ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
НАША КРОВ НА ЧУЖІЙ ВІЙНІ
Генерал-майор запасу Віталій Раєвський свого часу командував у Афганістані 56-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Успішно закінчив академію Генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу. Створював і очолював Аеромобільні війська України. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ і ІІІ ступенів, «Червоного Прапора», «Червоної Зірки» та «За службу Батьківщині у ЗС СРСР» ІІІ ступеня і 30 медалями. Нині — на пенсії. Та не сидить, склавши руки: працює в громадських організаціях. Про таємниці тієї війни, яку партійна номенклатура колишнього Союзу приховувала від власного народу, йдеться в його розмові з нашим позаштатним кореспондентом Сергієм Чорноусом.

— Віталію Анатолійовичу, як ви потрапили в Афганістан?
— Літо 1985 року... Я два роки як командир окремого десантно-штурмового полку в Білоруському військовому окрузі, проводжу заняття з офіцерами. Черговий по полку повідомляє, що мене до телефону викликає командувач повітрянодесантних військ генерал Дмитро Сухоруков. Він без зайвих формальностей запитує: «Як ви ставитесь до того, щоб допомогти народу, що бореться за свою незалежність?» — «Якщо чесно, то вважаю: кожен народ має виборювати свою незалежність сам. У таких справах допомогу вважаю недоцільною». У відповідь командувач незадоволено буркнув: «Дякую за відвертість. Йдеться про афганський народ. Ми хочемо запропонувати вам посаду командира окремої десантно-штурмової бригади (одшбр). Як ви знаєте — це номенклатура ЦК КПРС. Що скажете з цього приводу?». Я, не вагаючись, погодився.
У ЦК КПРС зі мною розмовляв генерал-полковник Гребьонкін, який розповів про обстановку в Афганістані. Потім раптом запитав, чи дивився я фільм «А зорі тут тихі». «Дивився»,— відповідаю. «Тоді згадаєте, що сказав про війну старшина Васьков». Я нічого з цього приводу не зміг згадати. «Шкода. Адже ми хотіли вустами цієї простої людини довести до вас важливу думку. Добре, я повторю. Він сказав, що війна — це не хто кого перестріляє, а хто кого передумає. Ви зрозуміли?»— «Так». На що у відповідь почув: «Ви там маєте не лише стріляти, а й бути дипломатом».
Той генерал був мислячою людиною. Нашу з ним розмову я згадував не раз.
Потім була далека дорога до Ташкента, інструктаж у штабі Туркестанського військового округу, пересильний пункт, Кабул, штаб 40-ї армії.
— Яким було ваше перше бойове хрещення?
— Буквально за кілька діб ми проводили операцію з ліквідації банди в районі Алихейль. Виходячи на цю операцію за допомогою губернатора Анвара, я одержав для підкріплення батальйон царандоя (сили безпеки Афганістану.— Авт.) Коли район розташування банди було заблоковано, і по розвіданих цілях працювала авіація, так зване прочісування я доручив виконувати царандою. Вони із задоволенням погодились, тому що однією з умов було забрати собі усі вилучені боєприпаси, зброю та інше майно. Я їм навіть виділив транспорт для перевезення трофеїв у Гардез.
Повертаючись з бойової операції, я оголосив привал: підтягнув колону, уточнив завдання. Далі батальйон царандоя йшов по-
переду колони бригади. З безладною стріляниною трасуючими кулями, як це вони люблять, із запусканням сигнальних ракет батальйон увійшов до міста. Усі зрозуміли: це повертаються переможці. А я з бригадою пройшов Гардез тихо і спокійно, трохи пізніше царандоя, і ніхто на нас не звернув уваги. Після того, як підрозділи зосередилися в пункті дислокації, до нас згодом прибув губернатор. Подякував за те, що я зробив саме так. Він розмовляв чистою російською мовою, що для мене було цілковитою несподіванкою. Виявляється, свого часу він закінчив Рязанське повітряно-десантне училище, академію і вищу партійну школу в Москві.
Губернатор Анвар надавав мені цінну інформацію, був посередником під час вирішення багатьох питань. Він мені доповідав про справжню обстановку в зоні відповідальності бригади і я міг правильно реагувати на її зміни.
— Чи часто Вам доводилось згадувати слова генерала з воєнного відділу ЦК про те, що війна — не стільки хто кого перестріляє, а хто кого передумає?
— Діяти потрібно було по-різному, але завжди з розумом, і найчастіше такі нетрадиційні кроки давали більше, ніж бойова операція.
