ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
ДІТИ ВУЛИЦІ
ВОЛАЮТЬ ПРО ДОПОМОГУ, АЛЕ МИ, ДОРОСЛІ, СХОЖЕ, НЕ ЧУЄМО ЇХ. НЕ ХОЧЕМО ЧУТИ...
...Сашкові — всього дванадцять. А в очах стільки болю й відчаю, що до горла підкочує клубок. Господи, подумки запитую Всевишнього, чим він завинив перед тобою, що ти такий немилосердний до нього, за чиї гріхи розплачується хлопчина? Втім, у його друзів по нещастю — таких самих мешканців підвалу аварійного будинку — життя не солодке. Ні, вони не сироти: мають батьків із квартирами. Та тільки «дружба» з оковитою для них важить більше, ніж рідні кровиночки.
— Мені остогидли їхні п'яні обличчя, нудить від горілки, яка не переводиться вдома, і я не хочу їх бачити,— каже Сашко.— Тому я і тут.

У перші повоєнні роки діти, що тинялися вулицями міст, символізували трагедію, котра забрала життя їхніх тат і мам, спустошивши рідні оселі. Держава, виснажена війною, була не в змозі в одну мить одягти, нагодувати і забезпечити їх дахом над головою.
Давно зарубцювалися рани, завдані нам фашистами, а підлітки з простягнутими руками знову з'явилися на наших вулицях. Але тепер вони символізують «успіхи» ринкових перетворень, падіння моральних цінностей у суспільстві. Так, є серед них і сироти. Однак більшість, як і Сашко, має батьків. Та совість у них девальвувалась у стократ більше, ніж український купон початку дев'яностих минулого століття. І на тих, кого народили, їм, вибачте, начхати.
— Нині кількість бездоглядних і безпритульних дітей становить майже 200 тисяч,— вважає Уповноважений Верховної Ради України Ніна Карпачова.— Понад 12 тисяч дітей шкільного віку щороку не сідають за парти, а півмільйона — залучають до важкої праці. За п'ять останніх років понад 400 дітей віком до 15 років покінчили життя самогубством.
Усі ми (принаймні більшість) читали повість Валентина Катаєва «Син полку». Її головний герой — Ваня Солнцев, котрий, осиротівши, «прибився» до військової частини і пройшов з нею всю війну. Фронтовики кажуть, що в роки Великої Вітчизняної було чимало синів полків. Минуло 60 літ, як відгриміли її останні залпи. Але історія, яку я розповім, могла б бути сюжетом для написання «Син полку-2»...
...Плац інженерно-будівельного батальйону. Ним стройовим кроком рухається солдатський підрозділ. За ним, вірніше, в останній шерензі, хлопчина років 10-12.
— А він що тут робить? — цікавлюсь у знайомого офіцера.
— Та це Василько, наш син полку,— усміхається майор.— Прибився кілька місяців тому до нас, заявивши: «Додому ні за яких обставин не повернусь». Коли ж ми все-таки спробували відвезти його до матері, то він пообіцяв накласти на себе руки. Тому ми виділили йому ліжко в казармі, призначили одного із сержантів «шефом» над ним. Схоже, що хлопчина задоволений своїм нинішнім життям...
Зрозуміло, я не міг не поспілкуватися з новоявленим Ванею Солнцевим.
— Невже в казармі краще, ніж удома? — поцікавився я у нього.— А солдатська каша смачніша за мамині пиріжки?
Трохи замислившись, хлопчик відповів:
— Мені пиріжків ніхто й не пік...
З подальшої розмови з'ясувалося, що мати практично не опікувалась сином, віддаючи перевагу пиятиці й любовним утіхам. Тож хлопець спочатку «подорожував» містом, теж ночуючи в підвалах, а з настанням холодів прибився до військової частини.
Наразі, за офіційною статистикою, в Україні близько 100 тисяч «нічийних» дітей, з яких понад 40 відсотків вигнані з дому батьками, а чимало пішли й самі, не витримавши моральних і фізичних тортур. Але жити треба! Вірніше, виживати. Цю проблему вони вирішують по-різному: жебракують, збирають і здають пляшки й макулатуру, миють автомобілі. А ще — займаються крадіжками, а дівчатка — проституцією. За інформацією Міністерства у справах сім'ї та молоді, останнім часом зросла кількість тих, хто перебуває в полоні «білої смерті» — вживає наркотики.
На початку 90-х років малолітні жебраки шокували нас. Сьогодні ж хлопчики і дівчатка, чиї очі горять відчаєм, а руки, простягнуті до нас, тремтять від хронічного недоїдання, ловлять на собі не лише погляди співчуття, а й презирства. Та хіба ж діти винні, що їхні батьки п'яниці — наркомани, просто байдужі до їхньої долі люди — примушують клянчити копійки на горілку та зілля? До речі, переважна більшість «дітей вулиці», як свідчать соціологічні дослідження, мріє повернутися додому. Та не можуть, знаючи, яке «солодке» життя їх там чекає. А ще бояться бути проданими чи просто подарованими.
Ні, я не обмовився: якщо раніше поміщики розпоряджалися на власний розсуд своїми кріпаками, продаючи їх або обмінюючи на породистих собак, то нині деякі індивіди (батьками їх назвати язик не повертається) аналогічно чинять із своїми доньками й синами.
Наприклад, громадянин Баєв прямо в електричці «Козятин-Київ» обміняв свою трирічну доньку на... пляшку «зеленого змія», а Галина Павлюченко, котра взяла її на «виховання», примушувала Даринку і ще трьох дівчаток, які розділили її долю, жебракувати. Виручені гроші, звісно, забирала собі.
За подібні дії, між іншим, статтею 208 Карного кодексу передбачено позбавлення волі строком до п'яти років. Проте, як стверджують правоохоронці, посадити негідників за грати надто важко.
...Прощаючись з Сашком, запитав:
— Може, все ж повернешся додому?
— Ні,— відповів він і по його обличчю скотилася сльоза.-Немає у мене ні домівки, ні батьків. Краще я помру в цьому підвалі, ніж терпітиму щодня знущання.
Від цих слів мені стало моторошно. Я дістав з кишені 20 гривень і простяг хлопчині.
— Ото влаштуємо з друзями бенкет,— враз посвітлішало в очах Сашка.— Накупимо «ліверки» і навіть на пляшку «фанти» вистачить...
Задоволений, він побіг до гастроному. Дивлячись йому вслід, пригадав вже призабуті рядки з «Дітей підземелля»...

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО ДЛЯ ІНВЕСТОРІВ
• ЧЕРВОНИЙ ХРЕСТ — ЗНАК ДОБРА І МИЛОСЕРДЯ

назад »»»