ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЄВГЕН ДУДАР: «Я ПІДЛОТУ БИТИМУ СЕРЕД ЧУЖИХ І СВОЇХ»
Із сатириком-письменником Євгеном Дударем я зустрівся в його київській «келії» — в однокімнатній квартирці на Гарматній (певно, недарма цей вояка мешкає на вулиці саме з цією назвою). Цьогорічний номінант на Шевченківську премію був гостинним, хоча постать і посмішка його нагадували йоржика, що добряче пожив на світі.
До речі, в останньому своєму двотомнику «Галерея чудотворців» автор так рекомендує себе: «Постать. Літературно-мистецька.

І трішки громадсько-політична. Величина — 168 сантиметрів (босий). Суспільна вага — 60 кг (голий). Народився, як усі. Ріс, як усі. Їв менше, ніж усі. Спав менше, ніж усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше, ніж усі. Тому й став сатириком. Дівчат любив (і люблю) більше, ніж усі. Тому в душі — лірик».
До цього додамо, що Євген Михайлович Дудар народився 24 січня 1933 р. в с. Озерна Зборівського району Тернопільської області.
Заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні (1985), лауреат міжнародної премії ім. П. Орлика (1995), лауреат премії ім. Микити Годованця (1997), лауреат премії ім. Петра Сагайдачного (2000).
Автор понад двадцяти книг і численних публікацій у періодиці. Окремі його твори перекладалися багатьма мовами світу. Він є чудовим публічним виконавцем своїх творів. Понад десять тисяч виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей — це ще одна яскрава і не менш вагома сторінка творчого доробку відомого сатирика.
Євген Дудар — художній керівник Всеукраїнського фестивалю гумору і сатири «Вишневі усмішки».
За боротьбу своїми творами проти тоталітарних режимів Євгена Дударя нагороджено «Золотою медаллю Тараса Шевченка» (Спілка визволення України, Австралія, 1990).

— Євгене Михайловичу, як Ви ставитеся до тверджень, що українські сатирики й гумористи вимирають?
— Я доволі часто чую такі думки. Є люди, які навіть зумисне їх поширюють, бо хочуть, щоб сатирики справді повимирали, щоб нормальні люди повимирали, щоб патріоти України повимирали,— тобто щоб зникли ті, хто несе код української нації.
Комусь вигідно, щоб українського письменника не видно було на екранах телевізорів і майже не чутно — по радіо, навіть на каналі «Культура». У радіопередачах «Від суботи до суботи», «І знову зустріч» постійно лунають одні й ті ж без роду без племені «хохмочки» з анекдотами.
Ви зауважте: «Гордон запрошує діячів культури». Але ж ви самі знаєте, кого він запрошує: зазвичай не українського митця, а когось «оттуда», а якщо тутешнього, то з нахилом до неукраїнського.
Українські митці практично не можуть пропагувати свою творчість на радіо чи телебаченні, які нині мають найпотужніші можливості. Ось перед вами мій двотомник, котрий вийшов тисячним накладом. Що таке тисячний наклад для сорока шести мільйонів населення? Мізер! Хто ж прочитає? Зрозуміло, що певний телеканал такою передачею, як, наприклад, «Новинки літератури» ситуацію «підтягнув» би. Я і сам, по честі кажучи, не відмовився б вести передачу «Новинки сатири». Але для цього потрібно не тільки моє хотіння.
Українська земля дивовижно багата на гумор і гумористичні таланти. Але в час глобальних комунікацій вирішальне значення має те, у який бік лобіювати і пропагувати. Часто канали здаються каналізацією...
Тим часом підступні Підскакевичі продукують чужий гумор і пасуться на чужому гуморі. Їм теж вигідно казати, що «нет ничего украинского, и юмора в Украине нет». Мовляв, якби не Одеса і не Ільф з Петровим... Насправді Ільф і Петров — не українські гумористи, і гумор у них не український. Але ще задовго до них були велетні Котляревський, Руданський, Квітка-Основ'яненко, Карпенко-Карий та інші з істинно українським словом та істинно українським гумором, з коріння якого пішли потім Вишня і Василь Чечвянський, Степан Олійник і Павло Глазовий.
