ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР БІЛАШ: «Я МУЗИКУ Й ПОЕЗІЮ — ОДНАКОВО ЛЮБЛЮ»
Шостого березня Олександру Івановичу Білашу виповнилося б 75 років. Сумно... Скільки б він ще міг написати! Але тільки-но згадаєш його пісні, його непересічну особистість, на душі стає сонячно й тепло.
Композитор, народний артист України і СРСР, Герой України, лауреат премії ім. Т. Шевченка Олександр Білаш — це символ української сучасної пісні, причому пісні глибокої за своєю суттю.

...Сашкова мама дуже гарно співала, батько був небайдужим до балалайки та інших інструментів, тож народна пісня не вибувала з їхньої гостинної хати в Градизьку, що на Полтавщині. Це й визначило подальшу долю Білаша-молодшого як композитора-пісняра.
Він співпрацював з яскравим сузір'ям поетів: Михайлом Ткачем, Дмитром Павличком, Борисом Олійником, Андрієм Малишком, Іваном Драчем. Автор понад 300 пісень — громадянсько-патріотичних, ліричних, жартівливих, пісень-дум, пісень-балад і романсів. Писав музику до кінофільмів («Катя-Катюша», «Роман і Франческа», «Небезпечні гастролі»...). Його задушевні пісні доносили до вітчизняного слухача Микола Кондратюк, Діана Петриненко, Людмила Гурченко, Володимир Висоцький... А безсмертні «Два кольори» зачаровують людей в усьому світі.
У творчій спадщині Олександра Білаша — опери, оперети, твори для симфонічного оркестру, вокально-інструментального ансамблю, хори, музика до спектаклів.
Олександр Білаш писав:
Людина має право на життя,
Так просто це звучить і так велично.
Прожить би всі хвилини до пуття,
Щоб у кінці поставить знак окличний!
Спогадами про Олександра Івановича Білаша діляться його дружина — народна артистка України Лариса Іванівна Білаш-Остапенко й донька — заслужений журналіст України Олеся Білаш.
— Ім'я композитора Олександра Білаша асоціюється зазвичай з піснями «Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Ясени». Розкажіть про Білаша, якого ми не знаємо.
Лариса Іванівна, дружина:
— Я думаю, що по-справжньому його не знають навіть ті люди, з якими він був знайомий особисто. Але (за натурою Олександр Іванович був дуже комунікабельним, у нього було безліч зустрічей — і творчих, і життєвих) ніхто про нього ніколи не міг сказати, що він пихатий, зарозумілий або що він з високопосадовцями — один, а із звичайними людьми — інший. Він завжди був простий, щирий, привітний, і це одразу налаштовувало людей на відповідний настрій у спілкуванні.
Олександр Іванович любив життя в усіх проявах і мав чимало захоплень. Любив рибалку й полювання. Обожнював ліс — збирав гриби, ягоди, просто гуляв. Катався на ковзанах, лижах. Його улюбленою розвагою були шахи, навіть під час застілля в колі друзів він обов'язково знаходив слушний привід «вирвати» когось із-за столу й десь у кабінеті розіграти партію. У більярд майстерно грав. У Спілці письменників часто «зависав», і не тільки тому, що там був більярд. У кав'ярні «Еней» вечорами збиралося товариство письменників, поетів, яке притягувало його. А на більярді навчився так добре грати, що лише одиниці могли іноді виграти в нього, усі знали, що Білаш будь-кого покладе «на лопатки».
Олександр Іванович вельми любив товариство, завжди був у центрі уваги, обов'язково брав у свої руки застілля і вів його так, що потім від сміху в усіх боліли животи й щелепи. Він був чудовий оповідач анекдотів, а бувальщини розповідав з такими деталями, що зразу вимальовувався портрет людини, про яку йшлося. І все це з гумором, дотепно. Він зізнавався: «У мені пропав актор, який не встиг розкритися, і співаком я міг би бути непоганим». Справді, у нього був приємного тембру баритон. Але того, що він зробив як композитор, цілком достатньо, щоб залишитися в мистецтві.
