ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ:«В УКРАЇНІ НЕМА ТВОРЧОЇ КРИЗИ, Є КРИЗА ІДЕОЛОГІЧНА, ІНФОРМАЦІЙНА, А ГОЛОВНЕ — ВОНА ШТУЧНА»
Зустріч з Миколою Григоровичем Жулинським відбулася в його директорському кабінеті — в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Господар здавався заклопотаним, але був, як завше, гостинним і доброзичливим. Особливого неформального затишку кабінету надавали книжки — вони мальовничими териконами лежали на столі, на підвіконні і навіть на дивані. Насамперед на очі потрапив величезний фоліант «Закону Божого», поряд — солідні за габаритами «Життєпис Тараса Шевченка», «Історія сучасної української літератури». Корінцями вдивлялися у відвідувачів численні наукові видання із літературознавства, історії, філософії, книжки художньої прози, збірки поезій... І все це лежало не вишукано-законсервовано, а дещо розбурхано — так, ніби берегло тепло рук допитливої людини, котра часто звертається до книг, аби відчувати пульс рідної України і світу.
Микола Жулинський — народний депутат України, голова підкомітету з питань збереження історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності ВР України, голова Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, голова комісії з питань громадянства при Президенті України, голова українсько-польського Форуму, президент Фонду Марії Приймаченко, президент Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів, критик, літературознавець, доктор філологічних наук, академік НАНУ, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка та премії імені О. Білецького.

«Культура не повинна бути утриманкою-нахлібницею»
— Миколо Григоровичу, почну, можливо, з банального, але просто кричущого питання. Раз у раз лунає: інвестиції в культуру — це інвестиції в майбутнє. Усі ми з приходом нової влади дуже сподівалися на зміни на краще, але культура й мистецтво в Україні так і не піднялися з колін, особливо кіно. Що насправді відбувається? Чому так відбувається?
— На мою думку, культура, як, до речі, й економіка, це той феномен, логіку, розвиток і перспективу якого дуже важко передбачити. Абсолютно помилковим є твердження: якщо держава вкладає величезні кошти в культуру, то обов'язково настане її дивовижний розвиток. Культура — це самопочуття нації, це — значною мірою спосіб життя нації і, головне, запорука національного буття. І через те до неї треба ставитися з дуже глибоким розумінням того, що ж відбувається нині в українському суспільстві.
Необхідно констатувати: українське суспільство переживає надзвичайно складний процес переоцінки своїх орієнтирів. Ми вийшли з системи ідеологічного диктату комуністичного режиму, коли була одна ідеологія, згори накинута система певних цінностей, навіть принципів мислення й поведінки, людини. Ми вже п'ятнадцятий рік перебуваємо в перехідному стані. Одна частина українського суспільства так чи інакше залишається в минулій системі цінностей, котрі для цих людей дорогі, бо з ними пов'язані молодість, війна, фронтова й трудова героїка, і ми, зрозуміло, маємо поважати їхні світоглядні засади. Але з'явилося нове покоління українців, які живуть у своїй незалежній державі. Проте виробити почуття гордості за свою історію, культуру, за свій народ і державу — це вельми складний процес, почуття не можна нав'язати, так само як і певну орієнтацію мислення і почувань, як це було за комуністичної системи. З одного боку, ми нині мусимо підходити з іншими критеріями до людини, з другого — у кожного з нас уже має виробитися самостійне, власне самоусвідомлення: я належу до певного етносу, до певної культури, до певної історії. Це все моє, рідне й мені дороге, тому що моє, тому що я є спадкоємцем усього того, що було до мене, і я так чи інакше мушу його сприймати, подобається воно мені чи не подобається.
Ви скажете, яке це має відношення до культури? Безпосереднє, бо культура, як я вже сказав, це спосіб життя суспільства.
