ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ЛЮДИНА З ЛЕГЕНДИ
Минав третій рік війни. У середині жовтня темної дощової ночі з воріт полтавського шпиталю виїхала колона автомашин. Не вмикаючи фар, вона рушила до Кременчука.
У кузові останньої вантажівки біля ніг фашиста-охоронця лежав військовополонений № 3702. Поруч були інші.

Гітлерівець зрідка присвічував ліхтариком, наглядаючи за пораненими. Кілька годин дощило. Машини, натужно працюючи, рухались на захід, подалі від лінії фронту, де стрімко наступала Радянська Армія.
Полонений № 3702 відчув, як хтось обережно торкнувся його ноги:
— Пора!..
— Усе зрозумів, — прошепотів він і, зібравши всю силу, завдав різкого удару ногами. Фашист зойкнув, автомат важко опустився в кузов. Тієї ж миті кілька тіл водночас накрили гітлерівця, що корчився від болю.
Стрибали по одному на ходу в темряву ночі. Потім розділилися на дві групи і попрямували до лінії фронту. Потім був шпиталь, важкі дні лікування. І радянські лікарі знову повернули йому радість життя.
...Від прифронтового аеродрому долинало приглушене гудіння моторів. На льотному полі техніки ретельно готувалися до вильоту зорекрилих «ІЛів».
Починався ще один день війни. До полку штурмової авіації прибув новий льотчик високого зросту, плечистий, на обличчі якого були глибокі шрами. Коли він проходив повз штабну землянку, хтось раптом вигукнув:
— Товариші! Та це ж Драченко!
Однополчани з цікавістю оточили його. Одні усміхалися, інші не йняли віри у те, що Драченко — живий, адже всі вважали його загиблим.
Ніхто не помітив, що замість правого ока у Драченка був протез. Лише в січні сорок п’ятого в полку дізналися про це. Потім було створено авторитетну комісію, яка ретельно перевірила техніку пілотування одноокого льотчика і визнала: «Добре було б, якби всі так пілотували!».
Та це буде у сорок п’ятому. А того дня Івана Драченка всі розпитували, вітали. Він усе цікавився, коли знову зможе вилетіти на бойове завдання.
Те, що Драченко знову потрапив до свого полку, було випадковістю. Лікарська комісія мала намір залишити його в тилу. Проте льотчик просив, аби його знову відправили на фронт. Він так переконливо доводив, що медики не могли йому відмовити.
В його першому після тривалої перерви польоті спливли спогади.
— ...Прізвище? Де воював? Номер полку? Хто командир? — фашист запитував на одному подиху.
Драченко вкотре відчув сильний біль у голові, лівій нозі й хребті. Гітлерівець не припиняв:
— То що? — і знову замахнувся.
До бараку зайшов офіцер у формі «СС».
«Катуватимуть, нелюди!» — подумав Драченко.
Та офіцер привітно усміхався і люб’язно запитав:
— Як почуває себе хоробрий російський льотчик? І, не очікуючи відповіді, продовжував:
— Вам вельми поталанило! Вас переведуть до пристойного німецького шпиталю! Там добре лікуватимуть. Ви матимете все, що схочете.
— Потрібно лише одне: літати на найкращому німецькому літаку.
Драченко спробував піднятися, але зрозумів: у нього не вистачить сил, щоб побити фашиста. І він мовчки відвернувся до стіни.
— Що так?.. Російський льотчик пошкодує про все. Війну Росія програла. Подумайте, є ще час.
Тієї ночі Іванові Драченку не спалось у холодній камері.
...Колись він подивився фільм про льотчиків. І раптом зрозумів, що більше не зможе жити без неба. Воно, як великий і добрий чарівник, манило у свої неосяжні блакитні простори.
Потім був аероклуб, льотне училище і... війна. Жорстока, священна, як співали у пісні.
...Коли почали відмикати двері, Іван подумки твердо сказав: «Я ніколи не буду зрадником».
Його знову викликали на допит.
...Отямився Драченко пізно вночі. Усе тіло, особливо обличчя, пронизував гострий біль: фашисти вирізали праве око. І ось тоді він по-справжньому відчув, як хоче вижити, щоб знову бити фашистську погань. Бити доти, доки б’ється серце в грудях, а руки тримають штурвал.
...Анатолія Кобзева призначили вести Драченка. Їх викликав командир полку.
— Полетите на розвідку вогневих позицій біля переправи,— полковник провів указкою по карті,— ось сюди. Завдання одне: сфотографувати правий і лівий береги річки. Все зрозуміло, товариші?
— Так точно! — Драченко чітко повторив отриманий наказ.
— Тоді виконуйте.— Командир потиснув льотчикам руки.
...Рівно гуркотять мотори. Звіддаля побачили вузьку стрічку річки. А де ж переправа? Драченко уважно вдивляється. Десь там причаївся хитрий ворог.
Зненацька берег ожив залпом гармат, щільний зенітний вогонь вирував розривами навколо літаків.
— Що це?! — Драченко занепокоєно поглянув на Кобзева.— Чому фашисти відкрили вогонь?
І раптом у навушниках почув його збуджений голос:
— Іване! Катери!
Та Драченко вже сам побачив на середині річки два катери. Він кинув штурмовик у піке. Катери почали маневрувати. Однак Драченко тримав під прицілом один із них. Він бачив, як на палубі панікують маленькі сірі постаті.
— Що, боїтесь, покидьки? А тоді не боялися, коли у мене руки були зв’язані.— На мить перед ним з’явились рудий єфрейтор, камера, картина катувань.
— Ось тобі за все, фріце! — вигукнув Іван і натиснув на гашетку.
«ІЛи» зробили ще одне коло. Другий катер, охоплений полум’ям, похилився на борт.
Наступного дня однополчани вітали Драченка та Анатолія Кобзева з успішним виконанням завдання. Як стало відомо, на знищених ними катерах перебувало вісімнадцять офіцерів і генералів одного німецького штабу.
...Їх лише четверо — повних кавалерів ордена Слави, удостоєних звання Героя Радянського Союзу. Один із них — Іван Драченко.
У 178 бойових вильотах він знищив 5 літаків ворога у повітряних боях і 9 — на аеродромах, 654 автомашини, 76 танків і бронетранспортерів, 7 великих складів з боєприпасами і продовольством, 18 вогневих точок, 4 мости і до 1600 піхотинців. За всіма цими славними перемогами завжди була ненависть до фашизму, помста за батька, котрий загинув 1942 року під Ленінградом, за матір, яку закатували в Освенцимі, помста за бойових товаришів.

Володимир НОВИКОВ,
член Національної спілки журналістів України, ветеран Збройних сил
також у паперовій версії читайте:

• СМЕРТІ ЗАГЛЯНУВ У ВІЧІ...

назад »»»