ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
КАЗКАРКА АЛЛА МІГАЙ: «У МЕНЕ ДРУЗІВ — П'ЯТНАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ»
Усі ми — родом з дитинства. І якщо дитинство було просотане казкою і музикою, то це неймовірно збільшує шанси, що виросте гарна людина. Адже казка і колискова — це доброта і мудрість.
Сьогодні гостем нашої творчої «Вітальні» є казкарка і композитор в одній особі — Алла Мігай. Тобто це та сама тьотя Алла із «Вечірньої казки» УТ-1, яку, певно, знають всі дітлахи України. Щодня на адресу програми надходять сотні теплих, щирих листів. Причому пишуть не тільки діти, а й їхні батьки, бабусі й дідусі.

Аллі Мігай вдалося створити сильну команду з людей небайдужих, творчих, справжніх професіоналів. Разом із акторами-лялькарями «Вечірньої казки» Сергієм Чуркіним (Єнот), Вадимом Самбором (Слоненя), Ганною Поляруш-Андрушкевич (Поштарочка) та Оленою Юхименко (Ворона Варвара) вона дарує глядачам справжнє мистецтво, яке навчає і виховує. «Дехто вважає, що зробити дитячу передачу легко,— каже пані Алла.— Але ж забувають, що діти — найвибагливіша аудиторія. Під час спілкування з ними все важливо: і декорації, і творчий настрій, і енергетика. Нещирість вони відчують одразу».
Алла Мігай за фахом музикознавець. Пісні почала писати спочатку для себе, згодом, по необхідності, до дитячих передач (це трапилося 1988 року). Саме дитячі пісеньки й сподобалися редакторам фірми «Мелодія» і вони запропонували їй записати платівку. В 1991 році з'явився «Подарунок. Алла Мігай і дитячий ансамбль «Кияночка». Відеоверсія альбому «Подарунок» згодом була придбана телекомпаніями 17 країн світу. Тоді ж Мігай дебютувала на телебаченні й як виконавиця власних ліричних пісень у своїх же передачах «Музичне кафе» і «Арт-майдан».
Та прикипіла Алла Мігай до «Вечірньої казки». Іноді передача зникає з ефіру. Замість неї на УТ-1 показують розіграш лотереї, українські пейзажі та рекламу. Проте останнього часу головній казкарці країни знову вдалося перебороти дракона байдужості й темряви.
— Пані Алло, якось в одного відомого артиста я запитав: «Хто є вашим кумиром-взірцем?». Він моментально відповів: «Хрюша і Степашка». Ну, думаю, кокетує, питаю: «Чому?» — «Бо вони акумулюють силу-силенну добрих якостей». Уявляю, яким акумулятором є автор і ведучий «Вечірньої казки», котра уособлює безліч улюблених дітьми казкових героїв. Що спонукало до такого життя?
— Спрацювала психологія. Я за психотипом, як кажуть фахівці, належу до демонстративної особистості, тобто люблю виставлятися напоказ (сміється). Як краще це зробити? Ну, якийсь жарт розповісти, або анекдот, аби всі засміялися. Буває влучно, вчасно і доречно, буває — не дуже. Мені подобається, коли люди радіють, регочуть, певною мірою можна казати навіть про клоунську спрямованість моїх реакцій і діяльності. До того ж, я ще композитор, і, звичайно, для дитячих програм пишу веселу музику, щоб діти раділи, стрибали, сміялися. А вже «в кухонному затишку» пишу лірику, від якої хтось може і заплакати. Одного разу кінорежисер Микола Мащенко мені сказав: «Якщо на перегляді мого фільму ніхто не заплакав і ніхто не засміявся, значить, я зробив невдалий фільм». Зрозуміло, і я намагаюсь, щоб моя творчість викликала різнобарвне шаленство емоцій і почуттів.
— Люди з роками «впадають» у дорослість, а Ви не «випадаєте» зі стану дитинства. Це — натура чи спосіб сховатися від реалій життя?