Не менш важливо зрозуміти, що всі народи Афганістану поважають силу. Я був вражений, що в день мого прибуття майже 300 реактивних снарядів було випущено з навколишніх гір по розташуванню бригади. Були поранені, ушкоджено сім машин. Так «духи» вітали нового комбрига. Вони знали (я в цьому не сумніваюсь) про моє прибуття й давали зрозуміти, «хто там хазяїн». Порадившись з розвідниками, губернатором, вирішив виставити пост на висоті, що панує над Гардезом (її ми називали «Пілоткою»). Свого часу там знаходився взвод афганського армійського корпусу, але його бійців «духи» перестріляли і відтоді знову розміщати на цій висоті бойову охорону ніхто не наважувався. Я послав саперів прокласти проходи у мінних полях, а через три дні там уже була наша бойова охорона. Одним із обов'язків цього підрозділу було коригування вогню артдивізіону по тих пускових установках, із яких вели обстріл...
Для того щоб ефективніше боротися з обстрілами, на «Пілотку» доставили гаубицю Д-30, дальність стрільби якої сягає 15 кілометрів. Але таку махину не могли вмістити у вертоліт. Її розібрали і частинами доправили на гірку, а там, незважаючи на великі труднощі, усе-таки зібрали. Після цього гаубиця з другого-третього пострілу накривала реактивні установки заколотників. Якщо позицій, з яких вели обстріл, виявлялось надто багато, за справу брався коригувальник артвогню і виявлені цілі придушували вогнем нашого дивізіону. Таким чином, залякати себе ми їм не дозволили.
Пізніше у такий самий спосіб ми виставили ще два пости бойової охорони. Щоправда, воду, продовольство, боєприпаси, нову зміну людей на ці застави доводилось доставляти тільки гелікоптерами. Схили трьох гір ми замінували. В результаті у п'ятнадцатикілометровій режимній зоні навколо Гардеза можна було вільно пересуватися.
— Віталію Анатолійовичу, недарма кажуть, що неможливо успішно воювати без ведення серйозної розвідки.
— Цей вид бойового забезпечення був на належному рівні як у нас, так і в заколотників. На тій стороні були професійні радники з-поміж американців, англійців, пакистанців, єгиптян — вони теж добре знали свою справу.
Так, 56-ту одшбр розвідданими забезпечувала оперативно-агентурна група ГРУ Генштабу. З п'ятнадцяти офіцерів, що входили до неї, половина працювала по Пакистану, інші — по Афганістану. Вони розташовувалися на віллі неподалік від бригади. Ці люди закінчили академію радянської армії, мали звання підполковників і полковників, добре знали місцеві мови. Щоправда, у їхніх документах було записано, що вони меліоратори, геологи тощо. Ці офіцери надавали хорошу інформацію. Робота в них була важка. Ми своїх убитих завжди витягували, навіть якщо доводилось проводити додаткову операцію. Тому в нас не було тих, хто зник безвісти. У них же бувало так, що загиблого неможливо було відшукати... Ніби були вони в Афганістані, й водночас начебто їх там не було...
Якось полковник з цієї групи запросив мене для розмови з ватажком банди з племені джадран (заможне плем'я, що торгувало деревиною, чоловіки вирізнялися зростом під два метри і хизувалися своїми м'язами).
Гість, що розумів російську, прийшов у призначений час і ми сіли за стіл. Він чомусь називав те, що ми пили, динамітом. Десь за годину застілля я мав вийти з гостем у двір на перекур. Так і сталося. Заварили чай, покурили. Полковник теж кілька разів виходив у двір, перепрошував, говорив, що незабаром приєднається. Насправді він зашивав у халат ватажка, що висів у холі, записку. Це давало підставу зробити висновок про те, що той співпрацює з радянським командуванням.
При поверненні в банду потрібно пройти через кілька постів, де обшукували усіх без винятку. Обшукали і цього «духа», знайшли записку і потім убили. Його брат, що керував іншою бандою, помстився, знищивши тих, хто підняв руку на його брата. Крім цього, вбили родичів третьої за впливом і могутністю людини в цьому регіоні. Таким чином, душманам багато місяців поспіль було не до нас.
— Кажуть, на війні — як на війні...
— Це був звичайний приклад східного підступництва, тільки застосований проти самих же його «винахідників». Причому безневинний. Я знав одного командира, котрий перед виходом на бойові дії проти якогось угруповання брав із собою у вертоліт кілька бойовиків, захоплених напередодні, піднімався у повітря кілометрів на два і викидав одного з них. Той, хто з ним потім приземлявся, розповідав про банду все, що знав. Коли про це довідалися «нагорі», офіцера відправили у Союз і понизили у посаді. Така жорстокість виникала як реакція у відповідь на те, що вони чинили з нашими полоненими.
