУКОВИЧ ЗАЛЯКУЄ ВИБОРЦІВ

назад »»»