Як художній керівник фестивалю гумору й сатири «Вишневі усмішки», я об'їздив майже всі області України, де ми провели відбіркові конкурси. Раніше це не вдавалося робити, бо зазвичай у нас спонсорують коліна або пупи на сцені. Та ось нарешті завдяки депутатові Верховної Ради Володимиру Стретовичу, який любить гумор і турбується про його розвиток, справа зрушилася. Виявлено дуже багато талановитих дітей, молоді, зрілих гумористів, про котрих не знають іноді навіть на місцях. З іншого боку, ніби нема українського репертуару. Східна Україна зациклена на Павлові Глазовому і «глазовізмах» (тобто під нього пишуть). На Західній Україні зациклились на Володимирі Пушкареві, котрий написав гумореску про те, як дядько приїхав з Америки і не міг ніде знайти туалету. Ось що викликає найбільший сміх. А має ж бути гостро-соціальне, інтелектуально-високе, адже гумор — це мистецтво, і воно має бути не тільки етичне, але й естетичне. Отже, я взявся готувати репертуарний збірник з найкращих творів українських гумористів, який, слава Богові, скоро вийде.
— Як на мене, письменники і взагалі діячі української культури дуже розрізнені. Вони абсолютно не консолідовані для того, щоб змінити ситуацію в електронних ЗМІ.
— Люди культури й мистецтва не можуть ходити купою, табуном. Кожен з них якщо й не є індивідуальністю, то вважає, що він — індивідуальність. Хоча дехто міркує: я вищий за того і за того... Є таке прислів'я: «Дурість стає попереду, щоб її всі побачили, а розум стає позаду, щоб побачити всіх». Тому зазвичай буває так: письменники чи актори, які мають у собі скромність і розум, доводять працею і справою свою самодостатність, а не лізуть нахабно до мас-медійних п'єдесталів. А чим менше таланту, тим більше бронзи буває. Такі правдами-неправдами видають свої твори, збирають з газет всі писульки, які про них писали — від народження й дотепер, збирають усі фотографії: з ким стояв і біля кого сидів, щоб потім семисотсторінковими томами видавати свої біографії-портрети. Є такі «митці», що як дорвуться до радіо, то постійно говорять про себе і крутять пісні на свої вірші, а якщо прорвуться на телебачення (як один співочий ректор), то постійно показують себе: то на коні, то під конем, то коло миски, то в туалеті, то з поросям... Ніби вся суть у цьому. А суть у творчості, яка має бути не фальшивою.
Так, люди мистецтва розрізнені, бо дуже різні й надто чутливі та вразливі. Але наша спільність і єднання полягають в тому, щоб чесно й самовіддано робити справу на своїх місцях: за письмовим столом, за мольбертом, за диригентським пультом, на радіо, телебаченні, на сцені, на мітингу. Одна людина нічого не зробить, хоч би яка вона була велика й талановита. Ніяк не збагнемо простого: разом ми — кулак, а поодинці — пальці, які можна вивернути чи зламати.
— Я знаю, що Ви завжди «з шашками наголо» атакуєте всілякі негаразди, але ж є проблема з редакторами, які підстраховуються, побоюються, або просто притримуються певних ідеологічних правил. Як Ви «пробиваєте» свої твори?
— Ви маєте рацію— я завжди йду з відкритим забралом. Навіть у радянські часи я не кривив душею, писав гостро. Коли мені редактор казав: «Ви хочете, щоб мене завтра зняли з роботи?», я ніс твір до іншого редактора. Коли щось викидали з книжки, я ставив тихцем в іншу книжку. Я не кричав, що я сміливий і принциповий. Є дуже великі «сатирики», що пафосно проголошують: «Я хочу написати про те, я хочу показати се...» Про одного такого я навіть написав гумореску «Шедевр за вуаллю», що дала назву книжці. Вуаль є, а шедевра немає, лише теревені про нього. Шедевр треба спочатку створити, а тоді вуаль розводити навколо.
