ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
СУБМАРИНА, ЩО ЗАЛИШАЄ ВДІВ
Кілька років тому у кінопрокаті з'явився фільм «К-19, що залишає вдів». Судячи з касових зборів кінотеатрів, де його демонстрували, стрічка глядачам сподобалась. Втім, про її художні переваги нехай сперечаються кінокритики. Я ж скажу про те, про що мало хто з глядачів знає: в основу фільму американський режисер Кетрін Бігелоу поклав реальні події, що відбувалися влітку 1961 року на борту радянської атомної субмарини.

Над створенням «К-19» працювали найкращі інженери-конструктори колишнього Союзу: човни цієї модифікації, на думку вищого командування Військово-морського Флоту СРСР, мали скласти гідну конкуренцію американським човнам класу «Наутілус». Його розміри вражали: висота сягала 40 метрів, а довжина — понад 120 метрів.
Незважаючи на те, що до спорудження човна були залучені кращі фахівці, різні «нп» переслідували його від самого початку будівництва. Зокрема, ще при фарбуванні човна загинуло кілька робітників, а коли його випробовували у відкритому морі, кришка торпедного апарата придавила матроса. До речі, коли субмарину опускали на воду, то кинута об неї ритуальна пляшка «Шампанського» не розбилась, що є поганою ознакою...
Цей випадок поклав початок негараздам, які згодом почали переслідувати човен і його екіпаж. Наприклад, коли «К-19» завели у заповнений водою шлюз, то атомохід, попри всі намагання його команди, не занурювався під воду. Під час випробувань у відкритому морі через несправність торпедного апарата загинув моряк. Мине дев'ять років і в полум'ї
згорять ще 28 моряків, а десять їхніх колег, опинившись в одному з відсіків човна, проведуть в ньому майже місяць без їжі й води. До того, як човен востаннє вийде у море, він ще двічі потерпатиме від «червоного півня», щоправда, жертв, на щастя, не буде.
Та події, що покладено в основу сюжету фільму, відбулися у липні 1961 року.
«К-19», пройшовши повз острови між Англією і Гренландією, вийшла в Атлантичний океан, де відразу стала об'єктом спостереження з боку норвезького сторожовика. Проте екіпаж човна, вміло маневруючи, зумів відірватися від переслідувача, вийшовши до східних берегів США. На зворотному шляху, коли залишалося виконати лише кілька навчальних вправ, спрацював аварійний захист одного з реакторів: виникла загроза вибуху ядерного реактора: в системі його охолодження з'явились тріщини. Через них вода, що його охолоджувала, почала проникати не лише в приміщення ядерного відсіка, а й розтікатись по всьому човні. Оскільки реактор не охолоджувався як слід, розплавлений уран, що накопичився на його днищі з хвилини на хвилину міг спровокувати ядерний вибух. Звісно, весь екіпаж загинув би, а екологія зазнала колосальних збитків. Зважаючи на те, що в районі знаходження човна були і військово-морські бази НАТО, ця «НП» могла призвести до конфлікту між «К-19» і натовцями.
Що мав робити екіпаж?
Відповісти на це складне запитання належало командиру субмарини — капітану 2-го рангу Миколі Затєєву. Від його рішення залежало життя екіпажу, доля кожного була в руках цього офіцера. Ось як він згадуватиме ті події. «Наказав оголосити радіоактивну небезпеку, а шостий реакторний відсік — аварійним. Сам же пішов на пульт управління, щоб переконатися в небезпеці... З'ясувалось, що розрив першого контуру стався біля трубопроводу, який не відключається, на напірній ділянці, але де саме, поки не відомо. Найстрашніше те, що у робочих каналах реактора значно підвищилась температура. Виникла загроза теплового вибуху. Хто міг гарантувати, що він не спричинить ланцюгову реакцію?
Треба спливати. Я доповів екіпажу обстановку. Потім ввів у аварійний сигнал наші координати і наказав радіотелеграфістам передати його в Москву.
Ще один удар. Наше радіо не проходить. Ізолятор головної антени залито водою. Ми — без зв'язку. Ніхто не довідається, що сталось, не допоможе. Надія лише на власні сили. На пульті керування реактором проводжу нараду. Нас дев'ять осіб, дев'ять інженерів. Маємо ж щось придумати...