Ми звикли дивитися на культуру як на феномен, яким обов'язково керує і який стимулює держава. Але стимулювання, тобто фінансове забезпечення через центральний і місцеві бюджети повинно так здійснюватися, щоб це не травмувало митця, щоб він не відчував себе залежним від держави, не відчував, що комусь зобов'язаний. Митець сам собою особистість, і його самореалізація — це його особиста справа, тобто покликання.
І нема вже часу зволікати — надзвичайно важливо опрацювати концепцію розвитку української культури відповідно до сучасних стандартів, вироблених у світі, і водночас опрацювати так, щоб вона оберігала національну специфіку, своєрідність нашого розвитку. Історично нам пощастило, що не треба винаходити велосипед, ми мусимо чітко усвідомити світовий досвід, аби торувати свій специфічний шлях.
Ми, українці, пережили дуже серйозне випробування — розрив у культурній еволюції, спровокований і багато в чому «заданий» імперським регламентуванням нашого культурного розвитку. І ця культурна цензура досі залишається в суспільній свідомості. Тому для України вкрай важливо зберегти й розвинути національні традиції, дати поштовх природному, органічному розвитку культури і в той же час залучити ефективні механізми модернізації культури (тобто мова про збереження та інновації). Не хочеться вживати якщо спеціальних термінів, але йдеться про реактивізацію національних культурних традицій в оновленому соціокультурному просторі. І про це, до речі, добре сказано в затвердженій Верховною Радою України Концепції державної політики в галузі культури на 2005–2007 роки. У ній, зокрема, наголошується, що «державна політика в галузі культури спрямована на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури
в Україні». І одним з важливих принципів державної політики в сфері культури визначено принцип інноваційності.
Держава має дуже серйозно й цілеспрямовано підтримувати культуру для того, щоб вона могла почати працювати як здатна на самоорганізацію система, котра має можливість за допомогою відповідних законів інтенсивно жити, більше того — й заробляти. Таким чином, настав час не тільки говорити про культурну індустрію, а й впроваджувати її. Багато країн світу, особливо європейських, мають величезні надходження до державного бюджету від культурної індустрії. Для нас поки що «культурна індустрія» — це, здавалося б, не поєднувані слова, але практика цивілізованих країн доводить, що культура — це не утриманка-нахлібниця, а самодостатній феномен, який приносить чималий прибуток і водночас набуває високого художнього й духовного рівня.
Прибутковими, до речі, є не тільки туристичні відвідини культурних та історичних пам'яток, шоу-бізнес, всілякі діснейленди, а й твори комп'ютерних програмістів, наприклад дизайн-розробки та ігри. Україна має потужний потенціал талановитих програмістів, але вони працюють на економіку інших країн, зокрема й тоді, коли виконують іноземні замовлення, не залишаючи Батьківщини. До речі, частка експорту в загальних надходженнях до бюджету від культурної діяльності в європейських країнах становить близько 30%, тоді як у нас узагалі неможливо з'ясувати, що ми маємо від експорту культурної продукції.
У Великій Британії доходи творчих індустрій сягають приблизно 112,5 млрд фунтів стерлінгів на рік. Дух перехоплює. А це ще й робочі місця — в творчій індустрії цієї країни працює понад 1,3 млн осіб, а експорт їхньої продукції становить близько 10,3 млрд фунтів стерлінгів на рік.
Хто нині в Україні може сказати, скільки ми маємо від комп'ютерних програм та комп'ютерного забезпечення, хоча в нас працюють першокласні спеціалісти, одні серед перших у світі в цій галузі. Від видавничої справи, музики, кіно, відео, реклами, дизайну, виконавчого мистецтва, образотворчого мистецтва й антикваріату, від комп'ютерних ігор, від моди, врешті-решт? Боюсь, ніхто не узагальнить, не назве якоїсь певної цифри.

«В Україні діють антиукраїнські, антинаціональні сили»
— Чому український музичний, книжковий, кінематографічний ринок не захищений? Кому це вигідно?
