ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ПЕТРО ПОЛТАРЕВ: «У ГЕНАХ УКРАЇНЦІВ ЗАКЛАДЕНИЙ ДЖАЗ»
Є в Києві людина, яку знають усі без винятку музиканти — від малого до великого. Це Петро Полтарев — музичний подвижник, продюсер, педагог. Тонко розбиратися в музиці йому допомагає те, що він сам музикант до самих кісток — Полтарев співав у знаменитих колективах Давида Голощокіна, Олега Лундстрема, Юрія Силантьєва, Володимира Кадерського. Добре грає на роялі.
Полтарева цілком можна назвати ходячою музичною енциклопедією — у його пам'яті осідають сотні музичних подій і біографії джазових музикантів.

Петро В'ячеславович — директор єдиної в Україні Школи джазового та естрадного мистецтва, голова експертної ради з питань джазової музики при Міністерстві культури і туризму України, ведучий власної джазової програми на радіо «Ренесанс».
Сьогодні Петро Полтарев — гість творчої «Вітальні», й розмовлятимемо, природно, про його улюблений джаз.
— Як на мене, джаз, це — спосіб життя, це — натура, це навіть характер мислення. Яким чином Ви стали «джазовою» людиною?
— Я народився в сім'ї, що буквально купалася в академічній музиці, моя мама була професором консерваторії, батько — професор з технічних дисциплін (займався металами), але музику любив щиросердно. Ми жили у Львові, де були потужні джазові традиції, джаз-колективчики грали в багатьох кав'ярнях. Отже ця музика мені близька ще з дитинства, тим паче, що батьки збирали цікаві записи. У Львові навіть був «джаз професорів», у цьому ансамблі грали Кос-Анатольський, Колесса й інші відомі професори, і зрозуміло, що моя мама теж там грала — вона була чудовою піаністкою, ще студенткою виступала в складі відомих джазових оркестрів.
Звичайно, підлітком я захопився рок-н-ролом, тоді забороненим. Ситуація була така. У школі я створив ансамбль, у котрому грав на гітарі. Природно, ми спі-вали «рок-н-роли» Елвіса Преслі і «Бітлз». Паралельно виник інший гурт — джазовий. Річ у тім, що я вчився в одному класі з Юрою Варумом, у майбутньому — батьком відомої співачки Анжеліки Варум. Можливо, не всі знають, що він — класний джазовий музикант, і все, що ми чуємо гарного в Анжеліці (її справжнє ім'я Марія), то його вплив; аранжування Юрія дуже близькі до джазу, це відчувається, коли вона співає. Отже, ми з ним створили альтернативну, так би мовити, групу. Я досі пам'ятаю ті пісні, які ми спі-вали з ним разом, вони були в манері найвідоміших тоді джазових виконавців — «Свінгл-Сінгерз», Нета «Кінг» Коула.
Згодом мене запросили в професійний джазовий колектив, який створили піаніст Юрій Бонь і трубач Володимир Кіт. До речі, Володимир Кіт був лауреатом Першого міжнародного джазового фестивалю в СРСР, що відбувся в 1967 році в Таллінні. Потім до них приєднався ще один льві-
в'янин — Володимир Полянський, нині відомий джазовий піаніст, заслужений діяч мистецтв. Я в цьому ансамблі співав джазові стандарти, ми їздили по всіляких курортах, це була гарна школа, яка мене дуже збагатила. Отже, коли я вступив до консерваторії на диригентсько-хорове відділення, я вже мав певні навички й розуміння не тільки імпровізації, а й багатьох тонкощів у музиці. Мою «джазовість» сприймали спокійно, бо Львівська консерваторія була тоді вельми цивілізованою, мабуть, єдиною в тодішньому СРСР, де можна було не приховувати своєї зацікавленості «буржуазним» джазом. У Києві це була неможлива на ті часи річ. Одночасно я захоплювався рок-н-ролом, що приваблював бунтівною енергією. У цьому був певний елемент бравади, фрондування, а чом би й ні, адже я був молодим хлопцем.
