ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СКУЛЬПТОР ОЛЕКСІЙ ВЛАДИМИРОВ: «Я НЕ ЗАЙВЕ ВІДСІКАЮ, А ЗБЕРІГАЮ ПОТРІБНЕ»
Ім'я скульптора Олексія Владимирова добре відоме як в Україні, так і за її межами. У нього за плечима багато міжнародних та персональних виставок. На думку американської критики, роботи Олексія Владимирова представлені на персональній виставці в Каліфорнії, визначили «нову еру скульптури».

Його твори зберігаються в 17 галереях і музеях України, серед них — Національний музей українського мистецтва, Київський музей російського мистецтва, Національний музей історії України, а також у приватних колекціях в Австрії, Англії, Італії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Швеції, Канаді та США.

З 1984 року Владимиров бере активну участь у симпозіумах-пленерах з кам'яної і дерев'яної скульптури, сам є організатором декотрих.
Культ сірості каменем лежить на паростку духовного відродження нашого суспільства. У важко хворому середовищі художник повинен допомогти людям знайти радість пізнання краси і гармонії світу. І хоч би як затирали поняття «людське щастя», мрія про нього проходить червоною ниткою через усі цивілізації і не вгасає в душі кожної окремої людини.
Олексій Владимиров прагне щастя для всіх. У його образах міститься велика внутрішня сила.
Для Владимирова світобудівна основа — камінь (навіть якщо він сірий).
Ідея, схована в пластичній масі, що немов прагне вирватися назовні, виявляє себе в контрасті зовнішньої статики і внутрішньої динаміки. Зміст задуму стримується тендітною оболонкою форми, пульсує, немов ось-ось розірве пружний об'єм.
Мармур споріднює персонажі Владимирова з героями антич-
ності, висіченими в камені. Завороженість золотим століттям скульптури незримо присутня в творчості Олексія. Але він — митець нашого часу. Обтяжений історичним досвідом, умудрений знанням, він не відає солодкого спокою і безтурботної радості.
Він передає відчуття Часу. Його безповоротності.
У Владимирова — все на півтонах, нюансах.
Його роботи потребують споглядання, дослухання, вслуховування.
Нема драми без гармонії. І навпаки.
Кожна скульптура Владимирова — це, по суті, маленька новела, притча, міф, що гранично сконцентрувала в собі почуття й думки їхнього творця.
У його майстерні почуваєшся як у театрі скульптури, вони поліваріантні й дають змогу зіграти безліч мізансцен, що складаються в своєрідні та ні на що не схожі спектаклі. Тут головне — пластика руху й жестів, силует, гра настроїв; невелике зусилля — і все
оживає.

«Мені відкриваються письмена Бога»
— Як на мене, мистецтво скульптури й ліплення — це найскладніше, що придумала людина в мистецтві, це як «піди туди, не знаю куди». Тобто, коли малюєш, одразу бачиш штрих, мазок — і коректуєш зображення, а тут треба незбагненно відчувати обсяг, пропорцію, та ще — щоб у підсумку дівчина була схожа на дівчину, а кішка на кішку, причому мали неповторні індивідуальні риси. У чому полягають секрети?
— Дуже складне питання. Хоча, здавалося б, секрету як такого немає. Є незбагненне прагнення щось зробити. Кожного художника щось «тягне» й провокує. А з іншого боку, немає методу, як стати художником. Якби був метод, усі б ставали художниками чи скульпторами. Це відбувається незалежно від людини, все накреслено згори, хоча ти начебто сам вибираєш свій шлях.
— Так, певно, відбувається й у музиці: якщо немає таланту, то хоч би скільки б ти вчився, музикантом не станеш. У скульптурі, мабуть, так само.
— Ви абсолютно правильно сказали. Нині в нас готують спі-
ваків і музикантів, роблять з них зірок, але якщо всередині немає таланту й вогню, вийде пшик. Адже Бог кожному дає, треба лише безпомильно вгадати, тобто скористатися даром.
— Скульптор, крім добрих намірів, мусить ще мати, напевно, міцне здоров'я.
— Міцне здоров'я й міцні руки. Займаючись скульптурою, я з кожною новою роботою відкриваю та пізнаю себе. Чим більше опору, тим більше відкриттів. Тому я дуже люблю тверді матеріали і практично не працюю з м'якими. Якщо ж маю справу з деревом, то тільки з надтвердим, наприклад, дубом.
Якщо працюєш щодня, то фізична форма підтримується автоматично. Проте я про всяк випадок завжди займався спортом.
— Яким?
— Різними видами. Останнє, на чому я зупинився, це східне єдиноборство — кунг-фу.
— Серйозно? Вельми бойовий вид спорту.
— Я втягнувся не тому, що він бойовий, а тому що зрозумів: я не вмів правильно ходити, не вмів правильно дихати, не вмів правильно рухатися. Кунг-фу мене виправив і відкоригував. Це дуже красивий, тонкий, вишуканий вид спорту, що шліфує людину, його з балетом можна тільки порівняти. Отже, кунг-фу — не тільки піти й побитися.