— Певно, це насамперед провина Верховної Ради. Хоч я є її членом і працюю в комітеті з питань культури і духовності, але можу сказати, що ми не маємо сприятливого клімату в парламенті для того, щоб надати пріоритети національному виробникові книжкової продукції, кіно- теле- радіопродукції, національному шоу-бізнесу тощо. Росія це зробила давно, наприклад, ще в 1991 році було звільнене від оподаткування книговидання — спочатку указом президента Єльцина, потім відповідним законом Державної думи Росії. Чимало років Росія працює на величезному пострадянському просторі, вона активно окупувала наш книжковий ринок і, зрозуміло, інформаційний ринок. Ми не зуміли виробити захисних механізмів, необхідних для того, щоб наша культура, мистецтво, отримавши кращі умови, не зазнавали втрат від потужної експансії, яку здійснює Росія, і не тільки Росія, а й США. Вони прийшли на наш ринок як господарі, бо він був вільний, не захищений нами для того, щоб дати можливість розвиватися національному виробникові, національному виконавцеві й продуцентові, і через те ми потрапили в пастку, з якої донині не можемо вийти, бо досі не переймаємося пріоритетним ставленням до української культури й мистецтва.
В Україні є дуже потужні політичні сили, котрі зацікавлені в тому, щоб «розмивати» наш національний простір й надавати пріоритет російському виробникові, і навіть просто російськомовній продукції. Це помітно в діях певної частини народних депутатів у Верховній Раді. А як же інакше пояснити, що дотепер ми, наприклад, не можемо схвалити новий закон про державну мову, який, по суті, реалізує десяту статтю Конституції України, згідно з якою українська мова є державною в Україні. Ми бачимо цілеспрямовану політику певних політичних сил, що на противагу цьому законові починають штампувати різноманітні проекти законів, в яких обстоюється думка про російську мову як другу державну, як офіційну тощо. Це свідчить про те, що в Україні діють антиукраїнські, антинаціональні сили і це надзвичайно ускладнює суспільний клімат у країні. Ну й, крім всього іншого, спрацьовує певний стереотип, який ще живе в підсвідомості, а то й у свідомості певної частини українського суспільства: мовляв, те, що, наприклад, з Росії, з Москви — краще, а ми, так би мовити, вторинні. У нас цей комплекс меншовартості досі ще жевріє, а в декому досить вперто диктує певну поведінку. От і маємо засилля російської естради, часто неякісної з естетичного погляду. Ми не надаємо переваги нашій, українській естраді. Горезвісні FM-станції часто крутять музику найгіршого ґатунку, але, на жаль, в українському суспільстві є попит на неї, і наш звичайний, середній, як то кажуть, слухач налаштований саме на те, щоб слухати в примітивному виконанні не тільки беззмістовні, а іноді вульгарні й цинічні пісні, і цей слухач з певним скепсисом ставиться до української естради. Хоча всі ми, наприклад, у період Помаранчевої революції почули і відчули, яка високоякісна з естетичного погляду естрадна продукція з'явилася в Україні. Згадаймо також успіх Руслани, «Океану Ельзи». Високий клас демонструє Олександр Пономарьов, на доброчинному й різдвяному концертах в Палаці культури «Україна» він майстерно виконував українські пісні й романси, арії з опер. Цей співак заслуговує на найвище визнання й найбільше сприяння з боку пересічного українця. Адже мусить бути заохочення не тільки з боку держави (наприклад, надання пільгових умов у системі оподаткування й таке інше). Тут мова про те, щоб кожен з нас все-таки відчував, що це рідне, наше, українське: я його слухаю і пишаюся цим, хочу, щоб воно звучало, щоб українська мова була на естраді, хочу, щоб українська мова була престижною, європейською, світовою. А цього, на жаль, нема.