На одному з концертів мене почула ленінградка Алла Петрівна Голубєва, дуже відомий на той час менеджер (правда, тоді цього слова не вживали), яка формувала різноманітні концертні проекти. Вона запросила мене до Ленінграда поспівати в шоу, що відбувалися в Палацах спорту. У Ленінграді я зустрівся з музикантами популярного ансамблю Давида Голощокіна, яким був потрібен
вокаліст. Разом ми виконували тоді скорше не джаз, а закордонну естраду, хоча керівництво не бачило різниці: все зарубіжне вважалося джазом. Ми брали участь у колосальних «солянках» — у Палацах спорту виступали до двохсот артистів! То було непогана практика — я навчився працювати по три-чотири концерти на день. Пізніше (це збіглося із штурмуванням другої вищої освіти в Ленінграді у відомого музиканта-педагога Володимира Борисовича Фейєртага) я був запрошений
солістом Ленінградського мюзик-холу.
Далі моя кар'єра зробила ще один зигзаг — у Москві я працював з оркестрами Олега Лундстрема, Юрія Силантьєва, Володимира Кадерського, записував перші платівки з Володимиром Мигулею тощо. А коли відчув, що треба залишити сцену, то почав проводити концерти вже як музикознавець, джазовий критик. Возив різні джазові колективи, зокрема, дует Полянський — Бонь з акомпаніаторським складом. Їздив надзвичайно багато, та в якийсь момент мене запросили у філармонію очолити естрадний відділ. Там я також усе робив, щоб джаз широко звучав — у Києві, Львові, Одесі, Донецьку... Звичайно, це дуже непросто було, з тих часів залишилась знаменита фраза: «Тяжела и неказиста жизнь советского артиста».
— Напевно, життя незалежного артиста виявилося не менш складним.
— Так, тим паче джазового. Адже я вперто не виходив з цієї «теми». Нині я директор єдиної в Україні дитячої Школи джазового та естрадного мистецтва. Школу створено чотири року тому. Це був непростий експеримент, раніше ніхто не наважувався взятися за таке. Нині в нас навчається понад п'ятсот учнів, і, на мою думку, справа пішла, вкорінилася, хоча справжніх результатів треба чекати, мабуть, років за п'ять. Правда, і тепер нам є чим похвалитися: серед наших дітей — лауреати міжнародних фестивалів-конкурсів, вони відомі навіть за межами України. Це, наприклад, співачка Юлія Головань, яка вже має близько двадцяти нагород, піаністка Оля Гулей. У нас ростуть чудові вокалісти й інструменталісти, у майбутньому професіонали дуже високого рівня.
Одночасно я викладаю в Національному університеті культури й мистецтв на кафедрі естрадного співу: читаю історію джазу, стилістику естрадно-джазової та рок-музики. Тут зібралися дуже непогані джазові музиканти-педагоги й чудові виконавці, наприклад Ольга Войченко, Наталя Гура, Лілія Остапенко — це, певно, три найкращі джазові співачки України.
На заняттях ми багато часу приділяємо різним теоретичним і практичним аспектам джазової музики, і коли студенти закінчують університет, вони добре обізнані в цьому напрямі, чого не було раніше. Це дуже важливо, адже розуміння джазу надихає випускників на абсолютно інше рішення естрадних пісень. Я гарантую, що за кілька років рівень української естради буде набагато вищий і цікавіший, хоча й сьогодні він уже не такий поганий порівняно з російською естрадою. Я відчуваю, що ми маємо йти своїм шляхом, і ми це зробимо, цей шлях, безумовно, має бути в Європу, до цивілізації, а джаз — велика допомога в тому.
— Батьки приводять вперше дитину в джазову школу. Аргументуйте, чому бажано займатися джазом.