Олександр Іванович з простої селянської сім'ї. Не маючи ніякої початкової музичної освіти, матеріальної підтримки, спочатку закінчив музучилище в Житомирі, а потім добрався-таки до Києва — до консерваторії. Поступово вийшов на такий рівень, на який здатна тільки унікальна людина.
Олеся Білаш, донька:
— Дійсно, більшість знайома з пісенною творчістю Олександра Білаша, він як композитор-пісняр заяскрів одразу. Але люди мають знати, що він чудовий симфоніст, в його творчому доробку є дві опери — «Прапороносці» і «Гайдамаки». До речі, опера «Гайдамаки», написана в 1966-му році, ніде досі, на превеликий жаль, не поставлена. Чого бояться? Шевченка? Така тема страшна? Ми чимало спроб здійснили, аби достукатися до чиновників від культури, щоб цю оперу почули люди, але поки що марно.
Батьком написані два концерти для фортепіано з оркестром, чотири оперети, його балет «Буратіно» багато років з успіхом йде в Музичному театрі для дітей і юнацтва в Києві. Олександр Іванович оркестрував майже всі свої пісні, що були записані на радіо. Тому, як він чув мелодію й кожний інструмент, я думаю, нині може позаздрити будь-який сучасний композитор. І дай Боже, щоб народилися такі мелодисти й аранжувальники, яким був Олександр Іванович.
А чи всі знають, що Олександр Білаш був поетом? Дев'ять поетичних збірок за його життя побачили світ усупереч усім небажанням різних людей!
Я впевнена, ще багато років через музику та поезію він озиватиметься до людей своєю душею.
— Які терни довелося пройти Олександру Івановичу?
Лариса Іванівна:
— Його дивно довго не приймали до Спілки композиторів, потім — у Спілку письменників, це його болюче вражало. Вражала нищівна критика перших пісень, які потім сприйнялися всім народом і популярні донині. Наприклад, пісні на чудові вірші Дмитра Павличка з кінофільму «Роман і Франческа» розкритиковані були так, що він місця собі не знаходив, ніби лев, кидався з однієї кімнати в іншу й не міг збагнути, чого від нього хочуть і в чому звинувачують. Та ось почали надходити вдячні листи з усіх куточків тодішнього Радянського Союзу — тільки на домашню адресу ми їх отримали понад триста. Олександр Іванович зрозумів, що критика не завжди буває об'єктивною, і трошечки заспокоївся.
Або таке. При міністерстві культури була комісія із закупівлі нових музичних творів. Колеги-композитори, з якими він добре знався, писали рецензії. Нещодавно, передивляючись архів, я знайшла нищівну рецензію на пісню «Дві колії поза містом». А час показав, що ця пісня на вірші Степана Пушика справді чудова, у неї незвичайний ритмічний малюнок. Олександр Іванович весь час шукав, йому вдавалося не бути одноманітним у ритміці й мелодії. А тут: і мелодія не така, і такт неправильно вирішений: не туди пішла квінта. А народу все одно: квінти чи кварти, люди співають і вважають, що це народні пісні. Олександр Іванович розповідав такий випадок. Поспішаючи, він їхав кудись на таксі. Таксист наспівував уривок мелодії з «Елегії» Масне — вдруге, втретє, вчетверте... Олександр Іванович питає: «А чого далі не співаєте?» Водій: «Скільки знаю, стільки і співаю». Коли проїздили повз кінотеатр, де йшов фільм «Роман і Франческа», чолов'яга заспівав «Впали роси на покоси» — пісню Романа. Олександр Іванович подумки зрадів: «Напевно, здогадався, що це я написав музику, знає мене звідкись». Питає таксиста: «А хто написав цю пісню?» Той каже: «А мені плювати, хто написав. Головне, що мені подобається!» Згодом вони стали майже друзями. Цей таксист, коли бачив на вулицях Олександра Івановича, зупинявся й підвозив безплатно. А ось ще один цікавий факт. Прийшов лист з місць ув'язнення, молодий хлопець написав: «Олександре Івановичу, я — злодій-рецидивіст. Я знайомився з молодими вродливими жінками на вокзалах і в потягах. У зручний момент давав гроші й просив купити в ресторані пляшку шампанського або ще щось, а сам забирав чемодани і — драпака. Якось познайомився з Ганною, відправив її по шампанське, а в цей час у купе по радіо залунала пісня «Два кольори». Хочете — вірте, хочете — ні, я не міг піти, допоки не дослухав. Стояв як укопаний, і в цей час повернулася Ганна. Таким чином Ви врятували її валізи».