Тому треба насамперед дорікати самим собі. Допоки в нас не буде почуття національної гордості, власної гідності, патріотизму, переживання за те, щоб Україна посіла достойне місце у світі, ми ніколи не досягнемо того, щоб наші пріоритети були відповідно поціновані. Тому думаймо всі разом про це, а не так, щоб, скажімо, звалимо на Міністерство культури і туризму, чи на уряд, чи на Президента, мовляв — вони винні. Це простіше. Якби ми об'єднали зусилля й справді перейнялися глибинним почуттям відповідальності за Україну, гадаю, змінити досить скоро могли б ситуацію в країні.
— У народі це почуття до-волі потужно визріло, одначе люди кажуть: «У верхах не хочуть відповідних законів вводити». Уже анекдотичною здається проблема спонсорства й меценатства. Іноді доходить до абсурду: наприклад, ховають видатну, але бідну людину, меценат купує вінки, але приховує цей факт, бо за благородство треба платити шалені податки.
— Треба зауважити, що закон про благодійництво й доброчинні організації є. Правда, там прописаний недостатній відсоток, тобто нині бізнесмен не зацікавлений здійснювати великі благодійні внески в розвиток культури, мистецтва, літератури, оскільки для нього це відчутний збиток.
Тепер до Верховної Ради уже подані відповідні зміни до закону, їх схвалив Комітет з питань культури і духовності. Цими змінами передбачено, що до 10% прибутку, якщо вони йдуть на доброчинну діяльність, не обкладаються податком. Це досить серйозно змінить ситуацію, бо у світі якраз 10-12 відсотків є найбільш сприятливою нормою. Але для того, щоб спонсорство, меценатство, благодійництво розвивалися, крім тих пільг, які держава має надавати законодавчо, ще повинен вирости національно свідомий патріотичний бізнесмен, котрий готовий вкладати кошти саме в національну культуру.
Нині в Україні швидше знаходять фінансову підтримку співаки або театральні колективи з Росії чи з далекого зарубіжжя: з Європи, Америки, ніж український артист. Ось таке ставлення: не наше, мовляв, краще, престижніше. Отже, великою мірою ситуація залежить від культури наших бізнесменів. Хоча треба відзначити, що нині є вже чимало справді самовідданих достойних людей, які багато роблять для культури, вкладають свої кошти, і я вірю, що цей процес позитивно розвивається. Він не може бути швидким, тому що первинне накопичення капіталу, як правило, часто є кримінальним. З іншого боку, багато хто з бізнесменів не відкриває справжніх розмірів своїх прибутків, відбувається жорстка боротьба між податковою інспекцією й бізнесменами. Але атмосфера поступово змінюється. Аналогічні перипетії переживали й інші країни. Я читав досить уважно історію, наприклад, Сполучених Штатів Америки. Там Рокфеллери, Моргани, Форди, ставши мільярдерами, збирали унікальні колекції картин, вкладали гроші в кінематограф, створювали культурні центри тощо. Хоча на перших порах вони менш за все про це думали. Потім дійшли висновку, що накопичуваний капітал повинен мати благородний образ, пристойне «обличчя». І, звичайно, найкращим є інтелігентне благородне обличчя людини, яка думає про культуру й духовність свого суспільства. Вони це дуже добре зрозуміли, і в нас чимало хто це розуміє, тим паче не треба проходити азів, вони вже всім світом пізнані, опрацьовані.

«У нас є світового рівня актори, художники, музиканти, режисери»
— І, все ж таки, що конкретно на цих теренах робить держава?