— Від життя не сховаєшся. Може, це просто інфантильність (сміється). Мені, відверто кажучи, з дітками цікавіше, ніж з дорослими, я з ними знаходжу спільну мову, ми завжди спілкуємось на рівних, я довіряю, вони довіряють. Я маю серед дітей море справжніх друзів, одна дитина навіть мені врятувала життя. Серед дорослих багато підлості, фальші, зрадництва — я через все це проходила. Подруги і кохані мене зраджували, причому в драматичних ситуаціях, не тоді коли все добре, а коли «навалюються» жахливі проблеми і особливо потрібна поруч близька людина. Раптом ця людина розверталася і йшла геть, тому що допомагати — це непростий труд.
— Що то був за випадок, коли Вас врятувала дитина?
— Це трапилося 1989 року, я їздила з дитячим колективом «Кияночка» до Приморського краю в піонерський табір «Океан». Тоді це був аналог «Артеку» на іншому краю землі. Ми там відпочивали і працювали: виступали з концертами. Були, звичайно, походи й екскурсії. Якось ми натрапили на скелясту гірку з чудовою назвою «Троє поросят». З одного боку була уссурійська тайга, з іншого — Японське море. Діти божими корівками прудко вилізли на ту скелю, а я, обвішана кедами, провізією, якимись дитячими речами, десь посередині застрягла — ні вгору, ні вниз. Коли ж зрозуміла, що ось-ось впаду в море, почала волати: «Рятуйте, я не знаю, що робити!». Ніхто з дорослих не міг спуститися за мною, бо я залізла в таке місце, де іншому ніде було примоститися. Маленький хлопчик, киянин Дмитрик Карпенко врятував мене. Спочатку він позабирав речі, які заважали рухатися, потім подав довжелезну гілляку, чіпляючись за котру, я вибралась нагору. Було б цікаво дізнатися, як склалась доля Дмитрика Карпенка, тоді я пообіцяла, що коли він виросте, я йому за своє спасіння поставлю коньяк (сміється).
— Як давно «варитеся» у телевізійно-казковому казані?
— Після консерваторії у 1980 році мене розподілили на телебачення. Спочатку як музичний редактор робила передачу «Музична вікторина». Відразу занурилась в шалений світ інтриг та пліток. Взагалі телебачення — це, певною мірою, машина із руйнування особистостей. Чимало чудових режисерів, таких як Слава Шульгін, Олександр Лепницький, просто вмирали за режисерським пультом, їх нищила нервова робота, шалений темп і клімат у колективі. До того ж, Перший канал завжди був провладний. Це означає, що якесь невеличке порушення догм, нав'язаних владою, призводить до того, що людина «вилітає». А без роботи життя втрачає сенс. Недарма деякі дослідження стверджують, що втратити роботу набагато страшніше, ніж втратити кохання. Я кілька разів переживала втрату ефіру на телебаченні. І тому, звичайно, мені було надзвичайно важко, я багато плакала. Приходила додому — й не могла говорити, бо у мене тремтіли губи.
Моєю підтримкою завжди були глядачі. Листи приходили торбами,— і коли я робила програму «Музичне вітання», і «Зичимо щастя», і «Арт-майдан». Мені писали поети, композитори, художники, просили допомоги і поради: як пробитися, як стати відомим, як донести до людей свої твори. А я майже нічим не могла допомогти. Когось запрошувала, звичайно, на телебачення, мені допомагала інтуїція, я дивилась навіть, яким почерком лист написаний. Надіслані вірші уважно читала, пробувала, в міру своєї обізнаності, оцінити їх. Адже ефір, тим більше державний, який охоплює всі міста і села України, це — величезна відповідальність, я слабкого матеріалу не могла давати.
— От і виникає запитання. З одного боку, телебачення ніби жорнами перетирає особистість, з іншого, Вас звідти кліщами не витягнеш. Що заважає вистрибнути? Що втримує?
