ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
«І СХИЛЯЮ В ШАНОБІ ЧОЛО Я ПЕРЕД СВІТЛИМ БЕЗСМЕРТЯМ ТВОЇМ»
25 ЛЮТОГО 2006 РОКУ ВІДЗНАЧАЄМО 135-ЛІТТЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ЛАРИСИ ПЕТРІВНИ КОСАЧ) (1871–1913), ВИДАТНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕТЕСИ І ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЧКИ
Геніальною вселюдською зорею України серед плеяди найталановитіших представників людства називають Лесю Українку. Вона залишила нащадкам твори, які чинили й чинять значний вплив на формування літературно-естетичних поглядів нових поколінь народу, що натхненно будує державу, про яку мріяла й Леся, залишивши помітний слід в українській історії.

«Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає» — ці слова зустрічають відвідувачів старовинного будинку в Києві на вулиці Саксаганського, 9, де в 1899–1910 роках жила родина Косачів.
Нині тут міститься музей видатної української поетеси. У його експозиції — справжні сімейні реліквії: Біблія, фотографії, листи, улюблені книжки дітей Косачів, різноманітні сувеніри. Не заростає стежка до Лесиного родинного гнізда. Люди йдуть сюди, щоб припасти до цілющого джерела талановитої дочки українського народу, великої української поетеси.
Леся Українка (справжні ім'я і прізвище — Лариса Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Родинне оточення майбутньої поетеси було надзвичайно сприятливим для її духовного розвитку, а також для реалізації її поетичного таланту. Мати Лесі, Олена Пчілка, славнозвісна письменниця й громадська діячка, виховувала свою доньку в українському національному дусі. Батько — високоосвічений інтелігент, юрист (закінчив Петербурзький університет), який дуже любив літературу і живопис. Дядько Лесі — Михайло Драгоманов був відомим вченим та громадським діячем, він багато зробив для становлення її світогляду. Майбутня письменниця здобула глибоку і різнобічну домашню освіту, знала десять мов. І в дитинстві, і в дорослому віці Леся любила фотографуватися в українському вбранні. Очевидно, цими зовнішніми атрибутами й батьки, і вона сама підкреслювали не тільки належність родини до української національної культури, а й велику любов до народних звичаїв і традицій. У Косачів збиралися ті, кому була дорога українська національна ідея. Тут обговорювали новини української культури й політичні проблеми, вивчали полум'яну історію рідного народу, ставили спектаклі, вивчали й виконували пісні, зокрема, в обробці палко шанованого в товаристві Миколи Лисенка. У родині й близькому оточенні Косачів панував культ Музики. Усі діти мали хист до гри на фортепіано, а Лесі навіть пророкували долю видатної піаністки. На жаль, з цією мрією через недугу Лесі довелося розлучитися ще в дитинстві.
Обдарована винятковими розумовими здібностями й великим літературним хистом, мужня Леся, незважаючи на важку хворобу, розвивала свої здібності, вивчала історію, культуру, найтонші нюанси рідної мови, народну звичаєвість й обрядовість. У першій поезії дев'ятирічної Лесі «Надія», яку дівчинка присвятила своїй тітоньці, засланій «за вільнодумство й непокору» в Сибір, цілком по-дорослому звучать тривога й співпереживання, вболівання за мученицьку долю народу. Це був її перший крок до активної участі в суспільно-політичному житті.
У найтяжчі хвилини фізичних страждань Леся не кидала пера, не впадала в розпач, а залишалася бадьорою і незламною. Свою нескореність, жагуче бажання жити й працювати Леся висловила у славнозвісній поезії «Соntrа sреm sрего», яку написала, коли їй було дев'ятнадцять. Увесь свій запал, усю силу свого могутнього незламного духу ця фізично слабка, але смілива й стійка жінка вклала в палке поетичне слово, зробивши його справжньою гострою зброєю у боротьбі за заповітні ідеали:
«Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів!»
Творчість Лесі Українки присвячена найперше створенню образу мужнього велета, борця за свободу й справедливість, Прометея сучасної доби. Водночас Леся — найтонший лірик з ніжним серцем. Володіючи болгарською, польською, чеською та ще сімома мовами, багато перекладала — староєгипетську лірику, давньоіндійську «Рігведу», поезії Гейне, Байрона, Данте, Гюго, Шекспіра, твори Негрі, Метерлінка, Гауптмана, Міцкевича, Надсона, Гоголя, Тургенєва. Ерудиція цієї прогресивної європейської жінки вражала всіх, хто її знав. Леся цікавилася не тільки гуманітарними дисциплінами (всесвітньою історією, філософією), а й вивчала економіку, видала кілька підручників.
За період 1896–1913 років написала понад 20 творів, які стали новим явищем в історії української драматургії: «Кассандра», «В пущі», «Камінний господар», «Оргія». Вершиною Лесиної творчості стала безсмертна драма-феєрія «Лісова пісня», яка утверджує людську мрію, любов, що перемогла смерть. Вона написала її на Кавказі за чотири дні в пориві великого поетичного натхнення. Цей твір пізніше Максим Рильський (який у дитинстві був знайомий з Лесею Українкою) назвав «чарівним заквітчаним островом», бо тут маємо зібрані слова-перли з давніх замовлянь і вірувань, коли людина сприймала себе як часточку таємничої природи. Максим Рильський зазначав, що Леся часто переносила дії своїх п'єс у віддалені епохи й чужі країни, «рядила своїх героїв в екзотичні костюми», насамперед з цензурних міркувань. «Достатньо уважно прочитати її ремарки хоча б до драми «Руфін і Прісцилла» і до драматичної поеми «Адвокат Мартіан», достатньо пригадати, з якою старанністю описує поетеса побутові риси середньовічної Іспанії в «Камінному господарі», аби визнати, що вона знаходила прямий пізнавальний і повчальний інтерес у відтворенні життя, такого далекого по зовнішніх ознаках від сучасності, що її оточувала». Це був метод, який дозволяв легко робити проекцію в сьогодення й розглядати колізії як сучасні.
Леся багато часу й сил присвятила збиранню фольклору. Любов до народних дум, пісень, кобзарства переросла в наукову працю. Разом зі своїм чоловіком, етнографом Климентом Квіткою, Леся записала десятки пісень на Волині, в Карпатах, на Полтавщині. Вона організувала й субсидіювала перші фонографічні записи кобзарських дум і народних пісень, які зробив на Полтавщині західноукраїнський музичний етнограф і композитор Філарет Колесса.
Але фізичні сили покидали поетесу, важка невиліковна хвороба (туберкульоз) вела до неминучого кінця. У своєму останньому творі «Триптих» поетеса утверджує усвідомлення обов'язку перед своїм народом, силу Слова й віру в перемогу.
Першого серпня 1913 року далеко від батьківщини — у грузинському містечку Сурамі, де вона перебувала на лікуванні, перестало битися серце великої української поетеси.
Лесю поховали на Байковому кладовищі поряд з її рідними.
Її вогнисте слово, сама постать безмежно дорогої нам Лесі, її життєвий приклад та великий подвиг пробуджують у серцях українців любов до свого народу. Безсмертне слово поетеси стоїть на сторожі національної культури, рідної мови й державної суверенності українського народу. Спливають у пам'яті прекрасні поетичні рядки відомого українського поета Володимира Сосюри:
«Твоє слово разюче, як зброя,
Що боронить свій край і свій дім.
І схиляю в шанобі чоло я
Перед світлим безсмертям твоїм».
Відомий у Києві пам'ятник геніальній Лесі (автором скульптури є талановитий митець Галина Кальченко) став пам'яткою культури, в якому втілено чудовий образ поетеси, яка хотіла бачити свій народ гордим, гідним своєї місії на землі.

Підготувала Ганна ІВАНОВА
також у паперовій версії читайте:

• МИСЛИТЕЛЬНА УКРАЇНСЬКА НООССФЕРА

назад »»»