ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
СИНДРОМ ЗАЛИШКОВОГО ПІДХОДУ
До звільнення в запас залишалось кілька тижнів і рядовий Юрій Романюк дооформлював «дембельський» альбом і «підганяв» до своєї статури солдатський однострій. А вночі, заплющивши очі, уявляв свою зустріч із ріднею, коханою дівчиною.
— День Перемоги зустрічатимеш вдома,— пообіцяв замполіт роти.— Ти ж у нас відмінник бойової й політичної підготовки і я особисто клопотатиму перед комбатом за тебе.
Та не так сталося, як гадалося: замість рідної домівки його шлях проліг на початку травня до Чорнобильської АЕС, де 26 квітня 1986 року сталася аварія...

Унаслідок викиду з 4-го енергоблока ЧАЕС радіоактивних матеріалів радіаційного забруднення зазнали понад 53,5 тисячі квадратних кілометрів території України. Основними радіонуклідами, якими забруднена земля, є цезій-137, стронцій-90 і альфа-випромінювальні трансуранові елементи. Площа так званої зони відчуження — району, де майже 20 років ніхто не живе (за винятком самоселів), становить 2598 квадратних кілометрів. Якщо ж говорити загалом про наслідки найбільшої у світі техногенної катастрофи, доречно зауважити, що під «чорним крилом» Чорнобиля опинилися жителі 74 районів у 12 регіонах України.
За даними Державного комітету статистики, нині статус постраждалих мають понад 2,5 мільйона громадян, з-поміж яких — понад 100 тисяч інвалідів, інвалідність яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою, та десятки тисяч дітей.
Статистика — жахлива. Але вона могла бути ще страшнішою, аби у двобій з «мирним атомом» не вступили люди, які ціною власного здоров'я, а то й життя рятували інших.
Там, де було найнебезпечніше, де зашкалювали дозиметри працювали люди в погонах. Так, саме вони — офіцери й солдати — виконали титанічну роботу з мінімізації наслідків лиха.
— Через Чорнобиль пройшли сотні тисяч військовослужбовців,— говорить колишній начальник штабу Цивільної оборони УРСР генерал-лейтенант у відставці Микола Бондарчук.—Як люди, вірні присязі, вони виконували всі накази командування і членів урядової комісії, котрі не завжди були як слід виважені.
А ще, як на мене, і злочинні. Бо юнаків кидали у саме пекло, не забезпечивши засобами захисту.
Чимало з них вже немає в живих. Бо серед тих, хто зазнав згубного впливу радіації, найвища смертність саме з-поміж учасників ліквідації аварії. Тим, хто вижив,— теж непереливки. Бо майже за два десятиліття, що минули, ні держава, ні суспільство так і не оцінили гідно те, що вони зробили для них. Хоча, на мій погляд, цю категорію громадян не забуто. Чого вартий один лише Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»! Адже згідно з цим законом той же Юрій Романюк і тисячі його товаришів користуються чималими соціальними пільгами. Та вся біда в тім, що вони здебільшого існують лише на папері. Причина банальна — брак коштів. Тому статті, в яких йдеться про безкоштовне забезпечення учасників ліквідації катастрофи ліками, санаторно-курортними путівками, житлом працюють лише частково. Самі ж «чорнобильці», зазвичай, не належать до заможних прошарків населення і самотужки вирішувати свої проблеми не в змозі. Що їм лишається робити?
— Складне питання,— вважає президент Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України» Юрій Андрєєв.— Хоча багато інвалідів-«чорнобильців» живуть сподіваннями на краще, вірять, що нова влада, врешті-решт, віддасть їм борги попередніх урядів. Тенденції, що окреслились останнім часом, обнадіюють.
І це справді так. Адже, за постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2005 року, основний розмір пенсії по інвалідності та втраті годувальника збільшено у 3,5 раза учасникам ліквідації наслідків катастрофи, які працювали на станції у 1986 році, й у 2,5 — тим, хто перебував там у 1987–1990 роках. Інвалідам з-поміж ліквідаторів першої групи пенсія зросла до 540 грн, другої — до 500, третьої — до 467 грн. Незважаючи на це, «чорнобильці», за їхніми ж словами, все ж вважають себе обділеними. І не погодитись з ними важко.
— Хіба нині, не маючи інших джерел фінансових надходжень, проживеш на цю пенсію? — говорить Олександр Бойко, який має цілий «букет» хвороб, пов'язаних із участю в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, і щороку двічі-тричі змушений лікуватися.— Практично всі ліки я купую власним коштом. Добре, що маю сина, який добре заробляє і є моїм постійним фінансовим донором. А що робити тим, у кого немає таких синів чи доньок? Останнім часом я поховав шістьох товаришів- «чорнобильців». І мене це дуже лякає.
...Статистика, що відображає захворюваність, смертність серед учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, бентежить і Юрія Романюка. Адже вони з кожним днем зростають.
— Я ось як міркую,— говорить Юрій Іванович.— Коли, не дай Боже, на якійсь АЕС чи іншому об'єкті підвищеної небезпеки станеться подібна «НП», то чи знайдуться бажаючі ліквідувати її наслідки? Розумію, що всі ми є громадянами своєї держави і маємо виконати її наказ. Проте й держава, маючи перед нами певні зобов'язання, не поспішає їх виконувати. Можновладці запевняють, що бракує грошей. Можливо. Та водночас не дуже в це віриться. Подивіться, на яких вони авто їздять, яку зарплату отримують, яку пенсію встановлюють для себе і тоді стане зрозуміло, що вони лукавлять.
Я слухав Юрія Івановича і, навіть за бажання, не знаходив контраргументів, аби спростувати ці його твердження. Для того щоб інваліди з-поміж учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи почувалися впевненіше у цьому житті, не потрібні мільярдні асигнування. Потрібна добра воля влади, її бажання допомогти людям, які свого часу жертвували своїм здоров'ям задля неї й задля всього суспільства. Скільки можна бути боржниками перед ними?..

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ІЗ ВІЙСЬКОВИХ МОРЯКІВ — У ПІДПРИЄМЦІ
• НЕ ВТРАТЬТЕ СВОЇ КОШТИ

назад »»»