— Коли я був в уряді України в 1992–94 роках, ми тоді вже думали, як змінити концептуальні підходи до розвитку культури. У той час міністром культури став Іван Дзюба — наша славетна людина, мудра, виважена, розсудлива, і тоді ж був заснований Інститут культурної політики, який донині існує. Опрацьовувалися різні моделі розвитку культури, вивчався досвід британський, американський, французький, вибиралися найбільш оптимальні рішення. І, знаєте, коли сьогодні говорять, що в нас неймовірний занепад культури, я з цим не можу погодитися. Так, у важкому стані нині наші музеї, особливо в ганебному стані архівна справа, збереження архівів. Є певні проблеми з утриманням театрів. Але в той же час маємо добротні музейні колекції, які роблять честь країні, маємо в кожному обласному центрі свій драмтеатр, маємо чудові оперні колективи. Що й казати — багато колективів зберегли, таких як ансамбль пісні і танцю Вірського, хорову капелу «Думка», хор імені Верьовки... Але вони, на жаль, перебувають в стані перманентного оживлення і згасання, не мають чітко вираженої перспективи. І тут є чимало причин, які не завжди залежать від української держави,— бо для того, щоб влитися в систему міжнародних гастролей, треба роки й роки, це вельми складно, бо в тому суцільному потоці все вже продумано, відрегульовано. Працюють продюсери, функціонує колосальна система обслуговування культурної індустрії, і нам туди увійти не так просто. Ми не маємо ні своєї продюсерської школи, ні фахівців, які справді володіють сучасним менеджментом. Хоча університет культури й готує спеціалістів, але на жаль, вони ще не проявили себе, і я не знаю, чи відповідає їхня підготовка світовим стандартам. Можливо, що так, але поки що в суспільстві нема відповідної атмосфери для того, щоб вони могли нашу культуру й мистецтво влити в світове конкурентне середовище і достойно в ньому конкурувати, адже воно формувалося протягом століть.
І все ж таки якщо хтось стверджуватиме, що у нас немає високого рівня художників, музикантів або театральних діячів, то це буде неправдою. Наприклад, Богдан Ступка — це світового рівня актор, ми тільки не вміємо його подати відповідно, у нас немає, повторюю, вироблених продюсерських механізмів і фінансових важелів для того, щоб гідно «розкручувати» його у світі.
Нещодавно десятиріччя відзначив оркестр «Київські солісти» під орудою народного артиста України Богодара Которовича. Останні гастролі відбулися в Сінгапурі, тамтешні меломани були просто ошелешені-захоплені нашими віртуозами. Ви думаєте, вони гірші від московських колективів? Зовсім ні!
Ми маємо блискучий Київський камерний ансамбль «Контрасти», який створила чудова піаністка — народна артистка України Євгенія Басалаєва. У нас є просто феноменальні хори.А який у нас живопис! В усьому світі з колосальним успіхом виставляються українські художники, бо володіють досконалою школою малюнку і живопису. Наші художники справді на ціну золота у світі, але ми знову ж таки нічого не робимо для того, щоб їх пропагувати, відкривати. Щоправда, намітилися зрушення: Міністерство культури й туризму розробило цілу програму з трансляції, так би мовити, культурних цінностей у світ, йдеться про створення Українських домів — культурно-інформаційних центрів у найпрестижніших столицях світу. Але, повторюю, нам всім треба працювати над тим, щоб позитивний рух динамізувати, дати йому нове дихання, нове життя.
Це, звичайно, стосується й театрального мистецтва. Театр Андрія Жолдака... Так, це експериментальний театр, декому він не подобається, але про нього говорить Європа, світ (сам Жолдак є лауреатом вельми престижної театральної премії ЮНЕСКО). Нещодавно в Берліні на сцені знаменитого театру «Фольксбюне» (у якому, до речі, в двадцятих роках минулого століття з величезним успіхом ішли драми Володимира Винниченка «Чорна пантера і білий ведмідь», «Гріх», інші спектаклі) харків'яни показали виставу «Ромео і Джульєта», яку театральна Європа захоплено сприйняла, а в Україні їй ходу не дали.
Недавно в Донецькому оперному театрі Василь Вовкун поставив оперу Данькевича «Богдан Хмельницький». Це знову-таки експериментальний спектакль, його можна сприймати або не сприймати, але це справді нове слово, цікаве явище, — режисер, який спеціалізується на масових дійствах, водночас показав себе як оперний режисер.
Ще в 1993 році я звертався до міської влади Києва: «Побудуймо театр для Романа Віктюка». «Ах,— знизували плечима,— та ви що? Він пропагує лесбіянство, гомосексуалізм». Усіляке говорили, але це — експериментальний театр. Романа Віктюка знає весь світ. Чому виходець зі Львова, галичанин не може мати в Україні свого театру, а має його в Москві?