— У принципі, ніщо не заважає. В будь-який момент, коли мене вже так дістануть, що терпець увірветься, я скажу: «Знаєте, любі мої, я нічого не втрачаю, крім своїх ланцюгів, я піду, займатимусь творчістю, поети мене вже в облогу беруть». Наприклад, мені можуть зателефонувати о шостій ранку і сказати: «Я всю ніч плакав, бо писав вірш про героїчну Настю Овчар. Треба, щоб ти зробила пісню». Отже, в мене чимало замовлень на пісні, композиторську творчість я ніколи не полишатиму, тому що це — віддушина. І чим стресовіша обстановка на телебаченні, тим сильніше вона спонукає потім усі емоції виплеснути в музиці. Але! Вистрибнути з «казана» неможливо. Цей парадокс пояснює такий віршик із мультика:
«Профессий много, но
Прекрасней всех кино,
Кто в этот мир попал —
Навек счастливым стал».
А телебачення — теж кіно, але у прискореному темпі, тобто ще цікавіше, ще більш захоплююче. Щодня нові враження. Мені неймовірно щастить на дивовижних людей, яких я зустрічаю саме завдяки своїй роботі. Спілкування з ними надихає, заряджає енергією.
— Хто, наприклад, вражав-заряджав?
— Скажімо, блискучий Юрій Рибчинський. Коли він приходив до нас, то завжди розповідав свіженькі анекдоти, свої літературні пародії, випадки з життя. Приміром, якось Юрій Євгенович подарував своїй подрузі — відомому дикторові Центрального телебачення (ще за радянських часів) — «мільйон червоних троянд», як у відомій пісні. А відбулося це якраз напередодні їх весілля. Жених
приревнував і, звичайно, не одружився. Видатний кінорежисер Микола Мащенко, автор мудрих книжок, дивував у спілкуванні простотою, делікатністю. Чудовий поет Михайло Ткач піднімав над грішною землею мальовничу мову. Співак Дмитро Гнатюк вражав елегантністю і сонячністю, мені пощастило, що він співає мою пісню «Моя Україна». Співачка Надія Шестак — дуже сильна жінка, красуня, вимоглива до пісенних текстів.
— Яким чином мистецтвознавець перетворилась на автора-ведучу?
— Я ніколи не думала, що буду телевізійною ведучою, і не прагнула цього. Але якось захворів актор, що вів дитячу передачу. Режисер посадив мене в кадр і побачив, що я нібито непогано виглядаю, якщо правильно поставити світло (сміється). Потім редактор «Вечірньої казки» Ольга Лосинська в «запарці» попросила, щоб я написала казку. Я відповіла: «Не вмію, ніколи цього не робила». «Це дуже просто»,— заспокоїла Ольга. Показала. І — закрутилось. Як ведуча я для впевненості розташувалась за роялем: бо коли поруч мої друзі — клавіші, я себе, якщо забуваю якесь слово, рятую фразою-імпровізацією на роялі. А ще зі мною актори-лялькарі. Вони, до речі, разюче відрізняються від звичайних акторів, що зазвичай мають амплуа: грають коханців або злодіїв. Лялькар може зіграти будь-що: огірок, яблучко, купу сміття, снігову бабу, Діда Мороза, ліхтарика, царя і слугу, дурня і розумного. На моє щастя мені допомагають, певно, найкращі актори в Україні. Наприклад, актор Театру маріонеток на Подолі Вадим Самбор, той, що у «Вечірній казці» грає Слоника Буню, на відкритті нового Театру ляльок у столиці під час театралізованого привітання просто заткнув за пояс представників інших театрів.
Чому дітки так люблять Слоника Буню? Певно не тільки тому, що в нього великі вуха, довгий хобот, біленькі ікла, за цим стоїть душа дивовижного Вадима Самбора. Він отримує мізерну платню, набагато меншу, ніж у рекламних роликах чи в кіно, куди його запрошують, але приходить на телебачення грати Слоника Буню. Адже глядацька аудиторія «Вечірньої казки» — 15 мільйонів глядачів, і Вадим відчуває відповідальність перед дітками, які на нього чекають.
— Та чомусь інші дорослі дяді намагаються закрити «Вечірню казку».