Раніше була сувора цензура, тепер ми від цензури ніби не залежимо, але за кожним виданням стоїть певний власник. Редактор, звичайно, виконує ту «музику», яку йому замовляють. А в мене тільки своя «музика». Тому дію за старим принципом: в одному місці відмовили, несу в інше.
Зіткнувся з цікавою деталлю. Одна з газет запросила мене до співпраці («хочемо гострі теми висвітлювати»). Я почав висвітлювати гострі теми, але, так би мовити, у певній площині. Тільки-но повернув сатиричне лезо проти нахабних наскоків нашого східного сусіда, мені тут же сказали: про це не треба. Тобто доки я критикував своїх манкуртів, воював за мову, за культуру, навіть зачіпав сіоністів, які дозволяли собі паплюжити наші ідеали, все було добре. Коли ж зачепив великоруського шовініста, почав відкритим текстом говорити правду, відразу — зась! А для мене немає табу, для мене підлота — скрізь підлота, я її битиму і серед своєї братії, і серед чужої, для мене немає обмежень, я знаю, що мушу воювати проти хвороби. А носій може бути український, єврейський, російський, китайський, мене це не цікавить, манкурт є манкурт, шовініст є шовініст.
Я знаю багатьох, хто з «біло-блакитних» перефарбовувався в «помаранчевих», а згодом — навпаки, або в щось в сіро-буро-малинове. У цих людей патологічний, так би мовити, нюх на гроші. А має бути честь, совість і гідність митця. Інакше закиданий тими грішми, в них і здохнеш, вибачте.
— А що то за історія, коли Ваша книжка, видана стотисячним накладом, була знищена?
— Встигли знищити сімдесят тисяч. Називалась та досить солідна за обсягом книжка «Штани з Гондурасу». Складалася з вельми гострих творів, один з них стосувався великої персони з президентської адміністрації. Раніше, коли цей твір був надрукований у «Вечірньому Києві», «зверху» зателефонували: «Що ви собі дозволяєте?»
Отже, зі складу викрали левову частку тиражу книги і спалили в кочегарці шостої ТЕЦ. Потім, скільки я не добивався, слідчі служби мовчали й тихенько все спускали на гальмах. Я довідався, куди сліди ведуть, але люди, котрі про це розповіли, просили мене: «Євгене Михайловичу, у нас є діти, родини, ми благаємо Вас, не ворушіть це кубло».
— Чимало подій у Ваших оповіданнях відбуваються на хуторі Мозамбік. Що це за хутір з такою дивною назвою?
— Справді, чому хутір Мозамбік? А не фазенда, наприклад? Річ у тім що, я дуже не люблю дурного мавпування. Колись давненько демонструвався бразильський серіал, і всі в нас почали говорити: «фазенда, фазенда». Я мав тоді хату в селі Галинці на Київщині, стареньку, дерев'яну, похилу, миші бігали то по ліжку, то по мені. Треба було щось нове будувати, але «фінанси співали романси». Адже я не шулер, як, наприклад, один спритник, що ледь ставши редактором впливового журналу, вимахав дачу, або як другий спритник, що очолив видавництво й прихопив усю житлову площу, призначену для колективу. Я також не належу до тих «маестро», що вміють знайомитись з впливовими людьми і «доїти» їх. Правда, мені свого часу запропонували в письменницькому кооперативі в Кончі-Заспі земельну ділянку: «Нате місце, будуйтеся». Я відповів: «Вибачте, не візьму, не можу. По-перше, мені доведеться все життя працювати на будівництво, по-друге, жити між талантами — надто важко, краще я собі куплю в звичайному селі хату, а з талантами буду зустрічатися тільки на з'їздах або під час якихось зборів».
