ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИКОЛА ЛУКІВ: «ПЕРЕЛИТИСЯ У СВІТЛО — ЦЕ І Є ЖИТТЯ ПРОЖИТЬ»
Міжнародний день поезії, який святкується 21 березня, став доброю нагодою, щоб запросити до творчої «Вітальні» відомого поета, заслуженого діяча мистецтв України Миколу Луківа.

Чимало свідомих українців захоплюються його поезію і піснями. Перечитаймо чуту-переспівану пісню «Росте черешня в мами на городі», від якої щемить серце:
Росте черешня в мами на городі,
Стара-стара, а кожен рік цвіте.
Щоліта дітям ягодами годить,
Хоча вони й не дякують за те.
Живе старенька мати у господі —
Невтомні руки, серце золоте.
Щодня і дітям, і онукам годить,
Хоч рідко хто з них дякує за те.
Ну що ж, про вдячність забувають люди,
Душа сліпа у щасті, а проте
Вони — прозріють, але пізно буде:
Черешня всохне, мати — одцвіте.
Доля Миколи Луківа здається парадоксальною. За три десятиліття творчого життя він випустив тридцять поетичних книжок, написав триста пісень, поміняв лише два місця роботи — 11 років працював у «Літературній Україні» і ось уже 22 роки незмінно очолює часопис «Дніпро». Здається, його шлях легкий: за книжками приходили літературні премії (ім. М. Островського, Г. Сковороди, В. Вернадського, С. Гулака-Артемовського), у періодиці друкувались добірки нових віршів, по радіо часто звучать його поезії, а останнім часом відбувся справжній вибух пісенного мистецтва Миколи Луківа. «От щасливчик долі!»,— мимоволі спадає на думку. Які джерела цього успіху? Чим він захищений? Певна розгадка криється в його біографії. Ось що розповідає сам Микола Володимирович:
— Родом я з Куманівців. Село моє лежить на межі двох областей — Вінницької і Хмельницької. Назва походить од слова «кумани», тобто половці. Як свідчить літопис, розбиті київськими князями войовничі племена розсіялися в довколишніх лісах і степах, змішалися з місцевим населенням і розчинилися в ньому, залишивши пам'ять про себе в топоніміці, зокрема, у назві цього села та в генах його жителів — людей, що зажили собі в тутешньому краю репутації непокірних, волелюбних і гордих. Не корилися вони ні монголо-татарам, ні туркам, що спустошували навколишні міста й села, але так і не змогли напоїти своїх бойових коней у долині річки Домахи, де лежать Куманівці. Як пам'ять про ті часи в селі й досі знаходять обвалені рештки колишніх підземних переходів, що ними наші далекі пращури на випадок ворожого нашестя готові були відправити жінок, дітей, старих, а також худобу та провіант у найближчий ліс — Чарівщину, за п'ять кілометрів од непокірних Куманівців.
Пережило моє село непомірно тяжкі й криваві лихоліття революції, громадянської та Другої світової воєн, страшні моровиці тридцять третього та сорок сьомого років. Доля була милосердною протягом усієї понадтисячолітньої його історії. Надійно захищені зусібіч лісами, відрізані від велелюддя великих міст бездоріжжям, Куманівці жили собі як знали і вміли. Роками не заглядало сюди районне начальство. Одвіку не бачили тут нікого з представників області, а тим паче — зі столиці. Може, тому всілякі віяння та кампанії обминули Куманівці і збереглося в них чимало такого, що в інших селах давно одійшло чи призабулося.
У нас і досі колядують, щедрують і посівають, варять кутю, палять дідуха, фарбують крашанки й розписують писанки, розводять вогнища й пускають за водою вінки, притрушують на Зелені свята зіллям долівку, прикрашають обійстя та оселі луговим і лісовим клечанням, співають пісень, яких я не чув у жодному іншому краї нашої благословенної країни.
