ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
В ЄВРОПУ — ЧЕРЕЗ ДВЕРІ НАТО?
Один із перших документів часів становлення української державності — Декларація про державний суверенітет — проголошує позаблоковість нашої країни. Донині ця норма, хоча й з певними труднощами, виконується. Втім, упродовж останнього часу дискусії щодо можливого вступу України до НАТО активізувалися. Причому таке враження, що старт подібним розмовам дали не так представники влади, як опозиціонери — своїми заявами про недопущення членства.

Цими днями дискусійний процес досяг політичної верхівки. Президент Віктор Ющенко під час зустрічі зі студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка висловив своє ставлення до можливості потенційного членства. За словами глави держави, перед тим, як Україні буде запропоновано вступати до Європейського Союзу чи НАТО, з цього приводу відбудеться всенародний референдум.
Водночас Президент закликав не спекулювати на темі вступу до Альянсу під час виборчих перегонів. «Нині дискусія — не актуальна, під час виборів нею не треба спекулювати й авантюрно виносити для нібито обговорення населенням», — заявив Віктор Ющенко. Зрозуміло, в чий город цей камінець. Адже підписи за проведення референдуму щодо членства в НАТО, а заразом і участі України в Єдиному економічному просторі, збирають представники СДПУ(о).
Ніде правди діти, ідея приєднання до НАТО серед українців — не надто популярна. Але так само не викликає заперечень і той факт, що про цю організацію багато людей усе ще мислять старими радянськими стереотипами. Масла у вогонь підливає ще й те, що Північноатлантичний альянс категорично не сприймається багатьма політиками Росії. Відтак Україна і тут перебуває на такому собі геополітичному роздоріжжі.
Під час проведення засідання «круглого столу», присвяченого впливу результатів наших парламентських виборів на українсько-російські відносини, перший заступник міністра закордонних справ Володимир Огризко заявив: метою України є інтеграція в Євросоюз і НАТО, але ми, як і раніше, виступаємо за розвиток добросусідських відносин із Росією. Звісно, така заява є аж надто обтічною. Зрештою, в «кучмівські» часи сумнозвісної «багатовекторності» дипломати озвучували саме таку позицію. Але й міфи про якісь особливі відносини між пострадянськими республіками, потрібно розвіювати. Нічого, крім деструктиву, вони принести не можуть.
Фактично, європейський вибір України — далеко не вперше ставиться під сумнів як усередині держави, так і ззовні. На цьому тлі цікаво спостерігати ще й за тим, як наразі відбувається така собі геополітична війна за нашу державу і за вплив на неї. Очевидний факт, що інтеграція України до євроатлантичних структур передовсім вигідна Сполученим Штатам. Через те, що всередині НАТО існує велика група проамериканськи налаштованих держав, можна припустити, що так звана «нова Європа» також воліє бачити Україну серед своєї родини. Проте європейські «аксакали» (найперше Німеччина і Франція) налаштовані далеко не так оптимістично.
Офіційний Вашингтон, підтримуючи подальше розширення Північноатлантичного альянсу, тим самим збільшує кількість своїх потенційних союзників. Водночас частково нівелює далекоглядні плани європейського ядра. Ці плани, на думку багатьох експертів, зводяться до того, щоб, як мінімум, зміцнити європейську складову всередині Альянсу. А як максимум — сформувати з часом якусь суто європейську оборонну організацію.
Таке формування може бути проблематичним через амбіції США, що їх нині мимоволі підтримують держави Центральної й Східної Європи. Саме вони є прибічниками того, щоб Україна якомога швидше поповнила список нових членів Альянсу. До речі, те саме стосується і потенційного вступу нашої держави до Євросоюзу.
Таке враження, що після заяви президента Польщі Леха Качинського з приводу можливості для України стати членом НАТО через три роки, українська влада активізувалась у цьому питанні. Нещодавно глава нашої держави Віктор Ющенко призначив Володимира Горбуліна головою Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України. Центр має бути дорадчим органом при Президентові та займатися підготовкою висновків і рекомендацій щодо здійснення стратегічного планування та проведення єдиної державної політики у сфері інтеграції України до НАТО.
Зокрема, має бути розроблено системний підхід до поглиблення співпраці України з Альянсом у політичній, оборонній, економічній, правовій, інформаційній, науковій та інших сферах. Нова структура також мусить підготувати проекти програмних документів стосовно подальшої інтеграції.
Доволі знаковою є і постать самого Володимира Горбуліна. Під час першої каденції попереднього президента Леоніда Кучми його називали одним із найвпливовіших політиків (він був секретарем Ради національної безпеки і оборони). Саме тоді Володимир Павлович відповідав за євроатлантичну інтеграцію нашої держави. Причому це йому вдавалось не найгіршим чином. Трохи згодом Горбулін був відсторонений від активної політики і геополітичний маятник нашої держави добряче хитнувся на Схід.
Нині можна констатувати, що для того, аби стати членом Альянсу, вже не головне стандартизувати збройні сили із НАТОвськими. Приклад держав, які поповнили лави Північноатлантичного альянсу під час «другої хвилі» у 2002 році, доводить: головним критерієм виступає політична доцільність членства тієї чи іншої держави.
Уже зараз можна простежити тенденцію до формування такого собі Центральноєвропейського блоку, основну роль в якому відіграють Польща й Литва. До речі, саме цей «дует» уперше виступив єдиною силою під час Помаранчевої революції в Україні. У разі вступу нашої держави до НАТО може завершитися формування такого «блоку». Цілком імовірно, що він із часом буде здатний навіть частково врівноважити позицію країн Старого світу, які є старожилами Альянсу. Отож саме позиція Польщі та Литви може зіграти ключову роль у питанні нашого потенційного членства. Звісно, коли йдеться про зовнішні чинники.
Якщо ж повернутися до внутрішніх, то вони наразі значно більш невтішні для тих, хто поділяє оптимізм з приводу потенційного членства. До того ж, коли американський президент Джордж Буш час від часу вибудовує собі чергову «вісь зла», довіра до Альянсу серед українців стрімко знижується. Так було після початку війни в Югославії, так само сталося і після початку іракської кампанії. В підсумку, за даними соціологічних досліджень, прибічники ідеї вступу до НАТО — у меншості. Можливо, ситуація колись і зміниться. Принаймні, нині влада обіцяє найближчим часом розпочати активну роботу щодо поінформованості населення про НАТО та його пріоритети. Особливо в цьому плані відзначається Міністерство закордонних справ.
Із усього сказаного можна зробити висновок, що Київ серйозно береться за справу можливого вступу до НАТО. І здається, грає на перспективу. Якими будуть плоди цієї діяльності — покаже час. Адже суттєво підкоригувати подібні задуми може що завгодно. Скажімо, ті ж таки парламентські вибори.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ЗАПОРІЖЖЯ: ПАРТІЙ БАГАТО, МІСТО — ОДНЕ
• МЕДВЕДЧУК: НАТО — АНАХРОНІЗМ, ЄЕП — ПРІОРИТЕТ
• ОБЛИТИ БРУДОМ КОШТУЄ ТИСЯЧУ ГРИВЕНЬ
• Є ПЕРШІ «ВІДКАЗНИКИ»
• ЧИ ЗАСЛУЖАТЬ ПЕРЕГОНИ ЗВАННЯ «НАЙЧЕСНІШИХ»?
• МИКОЛАЇВЩИНА: ПАРТІЇ НЕ ЛЮБЛЯТЬ БІЗНЕСМЕНІВ?

назад »»»