Одне слово, я за невеличкі гроші придбав хатку в селі Галинка, котре чомусь жартома називав Гондурас, там же написав відому книжку «Штани з Гондурасу». Потім розпочалися всілякі життєві колізії, ту місцевість накрила пляма радіації, довелось міняти дислокацію. Якось я виступав у селі Кожанка на Фастівщині, мені дуже сподобалося розкішне озеро, адже я рибалка, сподобались люди. Коли мене спитали: «Щоб ви хотіли найближчим часом?», я відповів: «Купити у вашому селі хату». Мені швидко знайшли недобудовану, я за два тижні купив, якось добудував, і таким чином маю хату в Кожанці. Згодом це село назвав жартома «хутір Мозамбік». Тут знову таки була своя передісторія. Якось у Палаці «Україна» під час фестивалю «Вишневі усмішки» ми розмовляли з Павлом Глазовим. Він каже: «У вас є герой Ваня Молдаван. Чому б вам не зробити його постійним персонажем». Я відповів: «Павле Прокоповичу, постійний персонаж набридне, треба, щоб різноманітні були». Але згодом побажання Глазового певною мірою справдилося, один з моїх персонажів Гаврило ніби втік в африканський Мозамбік і пише звідти листи. Потім Мозамбік трансформувався в хутір Мозамбік, а Гаврило виявився звичайним українцем, що живе на березі вигаданої Лімпопо. Поволі з моєї подачі сюжет про
хутір Мозамбік по телевізору показували, по радіо згадували, на моїй візитці написано «хутір Мозамбік». Дійшло до того, що зі мною захотіли зустрітися працівники Мозамбікського консульства...
Ось таким чином я тринадцять років тому «прописав» Африку в Європі, тоді в нашій країні був жахливий хаос. Та й нині дивні скакання, ідіотські вигуки у Верховній Раді іноді не відрізняються від мавпячих, ну, може, лише тим, що їхні носії так вже понаїдали фігури, що не можуть влізти в парламентські крісла, треба їх розширювати. Якось камера зафіксувала, як один комуніст, що колись кричав «Геть жирних котів!», ніяк не міг витягнути своє добро з крісла. У цьому розумінні нам, певно, далеко до субтильної Африки.
— Євгене Михайловичу, щоб не склалося враження, що Ви дуже войовничий сатирик, розкажіть про смішні випадки, які з Вами траплялися.
— Життя-то, взагалі, трагікомічне. У тому ж «Мозамбіку», наприклад, такий випадок стався. Якось у черговий раз суттєво підвищилися ціни. Маленька дівчинка похвалилась мені: «Дядю Женю, як добре, що моєму татові вибили зуби до першого квітня, бо після першого квітня вже було б дорожче».
Або таке. Я люблю майструвати. При цьому обожнюю цвяхи, навіть з Канади привозив. Хтось везе якісь цінності, а я цвяхи. Друзі, буває, жартують: «Женько, цвяхи є!».
Зрозуміло, якщо є цвяхи, треба ж кудись забивати! Згадую, як у моєму дитинстві батько робив ворота. Я попросив: «Татунцю, дайте я поб'ю трохи». Батько дав якусь дошку, два цвяшки. Але мені ж кортіло на воротах забити. Я встав серед ночі, знайшов цвяхи і при ясному місяці понабивав їх у ворота... Думаю, батько здогадався, куди я йду, але не спинив, щоб не позбавити мене радості. Коли я вже виспався, прийшов до воріт, то тих цвяхів не було — батько повитягав обценьками.
Любов до цвяхів з роками не вщухає. Якось на горищі хати калатаю — кімнатку роблю. Вікно відчинене, бачу: чоловік з жінкою до електрички йдуть. Жінка каже: «Ой, Михайловичу, помагай Боже. Що це ви без кінця стукаєте і стукаєте, навіть ночами?» Відповідаю: «Та ви знаєте, вбиваю плоть». Вона не зрозуміла зразу. Чоловік їй пояснив. А жінка: «О Боже, і тут несправедливість! Один щоночі її вбиває, а в другого ще й не народилося, а вже й здохло». Чолов'яга стоїть як обпльований, тоді гримає: «Пельмені треба варити!» От вам гумор і трагедія.
— Щоб Ви сказали другу-читачеві насамкінець?
— Слухайте розумними вухами, читайте розумними очима, і думайте. У газетах, журналах, книжках багато чого пишуть, а слово — це зброя, і треба розуміти, куди воно спрямоване і що захищає — добро чи зло.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»