От у цьому селі року Божого 1949-го, місяця січня, шостого дня, якраз у ніч перед Різдвом, судилося мені з'явитися на світ. Батько мій з фронтовиків. Війну пройшов од першого до останнього дня. Був контужений, звідав пекло фашистських концтаборів, по війні відбудовував шахти Донбасу, там захворів і, демобілізувавшись, повернувся в рідні Куманівці.
Мама все своє многотрудне життя звікувала в рідному селі. Була вона неписьменною, але багато віршів з «Кобзаря» Шевченка знала напам'ять. Гарно вишивала, співала, розповідала казки, мала тонку, вразливу, чутливу до краси душу, і мій поетичний хист, певне,— від неї.

* * *
Після цієї оповіді стає зрозумілим, що «щасливчика» Луківа земля і Бог береже. А чи може себе зберегти в нашому світі від напастей чесна людина, яка прагне справедливості? Тривіальне запитання. Можна тільки здогадуватися, у які колотнечі потрапляв поет — автор таких рядків:
Прийде пора — і я цей світ покину,
Нащадкам залишу як заповіт
Думками обіймати цілий світ
І над усе любити Україну.
А що забрав би я у домовину?
Найперше —
лютий чужинецький гніт,
Віки неволі і кривавий піт,
Сирітські сльози і печаль вдовину.
Ну, а допоки випало мені
Топтати ряст і зустрічати сонце,
Дай, Боже, бути правди оборонцем,
Аби ніколи в рідній стороні,
На кров'ю предків зрошеній землі
Не панували сили темні й злі.
Отже, ніколи обрана поетом стежина не була встелена квітами. Часом це були суцільні терни. У роки запеклої радянщини Микола Луків ніколи не займався догідливим, запобігливим віршотворенням, не писав програмно-декларативних, ритуальних поезій про партію і комсомол. Не картав на всі заставки українських буржуазних націоналістів чи нашу діаспору, не обмовився про «Малу землю», не оспівував БАМ чи спорудження Чорнобильської АЕС.
Він зберіг один з найстаріших і найавторитетніших українських часописів — журнал «Дніпро». На «марафон» його редакторства припав тектонічний суспільний злам, переоцінка цінностей, неймовірна економічна скрута, за якої українська преса в молодій Українській державі була кинута напризволяще. Микола Луків не втік на «творчу роботу» чи тепленьке місце у владних структурах, навпаки, вивів журнал «Дніпро» на нову спіраль духовності, змістовності, художності.
Так що в долі «щасливчика» Миколи Луківа нема ніякого парадоксу: благополучних поетів не буває, їхнє життя — це суцільна борня.
Як завжди, він шалено працює, мандрує світами і втручається в усі мистецько-політичні гарячі проблеми. На його адресу надходять сотні вдячних листів читачів і радіослухачів, деякі з них просто вражають. «...Мені 56 років,— пише жінка із Світловодська.— І сталося мені так у житті, що я вирішила не жити, бо нічого в цьому жорстокому світі мене не тримало. Але якраз тими днями почула пісню на Ваші слова «Не повертайтесь на круги своя». І так мені ті слова, та пісня припали до душі в чорну мою годину, що лише вони утримали мене на світі... Дякую Богові за те, що живуть на світі люди великої сердечної доброти, щирі душею, як Ви». Або лист із села Заїченці на Полтавщині: «...Ваші пісні і вірші допомагають переживати цей нелегкий час. Що ж, грошей немає, та колись будуть. Спасибі Богу, що є що їсти, хоч не все те, що хотілось би. А жити можна. Хліб є, та й до хліба. А все ж таки на багатство й золото я б не поміняла Ваше слово, пісні».

* * *
— Миколо Володимировичу, напевно, більшість людей у юності пише вірші, але справжніми поетами стають одиниці, поезія стає долею. Так сталось і з Вами. Коли вперше Вас відвідала муза?