— Кого з композиторів, поетів, співаків Олександр Іванович вважав справжніми друзями?
Лариса Іванівна:
— Друзів багато бути не може. Якщо є один-два, це вже велике щастя для людини. Були митці, які йому були духовно близькі, з якими він співпрацював, це Василь Юхимович, Михайло Ткач, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч.
Про Драча згадую таке. Олександр Іванович не одразу знайшов ключа до його віршів. Згодом признався: «Поезія Івана Драча лежала, як камінь при дорозі, йшли люди — іноді спотикалися, іноді не помічали. Одного разу і я спіткнувся й зрозумів, що той камінь величезний лежить на дорозі не випадково. Перечитуючи вірші Івана, відкрив його для себе як великого поета». Народилася пісня «Вір'янонька», яку квартет «Явір» співає неперевершено. На слова Драча написані шість, здається, балад, моноопера, і останній великий твір — ораторія «Вишневий вітер». Олександр Іванович довів для себе й для людей, що така глибинно-філософська поезія теж може лягати на музику.
Взагалі-то він був прискіпливий до поезії. Юхимович, наприклад, з певного часу його просто боявся. Коли в Юхимовича з'являлася нова поезія, він її по телефону начитував, а Олександр Іванович відповідав приблизно так: «Василю, у другій строфі — недобре. Що це ти написав? Перероби, мене це не влаштовує». Або навіть: «Це взагалі не поезія, мені це не підходить». І той, отримуючи відкоша, сильно переживав, що нічого більше не зможе написати разом з Білашем. У них, до речі, є пречудова пісня «Журавка», до котрої звертається кожне нове покоління. З Юхимовичем написано чимало вдалих жартівливих і солдатських пісень.
Нерідко до своїх видатних співавторів він звертався з проханнями щось поміняти у віршах, коли йому щось не подобалося. Це начебто і непристойно було, але вони іноді дослухалися, бо розуміли, що для пісні це має сенс. Михайла Ткача він навіть закривав на ключ у кабінеті, допоки той не зробить новий варіант.
— А чи писав Олександр Іванович пісні на свої вірші?
Олеся Білаш:
— На це запитання батько сам відповів: «Якщо я пишу поезію, значить, я в ній перегораю. А писати музику на золі я вже не можу». Це, певно, грань відповідальності. Нині чимало композиторів, поетів вважають, що вони можуть все — і музику писати, і тексти створювати, і виконувати. Це мені нагадує поведінку Стецька, котрий наспівував: «Сам стелюся, сам лягаю...»
— Зрозуміло, що домашні були першими слухачами нових творів Олександра Івановича. Як це відбувалося?