— Людина, яка хоч трошечки розуміється в джазі, набагато легше орієнтується в будь-яких напрямах сучасної музики. (Про класичну музику не кажу, то — основа). Джаз допомагає пливти в музичному океані й дуже вільно почуватися, це як сьорфінг: людина летить по великих хвилях і віртуозно лавірує. Це, звісно, непросто, але це — політ! Людина, яка засвоїла основи джазової музики, впевнено йде і в рок-музику, і в поп-музику, в інші напрями: соул, ф'южн тощо. Наприклад, всім відомий нині Стінг починав як бас-гітарист в біг-бенді.
— Продіагностуйте, будь ласка, «стан здоров'я» українського джазу?
— Багато в мене може бути опонентів, але я переконаний, що джаз у нас у доброму стані. Три покоління виросло. Серед корифеїв, які ще працюють, Марк Рєзницький, Валерій Колесников, Віталій Мачулін, Геннадій Івченко. До представників другого покоління, вважаю, належать гітаристи Ігор Бойко і Енвер Ізмайлов, що блискуче використовує й розвиває кримсько-татарську етноінтонацію. Завжди достойно виступають українські саксофоністи Дмитро Олександров, Олександр Рукомойников, Максим Кочетов, бандурист Роман Гриньків, віртуоз на всіх духових інструментах Мирон Блощищак, трубач Володимир Кіт, піаністи Петро Пашков, Володимир Соляник, Юрій Кузнецов, Олексій Саранчин, Наталя Лебедєва, басисти Ігор Закус, Макс Гладецький, Андрій Арнаутов, гітаристи Сергій Рибалкін, Володимир Шабалтас, Стас Колесник, барабанщики Олексій Фантаєв, Олександр Лебеденко, Рустем Барі, Олександр Береговський, Олександр Шацький, вібрафоніст Андрій Пушкарьов, баяніст Костянтин Стрельченко — усіх не перелічити. Їх становлення відбулося ще за радянських часів, а нині вони є окрасою й генераторами українського джазу. Є третє покоління, яке позакінчувало порівняно недавно різні навчальні заклади і проявляє себе колоритно в різних складах.
На підході четверта хвиля українських джазменів. Як голова експертної ради з питань джазової музики Міністерства культури я нещодавно возив делегації в Польщу, Росію. В їхньому складі був молодіжний колектив, котрим керував метр українського джазу Володимир Соляник. Він випестував зовсім молодих хлопчаків, які грали джаз із таким почуттям, що всі, хто слухав їх, просто дивом дивувалися! Чуємо нині цікаві молодіжні гурти, які іноді грають вельми оригінальну джазову музику, наснажену українською етнікою. Це на мій погляд, майбутнє українського джазу. Часто молоді грають ейссіджаз, котрий, може, ближчий до популярних форм, але це нормально, це той місток, через який молодь приходить до натурального джазу. На концертах нині ми бачимо в залах багато молоді — це свідчить про те, що інтерес до цієї музики зростає.
— А чого не вистачає українському джазу?
— Того ж, чого не вистачає нашому мистецтву взагалі — державної підтримки. Я не маю на увазі: давайте гроші музикантам (хоча непогано було б зробити їм нормальні ставки). Ідеться про те, що необхідно підняти рівень виховання, навчання, тобто запустити маховик, аби музика стала прибутковою завдяки естетичній вихованості й естетичній потребі великої кількості людей, котрі відві-дуватимуть концерти.
Оснащеність апаратурою наших музичних закладів — це сота частка того, що є в цивілізованих країнах, які, до речі, на державному рівні підтримують джазові фестивалі. А в нас все робиться на ентузіазмі й коштом меценатів або людей, які люблять цю музику. Немає майстер-класів — їх знову-таки має фінансувати держава. Не тому, що я це вигадав — в усьому світі є така практика. Є навіть спеціальні інститути, котрі за державні кошти займаються питаннями розвитку джазу.
— Але дехто стверджує, що менталітет української нації суперечить джазу.