— Ще в дитячому віці мені подобалося ритмізувати, римувати серед своїх ровесників: це були всілякі лічилочки, примовки, одне слово, гра. Мене завжди дратувало, якщо хтось з нашої дітвори, намагаючись так само робити, не вписувався, як кажуть, у ритм і розмір. Це тепер уже я так думаю, а тоді я не міг пояснити, що саме мене дратувало.
Цікаво, що те давнє прагнення до поетичного відгукнулося в зовсім іншій ситуації. Якось, повернувшись з далекого відрядження, я зустрічаю сюрприз: мій маленький синочок Роман проголошує: «Татку, я теж умію писати вірші». Він встає в театральну позу й промовляє слова, які я запам'ятав на все життя: «Сонечко гріє, Ромцьо радіє». Приблизно щось схоже і я робив у його віці.
Перші мої публікації з'явилися рано, у класі, певно, п'ятому — в районній газеті. Але справжнім потрясінням, у доброму розумінні цього слова, стало те, що мої вірші одночасно з'явилися у двох дитячих газетах: «Зірка» і «Юний ленінець». Вони тоді були дуже популярні, мали мільйонні тиражі. Проводився конкурс «Вінок Кобзареві», присвячений 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Юні читачі надсилали різноманітні твори: малюнки, вироби з паперу, тканини й дерева, ну й, звичайно, поезію і прозу. От і я надіслав вірші українською і російською мовами, бо, як кажуть поляки, писав, «і тенде, і сенде». У мене була гарна вчителька російської мови й літератури Серафима Петрівна, я її дуже любив. Вона передала мені любов до російської літератури, яка постійно зі мною залишається, бо я на ній, як і на українській, виростав.
Мої вірші помітив сам Андрій Самійлович Малишко. Певно, він був головою журі конкурсу, і йому, видно, відібрали найкраще з потоку. Він уже остаточно просіював і благословляв до друку. Рядочки з його передмови були для мене, по суті, напутнім словом, котре я сприймаю як своєрідну путівку в літературу. У школі я ходив гордим і незалежним іменинником, ще б пак: я з'явився у всеукраїнській пресі, та ще з благословення Андрія Самійловича Малишка.
У п'ятнадцятирічному віці я, студент Немирівського педучилища на Вінниччині, вперше надрукувався в журналі «Дніпро». І рівно через двадцять років доля розпорядилася так, що я став головним редактором цього журналу. Це було в 1984 році, на той час у мене вже було чимало поетичних книжок. Перша збірка називалась «Ріка», вона вийшла в світ, коли я був студентом-п'ятикурсником факультету журналістики. Дуже вдячний долі за те, що мої перші спроби підтримав Дмитро Михайлович Прилюк, наш улюблений декан. Він був великий працелюб, умів помічати людей творчих, підтримував. Знаючи, що я друкуюсь, він якось запитав: «У тебе багато віршів?» «Цілий загальний зошит»,— кажу. «Ну так принеси мені, я подивлюсь». Більше нічого не сказав. І раптом за деякий час приходить мені офіційний лист: «Ваш рукопис включено до перспективного плану видавництва «Радянський письменник» на 1973 рік. Просимо привести рукопис в належний вигляд у такий-то термін». Я прочитав — очам не повірив. Зайшов до Дмитра Михайловича, кажу: «Це ваша робота?» Він: «Моя. А що, ти не задоволений?» «Ні,— кажу,— я неймовірно вдячний». А ще я вдячний першому своєму редакторові поету Абраму Кацнельсону. Останній його лист із Лос-Анжелеса був такий: «Я гордий і радий за Вас, ви виправдали мої сподівання».
З тих давніх пір у мене ніколи не було вододілу: це, скажімо, творчість, а це — життя. Усе сплавлено.

* * *
Після цих слів Миколи Володимировича, я мимоволі подумав: «Так, життя — це поезія, а поезія — це життя, хоча нас щоденно штурмує сувора проза буденщини. Підтвердження цьому я миттєво знайшов у його вірші «Вітряк»:
На обрії старий вітряк
Здіймає в небо крила.