— Так, приходить якийсь черговий чиновник і каже: «Чому це в ефір випускають неприбуткову передачу?» Або: «Чому це тьотя Алла співає пісню про «бакси»? « А це — одна із найкращих моїх пісень, в ній є гумор, яскрава мелодія. В новій версії історії про Буратіно розбійники Кіт Базиліо і Лисиця Аліса закопують в землю не просто гроші, а «бакси»! Тут можна імпровізувати до безкінечності. Але чиновник тупо допитується: «Чому вони не співають про гривні?», і — закриває «Вечірню казку». Може, ті чиновники, яких присилають очолювати Національну телекомпанію, в чомусь, вибачте, і не тупі, але щодо дітей вони просто непробивні, іноді я від них чула навіть таке: «Кому потрібні твої діти? Кому потрібна твоя казочка? В якій країні світу транслюється дитяча передача в прайм-тайм (тобто в найбільш «ходовий» час.— В. К.)? « Насправді ж у більшості цивілізованих країн якраз і транслюється в прайм-тайм, бо держава дбає про розвиток своїх дітей. Наш оператор Євген Куріпко, заслужений діяч мистецтв, нещодавно був у Франції. Повернувся вражений: «Які там дитячі програми! Різноманітні, шикарні! З дорогими декораціями, чудовими ляльками, оригінальною музикою, не просто під рояльчик «цяцьки-пецьки», а лунає розкішна оркестровка».
Ставлення нашої держави до дітей ми бачимо по тому, що у нас немає мультфільмів. Хоча є чудові художники, є режисери, наприклад, Давид Черкаський, котрий створив «Капітана Врунгеля» і «Острів скарбів», Едуард Кирич, автор «Козаків». Але держава витрачає гроші на шоу-програми з феєрверками, на акції-нагороди з фуршетами. Чи треба нашій країні стільки героїв? Коли я дивлюсь на помпезні піар-заходи, дивуюсь: «Хто це? За що цю людину нагороджують? Що вона зробила надзвичайного?» Виявляється, можна просто заплатити солідний внесок і стати «Людиною року». Як на мене, якщо ти багата людина, сиди тихенько, щоб тебе не посадили у в'язницю, бо в нашій країні той, хто працює чесно, не може собі збудувати палац-дачу, купити яхту і придбати віллу в Іспанії. Я двадцять п'ять років працюю на телебаченні, дуже хочу машину, але якщо і вдається щось нашкребти, то я видаю книжечку з нотами для діток, або записую якісну фонограму, щоб подарувати рідному телебаченню, аби воно виглядало пристойно.
У черговий раз «Казочку» закривали, коли президентом телекомпанії був Тарас Стецьків, який, мені здається, помилково потрапив на телебачення, він навіть не розумів, куди прийшов, монітори вперто називав телевізорами... Нині керує Віталій Докаленко, з'явилась підозра (сміється), що в нього є смак. Раніше він працював на каналі «Тоніс», одному із найцікавіших, на мою думку, телеканалів, принаймні, коли я його дивлюсь, то не перемикаю так часто, як інші. Мабуть, Докаленко повернув дитячу музичну казку тому, що розуміє: у дітей треба розвивати смак і моральні якості. Адже роль передачі не тільки розважальна, а й виховна. Ми спонукаємо до творчості, у нас постійно проходять конкурси. Діти в конверти вкладають малюнки, віршики, казочки, а не пишуть в листах: «Пришліть мені ляльку Барбі або конструктор Лєго». Зараз ми проводимо конкурс на найкращу казку. Зрозуміло, що не всі діти вміють писати, тому я кинула гасло: «І малята, і батьки, надсилайте нам казки». Тепер мені легше працювати, я обробляю відповідну казку, яку присилають глядачі, додаю туди віршики з піснями — і виходить повноцінна передача.
— Як, до речі, виглядає її рейтинг?
— Справді, зараз всі борються за рейтинг, тобто щоб певну передачу дивилося якомога більше глядачів (а під це напхати побільше реклами). Так от, «Вечірня казка» входить до п'ятірки найбільш рейтингових програм Національного каналу, в деякі дні навіть перевершує спортивні програми і дотягується до новин. Ось такий красномовний факт.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»