— Це повна дурниця. Навпаки — український мелос дуже близький до джазу, і тому українська етноджазова музика дуже цікава. У нас є гуцульський лад, який гармонійно, ритмічно дуже близький блюзу й джазу. Українська наспівність ідеально пасує до певних напрямів джазу. Є чимало чудових народних виконавців, ніби народжених співати джазову музику. Урешті-решт, українські джазові музиканти й у Франції, і в Німеччині, і в Америці, і в Австралії — визнані й відомі, вони не працюють офіціантами чи таксистами, а успішно займаються улюбленою справою.
Так, джаз колись мав колиску свою, і колиска була в Сполучених Штатах Америки. Але років сто тому афро-американська музична традиція стала актуальною для білого населення, спочатку в США, потім у цілому світі. І той процес відбувався дуже активно. Якщо б це не було близьке людям, хіба вони слухали б джазову музику, яка вражає своєю сердечністю. Навіть усі пізніші форми поп- і рок-музики вийшли з блюзу й джазу. Нині нев'янучий джаз переживає новий етап.
Усе колись мало свою батьківщину. Симфонізм виник у Німеччині, але це не означає, що українцям не треба слухати симфонічної музики, бо вона німецька у своїй основі. Опера, даруйте, виникла в Італії, усі колись так і говорили: «італійська опера». То невже української опери бути не може? Так і джаз колись мав афро-американське коріння. Але нині ми не кажемо навіть «європейський джаз», коли йдеться про Польщу, кажемо «польський джаз», бо він має конкретні національні риси. Є японський джаз... Так само нині плідний процес відбувається і в Україні. Гадаю, що мине час, і не такий уже й тривалий, коли весь світ знатиме, що є український джаз. Нині, слава Богу, ми вже маємо не тільки чудову національну школу джазу, а і її відгалуження — київське, одеське, донецьке, львівське.
— А чи схильні українці за своєю природою до імпровізації?
— Безумовно, схильні. Імпровізація в традиції українського мелосу, наші прабабусі та прадідусі в полі чи під час відпочинку дивовижно імпровізували, виспівуючи певні фрази. Троїсті музики — це суцільна імпровізація, вигадлива й розмаїта. Ясно, що певною мірою й чорний джаз так розвивався. Його імпровізаційність, особливо в традиційних формах, була близька до варіаційності, так само, як і в троїстих музик.
— А що є характерним для сучасного джазу, куди він йде?
— Вельми перспективний напрям — етноджаз. Культивується також концепція авторської музики, тобто професійні композитори активно пишуть джазові твори, котрі іноді взагалі не передбачають імпровізації, що, на мій погляд, є неприродним. Але факт: нині європейський джаз тісно пов'язаний з академічною музикою. Засоби джазові, але ідеї і принципи йдуть з академізму. У цілому ж багато вимальовується шляхів розвитку. А от в естраді ми бачимо тупикову ситуацію — усе вичерпано, нема куди розвиватися, відбувається повтор, повтор, повтор. Найбільш відомі шлягери написані 20, 30, 40 років тому. Їх переспівують, аранжують по-іншому, роблять ремікси, але нового, оригінального — нема, бо тупик. Джаз відкриває перспективи в багатьох напрямах; часто поєднуючись з іншими жанрами, він збагачує їх і себе.
— Насамкінець закінчіть фразу: «Джаз — це...»
— У Донецьку я побачив гасло: «Джаз — це модно». Так, модно. А ще джаз — це перспективно. Джаз — це інтелектуально, адже ця музика не проста, вона потребує серйозних розумових зусиль, розвиває людину, джаз — то є широке мислення. Нарешті, джаз — це свобода, його не може бути в рабів, що не прагнуть волі! Де був заборонений джаз? Тільки в двох державах, де навіть розстрілювали джазових музикантів. Це в сталінському СРСР та в гітлерівській Німеччині.
Колись радянські люди вночі слухали джаз по «Голосу Америки» і «Бі-Бі-Сі», це був ковток волі насамперед, ми навіть не замислювались спершу, що це джаз, ми відчували, що це музика свободи, яка розбиває кайдани, у яких ми жили.
Я не знаю іншого музичного напряму, який би викликав таке потужне відчуття свободи й незалежності, як джаз!

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»