ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
«КОРОЧКИ» ДЛЯ ДУШІ Й ДЛЯ ПРОРИВУ
«Плануючи на рік, сій хліб. Плануючи на десять літ, саджай дерева. Плануючи на все життя — навчай людей». Ця східна мудрість влучно схоплює суть вищої освіти, де «врожай» програмується на віддалене майбутнє з передбаченням безлічі чинників.
Рік тому нова влада ухвалила, що в нереформовану систему вищої освіти вкладати кошти недоцільно, фінансувати варто дію, зміни.

Рік тому нова влада ухвалила, що в нереформовану систему вищої освіти вкладати кошти недоцільно, фінансувати варто дію, зміни. До реалізації завдання взялася енергійна команда управлінців міністра освіти й науки Станіслава Ніколаєнка. І от підсумкова колегія МОН розглянула, як здійснюється новий курс. У звітних матеріалах знайшлось місце й для перших здобутків, але наголос свідомо зроблено на проблемах, недоліках, інших негараздах. Перед учасниками зібрання виступив Прем’єр-міністр України Юрій Єхануров. Крім суто ВНЗівських питань, він порушив загальнодержавні, господарські, перспективні. І пояснив: вважаю необхідним донести це до еліти, а через неї — до молодих кадрів, які в наступні часи працюватимуть на розвиток України.

Підкаже експеримент
Автономія університету, академічні свободи... Уже від самих цих понять після десятиріч адміністративного диктату паморочиться в головах демократично налаштованих діячів вищої школи. Проте справа ця непроста, делікатна. Недарма в кожній розвинутій країні ця автономія має свої особливості. Наша ментальність, надмірна заполітизованість ускладнюють запровадження академічних свобод. Водночас вони конче потрібні для опанування ВНЗ ринкових умов, утвердження студентського самоврядування. Серед небезпек — прояви волюнтаризму, можливість диктатури окремих груп чи керівників (один штрих: 27 ректорів протягом року примудрились так самозабутньо керувати ввіреними колективами, що жодного разу не прозвітували перед ними). З іншого боку, автономія — не даровані згори привілеї, а підвищена відповідальність навчального закладу за ефективну діяльність.
Зсунути проблему з мертвої точки покликана ініціатива групи вітчизняних університетів за підтримки міжнародного фонду «Відродження». Мета їх — експеримент із запровадженням основ університетської автономії у вищій школі. Проект збігся в часі з приєднанням України до Болонського процесу. Для організації роботи вісім університетів (з них два — приватні) утворили консорціум.

Попереду Європи всієї
Недарма західні колеги в розмовах з нашими освітянами ввічливо просять повторити — чи справді 345? Виявляється, стільки в Україні функціонує університетів, академій, інститутів. При тому, що у Великій Британії аналогічних закладів 96, у Франції — 78, в Італії — 65... Навіщо, здавалося б, долучатись до гри «Хто більше», коли згідно з тими ж болонськими принципами якість освіти має гарантуватися як державою, так і кожним університетом зокрема? Та й здавна відомо, що не числом, а вмінням долають рубежі.
Як і будь-який перегин, надмірне розростання мережі закладів-пустоцвітів потребує для її впорядкування значних зусиль. Сумно констатувати: ліцензування, акредитація, інспектування як механізми впливу на якість освіти, на жаль, ще не є досконалими.
А до чого призводить масовий похід університетів за здобуттям почесного звання «національний»? Замислене як справді еталонний критерій найвищої якості роботи, воно по суті обернулось на девальвацію. І ще про титули. На засіданні згадували факт, коли вчена рада поважного університету позбавила одного з екс-президентів своєї держави почесного наукового ступеня, котрий свого часу сама ж надала (не сподобалась якась політична заява). Ось тільки принциповим добродіям забракло послідовності заодно відмовитись від звання «національний», наданого указом цього ж діяча.
Марнота марнот не знає меж. Раптом «середнього» віку університет оголошує про солідну круглу дату в своєму «паспорті». Звідки? А елементарна ювілеєманія штовхнула приписати собі енну кількість років від часу заснування. Органам виконавчої влади годилося б стримати адміністративний раж. Та на «горі», певно, міркують: нехай симпатичні хлопці розслабляться, «покайфують»...

Острівці в океані
Світовий порядок речей у сфері «індустрії знань» суворий: якщо держава витрачає на потреби науково-технічної сфери менш як 0,4% внутрішнього валового продукту, то наука в ній відіграє соціокультурну функцію, якщо менш ніж 0,9% — то пізнавальну. І тільки у випадку, коли одержує 0,9 і більше відсотка асигнувань — економічну. На жаль, обсяг фінансування науки в Україні за останнє десятиріччя не перевищував 0,5% ВВП. За цих обставин годі й думати про суттєвий вплив на виробничий сектор держави. Коло замкнулось...
Велике зібрання завжди поліфонічне. Тут і бравурність рапорту, і благодушність самозвіту, і тривожність роздумів уголос.
Тривога лунала в голосі ректора Національного технічного університету КПІ академіка НАНУ Михайла Згуровського. Про те, щоб теперішнє покоління студентів не виявилось втраченим з погляду оволодіння новітніми природничо-технічними знаннями. Тим-то не метафоричною, а реалістичною є констатація того факту, що поїзд прогресу пішов без нас, але коли тепер ми ще можемо хоча б зрозуміти як створюються ті ж високі технології, то невдовзі, імовірно, втратимо таку здатність. Занепад інтелектуально містких секторів вітчизняної економіки призводить до того, що наші кадри здебільшого знаходять себе тільки в обслуговуючих, сировинних сферах. Болюче позначається розбалансованість різних ланок єдиної за суттю системи освіти. Університету «КПІ», скажімо, доводиться опікуватися кількома сотнями середніх шкіл, щоб не втратити остаточно «спільної мови» з їхніми завтрашніми випускниками. Що ж до навчальних планів ВНЗ, то відірваність їх від ринку праці, передової науки здебільшого позбавляє викладача змоги дати студентові сучасні знання. То коригують плани «під себе»: що знаємо, те й викладаємо.
Через брак радикальних змін на ринку праці, нерозвинутість високих технологій студентський загал не має мотивації до надбання справді сучасних знань. На цьому тлі прикметою часу стало формування масової вищої освіти. Вона, безперечно, має корисну просвітницьку функцію. Однак (що найбільше непокоїть наукову громадськість), вирішального прориву це не забезпечить. Тим більше нагальною є потреба підтримувати острівці справді дослідницьких намагань, не дати одержимим своєю справою наставникам, окремим студентам «розчинитись» у масовій вищій освіті.

Євген СОКИРКО
також у паперовій версії читайте:

• ХЛОПЧИК СТАВ АГРЕСИВНИМ...
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»