ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ВЕСНЯНА СНАГА БУКОВИНСЬКОЇ МЕЛЬПОМЕНИ
Мені не раз випадало бачити вистави буковинців. Скажу відверто, знаю про хороші традиції чернівецьких митців, але останніми роками було прикро і за театр, і за артистів. Якийсь розлад у цьому театрі коїться, думалося мені, коли дивився вистави. Складалося враження, що немає об'єднавчої сили в колективі, бракує енергії.
Мій здогад підтвердився: два роки тому єдиний на теренах Буковини Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської був «обезголовлений». Художній керівник і головний режисер театру в одній іпостасі Олег Мосійчук звільнився з роботи, відтак розлучився з керівним портфелем «за згодою сторін» і директор Дмитро Жмундуляк.

Управління культури облдержадміністрації довго шукало нового адміністратора місцевої Мельпомени. Та й з постановником вистав не квапились: слід було усе добре зважити, порадитись. Навіть хотіли головного режисера «виписати» зі столиці, позаяк тутешні шталмейстри вже працювали і не бачили себе заново на цьому поприщі.
Нині життя в театрі завирувало. А значить, обіцяє бути цікавим. Тим паче, що шостого листопада колективу Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської виповнилося 75 років. Його директор Юрій Марчак готується до відзначення ювілею театру, позаяк торік його не вдалося відсвяткувати. А ще до Чернівців з'їдуться шанувальники Мельпомени на вже традиційний фестиваль комедій «Золоті оплески», що зазвичай відбувається на День міста.
Відрадно, що не так давно театр поповнився аж двома обдарованими режисерами. У рідні пенати повернулась багатьом відома Ліна Гать. Колись вона була тут актрисою, але так склалася доля, що вона змушена була податись з родиною за кордон. 26 років не було пані Ліни в Україні, 23 з них працювала ведучою радіопрограм, редактором та режисером на радіо «Свобода». І ось Ліна Гать — на рідних теренах з головою поринула в рідну для неї театральну стихію. 11 березня відбудеться її прем'єра. Глядачі зможуть побачити інсценізацію п'єси Лесі Українки «Адвокат Мартіан».
Не з порожніми руками, а з морем творчих ідей прийшов до театру випускник факультету режисури Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого Дмитро Лазорко. Учень відомого українського режисера Едуарда Митницького, аспірант зі спеціаль-
ності «Режисура та майстерність актора» має в режисерському доробку понад двадцять постановок у Київському академічному театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра, Київському державному центрі ім. Леся Курбаса, Львівському державному театрі «Воскресіння», Берегівському угорському театрі тощо та ще майже десять вистав на зарубіжних сценах (театр «Le petit theatre du Poisson», Національний театр Бретані «TNB», що у Франції).
Дмитро Лазорко здобув неабиякий досвід роботи й у фільмографії, сценографії тощо. А ще він знаний театральному загалу як викладач майстер-класів для акторів і режисерів. Як буковинська публіка сприйме роботу, за твердженнями деяких критиків, модернового й дещо скандального режисера Дмитра Лазорка — можна буде довідатися вже 19 квітня. Пан Дмитро представить публіці нову виставу «Моя сестра і полонена» за п'єсою драматурга Людмили Розумовської.
Не можна оминути ще однієї помітної події в театральному житті столиці Буковини. Днями в Будинку естетики та дозвілля Чернівців презентовано книгу австрійського театрознавця Доріс Карнер «Сміх крізь сльози. Єврейський театр Східної Галичини й Буковини».
У Відні пані Доріс студіювала економіку виробництва, політичні дисципліни, далі почала вивчати театр, натрапила на інформацію про німецько-єврейський театр у Львові. На останньому, як розповіла Доріс Карнер, вона сконцентрувала увагу тому, що Львівський театр відрізнявся від інших — він був мандрівним. Доріс Карнер взялася досліджувати різні етапи життя єврейського театру. І кожен з них, за її словами, був привабливим. Життя лицедіїв, які мандрували від містечка до містечка всупереч заборонам влади та релігії, вразило авторку. Пані Доріс пізнавала історію єврейського театру в архівах за кордоном, у тому числі — Чернівецькому та Львівському. Однією з найбільших проблем під час написання книжки, зізналася австрійська дослідниця, стала суб'єктивність авторів рецензій. Вони або співали театру осанну, або характеризували його вкрай презирливо. Отже, на об'єктивність пані Доріс не претендує.
«Моя книжка — це тільки зав'язок, — резюмувала Доріс Карнер.— У житті єврейського театру є ще багато недослідженого. Тож, ймовірно, найближчим часом хтось підхопить мою естафету».

Іван ДМИТРІВ, м. Чернівці
також у паперовій версії читайте:

• СОЛОДОЩІ ВІД ОЛЕКСАНДРИ ПРАХОВОЇ
• «МИСЛИТИ — ЦЕ БІЛЬШЕ, НІЖ БУТИ»
• АКВАРЕЛЬНА ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА — ЯК ЦНОТЛИВЕ ЗІЗНАННЯ В ЛЮБОВІ

назад »»»