Та вже чую голоси заперечення: «Чому Жолдак? Чому Віктюк? Хіба в нас нема експериментальних театрів, оригінальних постановок? А Молодий театр під керівництвом Станіслава Мойсеєва, а театр на Подолі, а Театр драми і комедії?.. Справді, театральне життя в Україні цікаве, різноманітне, є в нас достойні високої уваги театральні режисери, скажімо, учні прославленого метра Едуарда Митницького — Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Юрій Одинокий... А актори — не перерахувати достойних майстрів театру й кіно. Із найсвіжіших новин: Олекса Вертинський за гру в спектаклі за Ярославом Стельмахом «Синій автомобіль» удостоєний п'яти міжнародних премій — і всі гран-прі. Нещодавно привезла в Україну гран-прі актриса зі Львова Лідія Данильчук. Режисер й актор дніпропетровського театру «Крик» Михайло Мельник у Мінську отримав «Срібного витязя» за виставу «Гріх» за Михайлом Коцюбинським. Усіх не назвеш, але називати треба. Бо є чим і ким пишатися. Нема в Україні творчої кризи, навіть у кіно, яке переживає тяжкі часи. Але це не творча криза, а криза ідеологічна, інформаційна, а головне — вона штучна. Бо, як пише наш славетний кіномайстер Юрій Іллєнко, «нема катастрофи кінопродукту на ринку України, є катастрофа штучної відсутності національного кіно».
Від глибокого переживання за долю української культури звернувся Юрій Іллєнко з відкритим листом до українців «За українську Україну», в якому особливу увагу звертає на окупацію українського інформаційного простору, куди не допущено «блискучий національний фільм і молодої генерації, і старих майстрів».
І справді, поки не буде законодавчо забезпечено пріоритету на національному інформаційному ринку українського виробника кіно-теле-радіопродукції, української книжки, журнальної і газетної продукції — всіх видів творчої індустрії, доти ми не будемо господарями у своєму національному домі.

«Держава — це передусім культурна система, наповнена «Духом народу»
— Миколо Григоровичу, окресліть основне коло питань, над якими працює очолюваний Вами Інститут літератури імені Тараса Григоровича Шевченка Національної академії України?
— По-перше, Інститут літератури — це потужний науково-дослідний центр, єдиний в Україні в сфері літературознавства.
Нині ми завершуємо академічне зібрання творів Шевченка, видали шість томів — це літературна спадщина. Ведеться підготовка наступних п'яти томів мистецької спадщини. Отже, ніколи ще такого повного й об'єктивно поданого видання творів Шевченка не було за всю історію України.
Паралельно працюємо над персональною Шевченківською енциклопедією, це — чотири томи у вигляді книжок, та ще й електронна версія.
Повним ходом йде робота над персональною енциклопедією Івана Франка, 150-річний ювілей якого країна святкуватиме 27 серпня 2006 року.
Завершуємо роботу над десятитомною історією української літератури. Зрозуміло, що це далеко не все, чим займається нині колектив Інституту літератури. У нас діють авторитетні науково-дослідні центри в галузі компаративістики, американістики, германістики, слов'янознавства. В аспірантуру великий конкурс, є багато таких, хто хоче досліджувати сучасну українську літературу, так само, як і давню, так і класичну, теорію літератури... Виношую ідею створити на базі науково-дослідних інститутів гуманітарного профілю академічний гуманітарний факультет для підготовки бакалаврів і магістрів.... Планів багато, можливостей — менше, особливо фінансових.
— Ви свого часу працювали з провідними вченими України над «Ідеологією державотворення», у якій були визначені пріоритети: українська мова, українська культура тощо. Якими є нині шанси повернутися до цієї проблеми (у тому числі й до українського правопису), а напрацювання — втілити?