Воювали ми, все добре обміркувавши, до дрібниць спланувавши деталі операції. Хоча правди ніде діти — багато вирішував випадок. Якось йдемо в горах, поруч — радист, на ньому станція, у мене в руках тільки трубка на довгому шнурі. Солдат йде за мною. Раптом — обстріл, почали працювати їхні снайпери. Я майже спинився, віддаючи команди,— радист виявився переді мною, але відразу упав. Я йду і спотикаюсь об нього. «У чому справа?»— кричу йому. «Я убитий». — «Як же ти тоді розмовляєш?»— «Не знаю...»— відповідає. Через кілька днів він показав мені фіолетово-чорний синець на своїх грудях, залишений кулею, яка застрягла у титановій пластині бронежилета. Насправді вийшло так, що він фактично закрив мене собою. За це солдат був представлений до медалі «За відвагу».
— Який бій найбільше запам'ятався?
— Не можу забути бойову операцію, про задум якої знали тільки командувач армії, його заступник і я. У квітні 1987 року бригада захопила базу моджахедів Мелава в провінції Нангархар. Зробивши нічний переліт на вертольотах, на світанку 12 квітня посилений парашутно-десантний батальйон десантувався на позиції бойової охорони душманів.
Завдяки раптовості ми захопили базу за лічені хвилини.
База Мелава була розташована в печерах. Це був комплекс споруджень і об'єктів військового характеру: склади, приміщення для особового складу, шпиталь, стрільбище... А головне — тут були величезні запаси боєприпасів. Незважаючи на те, що супротивник був захоплений зненацька, бій тривав майже добу.
Наші втрати — двоє вбитих і троє поранених. Я це добре запам'ятав тому, що один із убитих виявився живим. Так, командир взводу розвідки старший лейтенант Юрій Попов був прострелений наскрізь чергою з кулемета. Після лікування в Ташкенті він подав рапорт про повернення в бригаду і знову воював...
Частині заколотників усе-таки вдалось вислизнути з пастки. Ми нарахували лише убитих 170 «духів».
— Одначе таких баз як Мелава в супротивника було чимало.
— Під час наступної операції нам потрібно було знищити базу Джавара. У перекладі означає «непереможна». Її будували і зміцнювали багато років. База розташовувалась на кордоні Афганістану і Пакистану. Її звідусіль прикривали гори — не підступитись.
Саме там «духи» накопичували зброю, а потім її розвозили по Афганістану. Бойовою операцією керував генерал армії Валентин Варенников. По цьому об'єкту наша авіація наносила удари, у тому числі й 500-кілограмовими бомбами об'ємного вибуху. Я бачив результати цих бомбардувань. У душманів, що були на відкритому місці, візуальних ушкоджень не було, у них просто не витримувало серце; в ущелинах же складалось враження, що по них пройшовся асфальтоукладальник.
Під час тієї операції американською переносною зенітною ракетою «Стінгер» було підбито літак Олександра Руцького. Після цього оголосили, що той, хто зуміє захопити «Стінгер», отримає звання Героя Радянського Союзу. І розвідники 56-ї одшбр захопили! Щоправда, коли уважно придивилися до цього трофею, він виявився англійським «Блоупайпом».
— Хто ж допомагав душманам у війні проти радянських частин?
— Нині доведено, що у загонах моджахедів було понад дві тисячі іноземних радників, у тому числі 840 китайців, 620 французів, 290 американців, 270 пакистанців, 56 німців, 33 єгиптяни, 22 англійці,
4 бельгійці.
У навчально-тренувальних таборах на території Пакистану також трудилися іноземні радники. Вони готували поповнення для угруповань, що діяли в Афганістані. У цих центрах була розгорнута пропаганда джихаду. Тому душмани не здавалися в полон, а безстрашно йшли на смерть. Їм утовкмачили в голову: воїн, що загинув за віру, потрапляє в рай. І скільки б їм цукру, борошна, калош, гасу не давали, ми для них були невірними.
Без сумніву лишається факт — США докладали колосальних зусиль, щоб улаштувати нам в Афганістані те, що вони не без нашої допомоги пережили свого часу у В'єтнамі.
також у паперовій версії читайте:

• КОМПЕНСАЦІЯ ЖЕРТВАМ НАСИЛЬСТВА

назад »»»