— Значить, скульптор-єдиноборець витримає будь-яке запитання. Яка Ваша генеральна тема?
— Радше за все я хочу виразити себе. А теми, напевно, вічні, загальнолюдські, я просто їх розкриваю в сучасній формі — всі прояви життя, насамперед любов. Оспівую жіноче тіло. Я нічого не доводжу, просто намагаюся показати якусь нову грань людини. Я вважаю, що мистецтво має в собі будівниче начало, серцевина — це творення через прекрасне. Я противник концептуальних теорій і течій, для мене це чуже. Я — художник, я мушу йти через фігуру, через людину, а не через якісь зухвало формальні абстрактні прийоми чи предмети, що поза людиною не існують узагалі.
— Себто Ви тяжієте до фігуративності й реалізму?
— Так, я займаюся фігуративною скульптурою. А наскільки це реалізм... Я дотепер не визначив напряму, у якому працюю, це дуже важко зробити. Кожен художник шукає винятково свою форму. Я переконаний: не можна розвивати зовнішній бік мистецтва, воно розвивається з глибини й у глибину. Чимало митців, перейняті пошуком зовнішньої форми, вигукують: «О, я знайшов нове!» Дурниці. Тільки через внутрішній стан, через внутрішню правду можна знайти нове. Якщо художник щирий, якщо потяг до пошуку в нього йде з душі, тоді виходить все: і форма, і пластичне вираження, і рішення творчих завдань. Мистецтво впливає на людину через почуття, через прекрасне, тому виховує смак людини, його душу, а не розум. Розум — це холодний стан, розум оперує враженнями, а враження виникають і від споглядання смітника, п'яних бешкетів, і від квітучого саду, картини Рембрандта, опери Чайковського.
Розум легко обдурити словами-концепціями, а серце людини обдурити не можна. У серці народжується глибинне почуття, що бачить правду.
— А як бути тоді, коли до скульптора приходить замовник і каже: «Висічи мені Люцифера біля бомжа, що конає,— я тобі добре заплачу»?
— Я взагалі-то уже на такому етапі, коли маю можливість вибирати й робити те, що хочу. У мене недавно був випадок, коли мені хотіли замовити скульптурний портрет одного дуже відомого політика, але я принципово відмовився.
Водночас я залюбки, з великим інтересом узявся за роботу, присвячену народному артисту України — балетмейстеру, режисеру і педагогу Робертові Клявіну.
— Де можна побачити Ваші скульптури? Куди вони «розтікаються»?
— Їх можна побачити в багатьох музеях України і просто неба — наприклад, у Києві над Андріївському узвозі біля музею Булгакова стоять «Майстер і Маргарита», на Володимирській гірці — композиція «Торжество буття». Багато скульптур осіли в колекціях у Європі й Америці.
Чимало пленерних робіт розсіяно по різних містах України. Я брав участь майже в десятьох таких пленерах. Останній відбувся в Гурзуфі, я був керівником групи. Ми створювали паркові скульптури просто на березі.
— Чи працюєте Ви з натурниками?
— Дуже рідко, в основному йду від фантазії. Я навіть іноді не роблю ескізу, камінь часто сам підказує конкретну ідею, в ньому сховану. Наприклад, у мене кілька років припадав пилом медовий онікс. Зовні він скидається на мило, і я періодично міркував, що мені з ним робити. Якось я в різних місцях його потер, і він почав проявлятися. Негайно народився задум — і я практично за два тижні зробив композицію «Медовий місяць». Або, наприклад, робота «Місячна богиня», котру придбав музей сучасного мистецтва на Подолі. Її я «відкрив» у мармурі, досліджуючи мармуровий малюнок і тріщинки. У богині маленький ротик, на який «наїхали» дві цятки на мармурі. І сталося диво: вона стала «всміхатися».
Отже, структура, фактура, колір граніту й мармуру підказують, як вчинити, я називаю це «відкривати письмена Бога». На мій погляд, це найправильніший метод, а не той, коли робиш ескіз, потім привозять блок, сколюєш три його чверті, й залишається мізер. А от максимально зберегти, не зруйнувати цю брилу — от цікаве завдання!
Я, наприклад, можу подивитися на роботу й одразу сказати, чи працює скульптор у камені. Його пластичне мислення докорінно відрізняється від мислення скульптора, що працює з глиною чи бронзою — за ескізом, від чистого раціо.
— А чи звертаються до Вас відомі люди, що хочуть себе увічнити за життя?
— Так, я робив портрети, але намагаюся від цього «відбиватися». У мене склалося своє ставлення до скульптури. Скульптура — це не література. А в нас часто дивляться на скульптуру, як на літературний образ: щоб носик з горбочком, піджак, відповідно, модний. А скульптура — це самостійний вид мистецтва, це як музика. Адже в музиці ніхто не прагне бачити літератури, усі її хочуть відчувати. От і я хочу, щоб ставлення до скульптури було таке, як до музики. Її потрібно відчувати. І співпереживати. А не просто побачити й підтвердити: так, це дійсно такий-то пан, схожий — це взагалі не завдання скульптора. Час інший, якщо хоче хтось себе «сфотографувати» об'ємно — значить, замовляй воскову фігуру.
