ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
КУДИ ПОДІВСЯ ТЕАТР, або «ВИЖЕНЕМО МУЗУ НА БРУКІВКУ!»?
У часи своїх студіювань у театрі пролетарської культури («Пролеткульті») молодий початківець Сергій Ейзенштейн зопалу вигукнув: «Виженемо музу на бруківку!».
Це було у 20-х роках минулого століття. Проте режисер вчасно схаменувся й покаявся, щоб потім вірно та віддано служити Десятій музі — кіно. Вона пробачила Ейзенштейну цю похибку — його фільм німого періоду «Панцерник «Потьомкін» (1925 р.) на міжнародному Брюссельському кінофестивалі 1958 року очолив список 12 найкращих фільмів усіх часів та народів. У тому ж списку й фільм режисера Олександра Довженка «Земля» (1930р.). Зрозуміло, обидва одержали визнання за високу професійну культуру.

От і доводиться, розповідаючи про безпритульність Державного театру-студії кіноактора, апелювати до класика світового кіно Ейзенштейна, якому вистачило мужності визнати абсурдність виклику alma mater. Довженковим же ім'ям названо Національну кіностудію художніх фільмів. Саме при ній і був створений Державний театр-студія кіноактора, що узаконено конкретним рішенням Кабінету Міністрів України. Останнє приміщення театру ще й розташоване було безпосередньо на території Національної кіностудії.
Ось що розповів відновлений на своїй посаді Верховним Судом України директор Державного театру-студії кіноактора Валерій Свіщев: «Я пропрацював у театрі з 1978 року. Був актором, режисером. Стати його директором мені запропонували в 1995 році, коли театр вже був у критичному стані. Тоді якраз забрали наше приміщення, що на вулиці Олеся Гончара, де нині театр «Браво», і не було кому навіть вивезти майно, декорації вистав. У цей час й уклався договір з тогочасним директором кіностудії імені Довженка Миколою Мащенком. Та, власне, він сам і запропонував мені посаду директора та художнього керівника колективу. Думаю, таке рішення було з розрахунку — випливе, мовляв, то й випливе, а як ні, то й грець із ним. І з театром також... У договорі між нами обумовлювалось, що я за свій кошт розберу й перевезу все майно театру на кіностудію, де знайдуть місце, щоб нас розмістити. Так нам віддали «Тонательє». Воно було в жахливому стані. Першочергово ми зробили капітальний ремонт, реконструкцію приміщення, спорудили сцену... Потім усе це було знищене незадовго до 25-ї річниці від дня створення театру.
Та от директором кіностудії призначили учня Мащенка — Віктора Приходька. Діяльність його була дуже короткою, але, на жаль, фатальною... Приходька представляли колективу студії на нашій сцені. Між іншим, і на мою адресу чимало хорошого говорилось. Мовляв, знайшовся такий от сміливий директор з артистів і відродив театр. Тепер наші актори мають свій майданчик і знову ставитимуться вистави. І про духовний світ говорили-балакали... Аплодували. Буквально наступного дня, перебравши від Мащенка повноваження, Приходько мене просто звільнив. Сцену й усе, що було збудоване в залі для глядачів, викинули... І костюми, й реквізит. Само собою зрозуміло — творчий колектив залишився знову ні з чим. І без майданчика, так натхненно афішованого».
Дійсно, сцена Державного театру-студії кіноактора при Національній кіностудії імені О. Довженка була артистам підтримкою. І матеріальною також. Це був шанс у затяжний період так званого «малокартиння», відчувати себе потрібними для кіно професійними кадрами. Не варто забувати й про молодих артистів з дипломами, та без роботи. Як, утім, і режисерів. Є таланти, є й шанувальники. Але є й чиновники, які здатні навіть за «прекрасну мить» у своєму послужному списку довести, що «синдромом Герострата» оволоділи надійно. Нема храму Артеміди? Катма, і театр згодиться.
«Звісно, багато чого змінилось і в управлінській структурі кіно,— каже В. Свіщев.— Це тільки творчість завжди залишається творчістю. Але от, наприклад, з іменем директора кіностудії імені Довженка Василя Васильовича Цвіркунова пов'язаний злет українського кіно. Він був явищем, особистістю. Бо й серцем, і розумом належав справі. Переконаний, він не дозволив би знищити театр. Навпаки — допомагав би. Хоч театр-студія кіноактора створилась вже його наступником Альбертом Путінцевим. Він був і драматургом, людиною тактовною, з повагою ставився до артистів, тому й у нашому театрі був розквіт. Був успіх, глядачі нас знали. Ходили подивитись на своїх улюбленців. Скільки було написано тільки про Маргариту Криницину у виставі «Жінка з квіткою на північ»... Театр-студія був духовним центром акторів. Я вважав за честь працювати на його сцені. А скільки зробив міністр культури Юрій Олененко, щоб у 1979 році нам дали приміщення, щоб у нас повірили... Тепер — хоч би не шкодили. Ясно ж, якісь гроші має виділяти нам держава, але необхідно й самим заробляти. Виконувати й договір, укладений між керівництвом кіностудії та театром».
Заодно й популяризувати вітчизняних артистів, щоб не забувались ні імена, ні обличчя. Натомість щоб до відомих додавались нові — молоді. Та й хіба мало в нашій Україні театрів, збудованих давним-давно (наприклад, тим же Соловцовим), які ще донині служать і музам, і артистам, режисерам, і глядачам? Має той, хто вміє берегти.

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЛІД І ПОЛУМ'Я «РАДІОБЕНДУ ОЛЕКСАНДРА ФОКІНА»

назад »»»