Оптимальний варіант знайшов Юрій Філін. Він запропонував приєднати напірний трубопровід підживлювального водяного насоса до трубопроводу системи повітровидалення. Блискуча ідея! Та для її реалізації необхідне зварювання поблизу реактора. Потрібні люди, які закриють своїми тілами «амбразури», що випромінюють смерть...»
— Це була унікальна операція, яка не проводилась на жодному підводному човні світу,— розповідав мені капітан 1-го рангу Сергій Доронін, який ще в 70–80-ті роки минулого століття по крихтах збирав про цю «НП» інформацію для написання документальної повісті.— Командир знав, що ті, хто її проводитиме, «хапнуть» страшну дозу радіації. Однак вибору в нього не було. За справу взялася аварійна група, яку очолив лейтенант Борис Корчилов...
Радянські моряки свою місію виконали з честю. Хто переглядав фільм «К-19, що залишає вдів», той бачив, що американці намагалися допомогти їм. Але це не так: вони лише кілька разів облетіли човен, а жоден плавзасіб до нього не підходив, аби зняти екіпаж. Вони, знаючи, що це атомна субмарина, боялися, мабуть, радіоактивного опромінення, до того ж не забуваймо, що тоді була в розпалі «холодна війна».
Тим часом капітан 2-го рангу Затєєв намагався зв'язатись зі штабом Північного флоту, але зв'язок не встановлювався. Тоді він вийшов у ефір відкритим текстом, вважаючи, що його почують не лише натовці, а й на своїх човнах, що борознили простори Світового океану. І офіцер не помилився: незабаром на допомогу прийшов човен «С-270», яким командував капітан 3-го рангу Євген Свербілов.
Під час ліквідації наслідків «НП» ніхто не загинув. Увесь особовий склад реакторного відсіка пішов із життя через кілька тижнів. Діагноз лікарів був для нього вироком: лейкемія.
Ті ж, хто залишився в живих, в очах вищого командування стали мало не ворогами народу: їх врятувало лише те, що на календарі був 1961-й, а не, скажімо, 1951-й рік. Проте адмірали, аби застрахувати себе від можливих неприємностей з боку Микити Хрущова, котрий, звісно, знав про інцидент, намагалися знайти винних серед екіпажу. Особливо старалися політпрацівники, які в розмовах з офіцерами та матросами, що більше нагадували допити, прагнули «витягти» з них компромат на командира човна. Та ніхто з них «нічого такого» їм не сказав.
— Коли б подібне лихо сталося на американському човні, члени його екіпажу вважалися б національними героями, а тих, хто опинився у лікарнях, негайно провідав би президент,— каже Сергій Доронін.— Там, на відміну від радянських керівників, поважали своїх захисників. Щоправда, завдяки втручанню відомого на той час академіка Александрова — «батька» багатьох ядерних реакторів — на моряків «К-19» перестали дивитись як на винуватців того, що сталося. Більше того, практично всі вони отримали державні нагороди, цінні подарунки.
Аварія на «К-19» була далеко не єдиною в історії радянського атомного підводного флоту. Приміром, у квітні 1970 року затонула атомна субмарина Північного флоту, а в червні 1984-го і жовтні 1986-го «К-131» і «К-219» стали жертвами «червоного півня». Не обійшлось і без жертв. А ще раніше — у липні 1973-го «К-56» зіштовхнулась в Тихому океані з науково-дослідним судном «Академік Берг». У його водах знайшла свій останній притулок і «К-429».
Я назвав човни, про аварії на яких повідомлялось в пресі, тобто оприлюднив відкриту інформацію. Однак військові фахівці кажуть, що насправді аварій було набагато більше. Задля справедливості скажу, що і США, і Велика Британія — найбільші морські держави світу, теж є визнаними лідерами в цій сумній статистиці. Вона красномовно свідчить, що світ не раз і не два опинявся на небезпечній межі. Але, слава Богові, минулось. За це маємо дякувати і Всевишньому, і людям, котрі ціною здоров'я, а то й життя не допустили повторення Хіросіми й Нагасакі на просторах Світового океану...

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ВЕСІЛЛЯ ЗНІМАЛИ НА ЛУБЕНЩИНІ
• ЗБЕРЕГТИ, ЩОБ ПЕРЕДАТИ НАЩАДКАМ

назад »»»