— Я переконаний, що при Президентові Вікторові Ющенку наші шанси великі. Так, справді, я був головою комісії, яка розробила концепцію розвитку гуманітарної сфери України (головним розділом є «Ідеологія державотворення»), котра була схвалена президією Національної академії наук. Я думаю, що ми до цього повернемося, обов'язково будемо реалізовувати. Базовою основою повинні бути культура, мова, освіта, наука, формування еліти, нагромадження й примноження інтелектуального потенціалу нації. Так мусить бути, бо нині світ інакше не може розвиватися.
Іншого виклику глобалізму, ніж ефективний інтелектуальний потенціал нації, нема. На зустрічі, присвяченій 10-ій річниці повалення Берлінської стіни, тодішній канцлер ФРН Г. Шредер наголосив: «Нас цікавить гуманітарний та інтелектуальний потенціал суспільства. Туди ми робитимемо найбільші інвестиції, бо саме ці чинники визначають безпеку держави в XXI столітті».
Як бачимо, національна безпека залежить від гуманітарного потенціалу суспільства, тому формування ідеології державотворення є надзвичайно вважливим державним завданням. Колись Гегель визначив: «Держава є, власне, Духом народу». Тож цей народний Дух слід «вселяти» у свою — національну — державу.
Іван Франко на початку минулого століття звертався до свого народу:
«Вірю в силу Духа
І в день воскресний
Твойого повстання».
А національна держава, тобто держава українського народу й усіх етносів України, може утвердитися, зміцніти й набути цивілізаційної динаміки розвитку лише за умови об'єднання й мобілізації духовного, морального та інтелектуального потенціалу всього народу, коли чи не кожен член суспільства наповниться творчим духом державного самоздійснення. Отже, треба спиратися на принцип: держава — це передусім культурна система, наповнена «Духом народу», і цей дух формує єдиний культурний простір України. А без власного — національного — культурно-інформаційного простору практично нереально побудувати національну державу, досягти внутрішньої солідарності всіх громадян України.
— Сучасна українська література... Як Ви оцінюєте її стан? На які імена варто орієнтуватися?
— Література — це досить специфічна сфера культурної діяльності, яка передбачає вироблення відповідних естетичних потреб читача. Один, скажімо, більше схильний сприймати поезію, інший — прозу, третій має нахил до легкого жанру, наприклад детективу чи мелодрами. Усе залежить від того, які інтереси сформувалися.
Водночас цей інтерес непросто формувати в полі сучасної української літератури, бо вона розвивається в надзвичайно складному середовищі, в складних умовах, коли немає, по суті, ефективних можливостей поширення українських видань в Україні — книжки не популяризуються, адже наші радіо й телебачення майже не дають можливості почути й побачити зустрічі-бесіди з українськими письменниками. Утрачено розуміння морального авторитету нашого письменства.
Письменник має бути для суспільства тією постаттю, у якій акумулюються думки, прагнення людей, він має займати завжди об'єктивну, незаангажовану позицію. Нині, на жаль, чимало митців пішли в політику, інші — навпаки, абсолютно відриваються від політики, треті — розчаровані й сповнені скепсису. Таке реальне життя. Але попри все молода українська література — цікава й плідна. Водночас колосальну роль відіграє старше покоління, згадаймо імена Ліни Костенко — Івана Драча — Дмитра Павличка — Павла Загребельного — Валерія Шевчука — Анатолія Дімарова — Юрія Мушкетика — Романа Іваничука — Бориса Олійника — Віктора Міняйла — Володимира Базилевського — Василя Захарченка — усіх не назву.
Та що я роблю? Скільки разів я зарікався не «нанизувати» прізвищ митців — це ображає кожного з них, незалежно від місця в ряду. Кожен письменник, якщо він — талант, це окремий, автономний світ, і не годиться ці світи надто зближувати або, крий Боже, «перехрещувати», ладнати в ряди... Тому й прошу не виділяти прізвища письменників комами — хай «стоять» на папері духовними островами...