Олеся Білаш:
— Звісно, з сестрою Оксаною ми багато чули пісень, які тільки-но народжувались: батько шліфував мелодію, щось міняв, пробував... Часто на кухню прибігав, вигукував: «Дівчата, ходімо, я покажу!». Ну а ми, такі поросята, замість того, щоб сказати: «Боже, як це геніально, як добре», візьмемо та і ляпнемо: «Ага, тут вибачте, не туди в'їхали, оцей фрагмент щось нам нагадує...» Батько сердився: «Геть звідси, щоб я вас не бачив!» Але згодом він виправляв те, що вловлювало наше незаангажоване щире вухо. У музичному світі це трапляється доволі частенько. Інша справа, коли нинішні композитори вважають, ніби взагалі не треба свої мелодії писати, можна, як кажуть російською «с миру по Шнітке» — і вийде нова пісенька.
Зрозуміло, що мама як одна з перших виконавиць теж висловлювала критичні зауваження, за що їй часто перепадало. Зазвичай було так: батько програвав, мама наспівувала, слухали, радились, кому дати для виконання. Попадання були дуже точними. Наприклад, Діана Гнатівна Петриненко так чудово заспівала «Полтавську польку», що після ніхто не ризикує братися. Батько був незручним композитором у тому розумінні, що писав не під співака, не під теситуру його голосу, а як душа розгортається.
Особисто мені дуже подобаються записи Миколи Кондратюка, Анатолія Мокренка. Квартет «Явір» тонко, сердечно розносить його пісні сорок років в Україні й за кордоном. Дмитро Гнатюк, здається був першим виконавцем пісні «Два кольори». У «родинних» стосунках з батьковими піснями були також Гізела Ципола, Євгенія Мирошниченко, Юрій Гуляєв, Костянтин Огнєвой, вокальне тріо «Либідь». В останній період батькове серце тяглося до Фемі Мустафаєва, йому подобалося його виконання.
Дуже приємно, що виконавці інших поколінь співають твори Олександра Івановича, це такі оперні співаки як Володимир Гришко, Анжела Швачка, Микола Шопша, Ігор Борко, Іван Пономаренко. А скільки тріо бандуристок їх виконують!
— Олександр Білаш абсолютно визнаний композитор, але я знаю, що досі деякі його твори лежать у «шухляді». Чому?
Олеся Білаш:
— Він сам особисто вважав, особливо впродовж останніх десяти років, що мав би написати набагато більше. Але економічний, соціальний і духовний безлад, що стався після розвалу СРСР, страшенно негативно впливав на нього, у батька була депресія, він узагалі не писав. Та останні поетична й музична збірки ним були скомпоновані. Одначе за три роки, що немає Олександра Івановича, в державі не знайшлося грошей для того, щоб ці твори надрукувати. Дивним чином «застряла» опера «Гайдамаки», батько дуже чекав-сподівався, що з приходом нового директора, нового худрука в оперному театрі щось зміниться. На жаль, так і не дочекався.
І ще таке. Знаний композитор, народний артист СРСР й України, Олександр Білаш отримував пенсію як рядовий скрипаль в оркестрі чи звичайний працівник заводу. Я нічого не маю проти людей різних спеціальностей, але все-таки має бути якась градація заслуг.
— Олександр Білаш, безперечно, підпадає під категорію «надбання держави».
— Але як «надбання держави» він отримував пенсію... п'ятдесят гривень. І лише коли йому присвоїли звання Героя України, почав отримувати 350 гривень пенсії плюс 250 гривень президентської стипендії. Тобто 600 гривень для того, щоб почуватися морально спокійним, забезпеченим, талановитим і визнаним композитором не тільки на своїй землі, а й далеко за її межами.
Будемо сподіватися, що ми все-таки знайдемо національно свідомих людей, які захочуть вкласти гроші, щоб музичні й поетичні твори Олександра Білаша побачили світ, тому що на державу нині, на жаль, сподіватися марно. Хоча Олександр Іванович робив все для того, щоб Україна ніколи не стояла на колінах.
До творчого портрета Олександра Івановича я б хотіла додати такий «штрих» — рядками його ж вірша:
Яка б не гріла груди позолота —
Серед своїх найвищих нагород
Вважаю пісню, вигойдану в нотах,
Що заспівав її народ.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»