Злетіти хоче, неборак,—
Піднятися несила.
По груди в травах і житах
Судилося стояти.
А мріялось, неначе птах,
У небесах витати.
І не його у тім вина,
Що доля невмолима.
У нього місія земна,
Хоч крила за плечима.
Над ним курличуть журавлі,
Пливуть хмарин вітрила.
І важко жити на землі
Усім, хто має крила.

* * *
— Миколо Володимировичу, раніше поетів називали совістю нації. А нині їх майже не чути, бо поетів нема де читати — газети й журнали від них відвернулись, в Україні нема жодного суто поетичного видання, як це було за радянських часів. Що Ви думаєте з цього приводу?
— Нас, мабуть, як і весь світ, хитає то в один бік, то в другий. У не такі вже давні часи книгарня «Поезія» розміщена була в найпрестижнішому місці столиці — на нинішньому майдані Незалежності. Поезію друкували всі газети й журнали, у тому числі загальнопартійні, профспілкові, галузеві, столичні, обласні, районні. У 60–70 роки поети збирали цілі стадіони прихильників. А тепер цього всього нема, як нема книгарень «Поезія» й «Мистецтво», і ще десятків інших, а від «Книжкового світу» на площі Перемоги залишилась тільки вивіска. Зовсім відвернулось від поезії телебачення, хоча раніше були «Поетичні п'ятихвилинки». Тепер є теленасилля і несмак.
Радіо (особливо канал «Культура») — це щасливий виняток, радіо не перестає знайомити з тим найкращим, котре з'являється у творчості наших поетів.
У цілому ж поезія нині зрідка править бал у царині нашого духу. Її спочатку «прибили» перебудовчою лихоманкою, потім почався період дикої капіталізації, котра відвернула увагу суспільства від духовних і культурних проблем. Але я абсолютно певен, що суспільство спохопиться й шкодуватиме за втраченими роками. Адже поезія в Україні чудова, і такою буде. Ми — народ духовний, це не мої слова, це визнають навіть наші недруги. Жоден, мабуть, народ у світі не може засвідчити такого пісенного багатства, яке ми маємо.
Вершинні досягнення нашого красного письменства теж пов'язані з поезією. Не можна уявити українську літературу без Шевченка, Франка, Лесі Українки. І цей місток перекидається до сьогодення: хто ще може похвалитися такими велетнями, як, наприклад, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Леонід Талалай, Іван Драч, Ірина Жиленко...
У найтрагічніші часи поет брав на себе відповідальну місію бути голосом народу, згадаймо долю Василя Стуса, який висловлював те, на що інші не зважувались. А дивовижні його попередники з часів розстріляного українського Відродження 20–30 років — покоління Підмогильного, Зерова, Плужника...
Мені до серця слова чудового поета з Закарпаття Петра Скунця: «За всіх скажу, коли усі мовчать. За всіх змовчу, коли усі кричать». Це позиція дуже відповідального і совісного ставлення до життя. Згадую ще вислів російського поета Євгенія Євтушенка: «Тогда нужны поэты, когда нужды в них нет». Це оманлива думка, ніби суспільство може обійтись без поезії і класичної музики.
Ніхто ніколи з поета не знімає великої місії бути носієм совісті й справедливості. І невимовно прикро, коли поетичне слово невчасно доходить до свого адресата, або зовсім не доходить. На жаль, ми нині опинилися в такій ситуації. Я не знаю, скільки це триватиме, але вірю, що поетичне слово повернеться, бо конче потрібне нашому народові. Традиції, закладені великими попередниками, живлять суспільство й творчість найкращих поетів. Я знаю, наприклад, з яким пієтетом ставиться Ліна Костенко до Максима Рильського, вона це засвідчила у своїй творчості.
До поезії ми неминуче повернемося, до цього нас спонукає непростий, доленосний і водночас обнадійливий час, в якому ми всі живемо.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»