Водночас виходить на арену те покоління, яке, може, навіть і заперечує ці авторитети, одначе в цьому немає нічого страшного. Часто процес самоствердження нових імен йде шляхом заперечення авторитетів, які були раніше. До цього треба спокійно ставитися.
...Нині я не читаю так багато, як колись, не можу похвалитися, що стежу за сучасною українською літературою, хоча й намагаюся, мов той казковий козлик, скубнути свіжий листочок. Отже, я краще скажу, що тепер читаю. Хоча все те, що лежить у мене на столі, на тумбочці біля ліжка — надто хаотична лектура, зумовлена, як правило, необхідністю. Якою? Подякувати за надіслану книгу, написати рецензію; «для душі» також є книжки... Закінчив читати інтелектуальний роман «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича, з великою пізнавальністю для себе «поспілкувався» з Василем Овсієнком завдяки його двотомнику «Світло людей», перечитав, здається, повністю Ірину Жиленко — написав статтю до її вибраного, читаю поетичні книжки Віктора Неборака — «Літаюча голова» та інші, Анатолія Кичинського — «Танець вогню», «смакую» перед сном «Мак червоної росі...» Марини Гримич, на черзі психологічна драма «Ґудзик» Ірен Роздобудько... І ще дві книги захопили мій вільний час — «Этюды об Испании» Хосе Ортеги-і-Гассета і «Горький без грима. Тайна смерти» Вадима Баранова. Остання для статті «Максим Горький», яку я мушу написати для Енциклопедії сучасної України. Іван Дзюба «мордує» нагадуванням. До речі, з колосальним захопленням читаю його «Спогади і роздуми на фінішній прямій». Талановитий оповідач, який би з нього «виродився» прозаїк! Але й дослідник літератури — пошукати ще треба! Яку монографію про Шевченка написав — де він час бере?!
А тепер — кого б я хотів почитати. Привіз із Луцька нові книжки Василя Слапчука: роман «Осінь за щокою», збірку інтимної лірики «Дванадцять ню». На черзі поетична книжка Надії Гуменюк «Тайнопис тиші», поезії Володимира Коломійця. Дочікуються поліграфічно «випещені» книжечки Олександра Шарварка «Транскрипція» і «Трикирій». Неймовірно кортить порозкошувати над своєрідною інтимно-філософською рефлексією Петра Сороки — над його «Денниками». Улюблена моя фантазерка, казкотворниця Галина Пагутяк подарувала ось новий роман «Королівство», до якого я написав разом з нашою кицею Пронею Прокопівною переднє слово,— хочеться перечитати роман, цікаво, як він сприйматиметься тепер у вигляді книжки. А які спогади «Не тільки про себе» почав творити Богдан Горинь!
Кого я б ще хотів прочитати? І новий роман Євгена Пашковського, і нові твори Іздрика, Сергія Жадана, Юрія Винничука, Теодозії Зарівної, Василя Габора, Ігора Павлюка, Любка Дереша, Наталки Сняданко, Оксани Луцишиної, Галини Тарасюк, Тараса Прохаська, Василя Герасим'юка, Марії Матіос, Галини Паламарчук...
Ні, ми сьогодні не можемо скаржитися на те, що в нас немає літератури. У нас немає читача. Точніше, читач не має можливості читати українську літературу — українська книжка дорого коштує, вона часто недосяжна, не доходить до глибинки. Наш письменник не має телерадіоаудиторії, у нас, на жаль, не розвинута літературна критика, мізерні гонорари, письменник не має можливості жити за рахунок літературної діяльності.
Ну, ви скажете, у світі узагалі ніхто так й не живе, як ми, але все ж таки для письменника мають бути якісь мінімальні умови, він повинен мати можливість усамітнитися, мати певну гарантію на майбутнє, не думати щоденно про шматок хліба, інакше тоді муза неохоче до нього прилітає.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ЗАГАДКОВІ ПРИМІРНИКИ «ГАЙДАМАКІВ»

назад »»»