— А якщо настирний замовник каже: «Друже, я плачу, зроби мене красиво».
— Тоді, напевно, це не до мене. Хоча зробити під Канову чи Родена — зовсім не проблема. До речі, Роден у мармурі мене розчарував.
— Чому?
— У Мадридському музеї я побачив його роботи навіч. Вони мене дуже сильно розчарували, це вам не ефектні фоторакурси на ілюстраціях. Краще б він працював тільки в бронзі, він — майстер бронзи. А в мармурі потрібно все життя працювати, щоб його відчувати й розуміти. Там і з технічного виконання видно, що не він робив. Дуже слабко, хоча я не хочу принижувати великого метра, оскільки він справді великий. Але... навіть його розпіарена «Вічна весна» виявилася «цукеркою». Просто тема дуже благодатна, під еротику, але за формою — не те. У Родена є справді великі речі: «Іоан Хреститель», «Мислитель», «Ніколетта».

«Наша художня школа нині значно краща, ніж у Європі і в Америці»
— А чим відрізняються роботи в мармурі від робіт у бронзі?
— Якщо говорити про технологію, то скульптор з м'якого матеріалу (пластиліну, глини) щось ліпить, потім віддає майстрам-формувальникам, врешті у ливарному цеху відливають. Нині «перевести» з м'якого матеріалу в бронзу — немає проблем: заплати — все віділлють. Усі ливарні цехи завалені дрібною бронзовою скульптурою, нині ллє хто завгодно: аматори й професіонали. Магазини завалені бронзою. Питання в тому: якого смаку ці вироби. Те, що відбувається в цілому в суспільстві, відбивається й у мистецтві. Загальне культурне тло занизилося ледве не до каблуків. Попса проникає й у скульптуру. Іноді доходить до виродливих проявів. Люди, наприклад, роблять у себе інтер'єр у єгипетському стилі, тобто прикрашають житла сакральними, похоронними речами, котрі жерці встановлювали у відповідних місцях. Я просто в шоку від того, що все це копіюється, люди не розуміють, що цього категорично не можна робити!
— Ви пережили перебудову, постперебудову, «сьорбаєте» з усіма нами незалежність. Що тепер відбувається з мистецтвом скульптури: занепад, депресія, піднесення, розквіт?
— Тільки не занепад і не депресія! Попри всі негативи й негаразди наш час шалено цікавий. І тому я не можу сказати, що наше мистецтво пішло вниз. Просто бувають періоди, коли чогось більше, чогось менше. Але гарне завжди залишається, не було такого в історії, щоб нічого не було гідного, позитивного. Нинішні митці теж створюють зразки польоту людського духу. Я загалом оптиміст-реаліст. Усе стане на свої місця. Наш народ і не таке «проходив». В України потужний потенціал, особливо в мистецтві. У нас чудова школа. Я багато їздив світом, відвідував галереї й одразу бачив: «О, це наша школа! Мій земляк!». Наша школа краща, тому що ми добре підготовлені — уміємо малювати, вивчали класичну, академічну грамоту. А в них це все загублено. От, наприклад, французи малювати не вміють, ну то як вони можуть навіть формально виразитися, якщо не знають «нотної» грамоти. Слава Богу, ми не втратили традицій, у нас хороша перспектива, ситуація в нашому мистецтві значно краща, ніж у Європі, тим паче в Америці, яка взагалі не має школи.
Певно, тому іноземці так охоче купують наші роботи. Дипломати не забувають дороги до моєї майстерні, рекламують мене серед своїх друзів-колекціонерів. Але на цьому тлі виникають і болючі думки. Я дуже хочу, щоб на державному рівні повернулися до тієї системи, коли кваліфіковані фахівці міністерства культури на виставках відбирали й купували твори для наших музеїв. Про це я кажу не з кон'юнктурних міркувань, це крик душі. Мова про національне надбання, яке вивозиться й стає надбанням інших країн.
— Тобто наша держава сама штовхає художника на те, щоб він намагався продати свої твори іноземцям?
— А іншого шляху немає! Хоча був період, коли заборонили були вивозити роботи. А співвітчизники — не купують. І вийшло: або вмирай з голоду, або йди працюй куди завгодно і ким завгодно, незважаючи на те, що ти сто разів талановитий. Слава Богу, скасували цю дурницю, за нами залишили право на нашу ж інтелектуальну власність — Україна підписала міжнародну конвенцію, тепер чиновники не мають права тиснути на художників. Але проблема не вирішена, хоча держава має для цього безліч можливостей! Просто необхідні нормальні закони, як в інших країнах. А поки що роботи найкращих художників течуть за кордон. Що завтра Україна покаже про сьогодення? Цих робіт уже немає. А десь їх виставляють, вони піднімають в ціні — це еквівалент не тільки художньої значущості, а й фінансовий ресурс, і він росте щороку.
Я мрію, щоб наші твори працювали на користь культурного й економічного потенціалу України.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»