ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
«ЛЮДЕЙ ТРЕБА ЗУСТРІЧАТИ З УСМІШКОЮ»
Мабуть-таки, заслужений артист України Євген Шах народився в сорочці. Ні, він не є володарем великих сум грошей (у гривнях та валюті), фешенебельних вілл на Канарах та розкішних лімузинів. Просто ця людина знайшла себе. І незмінно зберігає позитивне ставлення до життя.
Щойно цей актор, відомий своїми ролями у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка (а також у кіно, на радіо й телебаченні), переступив 60-річну межу. І в його памяті, ніби в калейдоскопі, прокручується мозаїка пройдених шляхів.

Щастило Євгену Михайловичу на зустрічі з добрими людьми. Усе почалося ще в середній школі його рідного міста Куликів на Львівщині (того самого, де народився й Богдан Ступка). Маленький Геник дуже полюбляв жарти. Бувало, кине якусь репліку — і весь клас засміється. Помітивши гумористичний хист учня, вчителька української мови й завуч Марія Семенівна запропонувала застосувати його на сцені. «А я й на сцену вийду», — бадьоро відповів Євген. І дотримав слова — взяв участь у районній олімпіаді з мови та літератури, прочитавши рекомендовані Марією Семенівною поему Т. Шевченка «Сон» та байку С. Олійника «Ледаренчиха». Результат перевершив сподівання — перше місце. І це була лише перша усмішка Фортуни.
Незабаром до Куликова приїхала комісія, що відбирала талановитих дітей з сільської місцевості на навчання до львівських музичних шкіл. Покликали на прослуховування Геника, який у той час затято грав у футбол. У супроводі баяна він заспівав:
День за днем ідуть роки,
Зірка волі на знамені,
Та ніхто в усі віки
Не забуде ймення Ленін
Після перевірок на ритміку й сольфеджіо у хлопця виявили ще й музичні здібності. А побачивши пухкі пальці, дійшли висновку, що найкраще йому буде вчитися грати на кларнеті. Зі вступу до музичної школи почалося львівське життя Євгена. Оскільки матері — Ганні Михайлівні — важко було щодня відвозити сина до обласного центру (за 12 кілометрів) та привозити додому, хлопця прийняли до львівської школи-інтернату № 1, що вважалася тоді зразково-показовою. Може, й став би Євген Михайлович музикантом, але... невідомо які шляхи привели його до міського Палацу піонерів, де працював драматичний гурток. Там викладав Роман Віктюк — і цим усе сказано. Хлопець потрапив у полон незбагненного світу сцени, таємниці якого поступово розкривав обдарований режисер і педагог. І навіть нині, після 43-х років роботи в театрі з багатьма першорядними митцями, Євген Михайлович не знаходить для Віктюка іншого слова, ніж «геній». І додає: «Хоч би що там про нього казали».
Роман Григорович підтримував своїх учнів не лише творчо, а й суто по-людськи. Коли режисера запросили до Києва й він почав викладати в студіях при столичному ТЮГові й Театрі імені І. Франка, він не забув про львівських студійців. Один з них — Євген Шах — якось зателефонував учителеві й почув, що в студії при Театрі імені І. Франка — недобір. «Приїжджай»,— лаконічно промовив Роман Григорович. Але ж до вступу треба було підготуватися. І знову поталанило з наставниками. У стислий термін знання абітурієнта збагатили Ася Павлівна Бурштейн (одна з засновників першого у світі дитячого театру) і молодий актор Львівського академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької Віталій Розстальний.
Знову — прибуття в незнайоме місто, цього разу — українську столицю. І ще один успішний старт: Євген Шах — у лавах студійців уславленого франківського колективу.
— Студія — це чудова форма навчання,— говорить актор,— адже ми мали можливість бачити великих акторів і режисерів, які були нашими викладачами, не тільки на заняттях, а й на репетиціях, у виставах — і все це в одному приміщенні. Ми постійно «варилися» у творчому «казані».
— А в Театрі імені І. Франка, напевно, було в кого повчитися?
— Та ще й як! Які корифеї тут працювали — Анатолій Скибенко, Володимир Лизогуб, Костянтин Степанков, Аркадій Гашинський, Ольга Кусенко, Наталія Ужвій, Євген Пономаренко, Михайло Задніпровський, Микола Яковченко... А тепер скільки чудових акторів! І в кожного з них також є чого повчитися — і в Богдана Ступки, Анатолія Хостікоєва, Богдана Бенюка, Володимира Коляди, Олега Шаварського — цей перелік можна продовжувати (боюся когось не назвати й образити).
— А який, на Вашу думку, секрет мирного співіснування в театрі?
— Секрет вічний — треба любити й поважати людей, як самого себе. І розуміти. У театрі обов'язково мають бути любов і взаєморозуміння. Кожен артист — індивідуальність. Творча атмосфера потребує належних стосунків актора й режисера. Коли між ними виникає ота невловима іскорка, тоді народжується гарна вистава.
— З якими ж режисерами у Вас з'являлася іскорка?
— З Володимиром Скляренком, Сергієм Данченком, Володимиром Оглобліним, Дмитром Алексідзе. З білоруським режисером Валерієм Раєвським, який ставив у нашому театрі «Павлінку», а я в цій виставі грав роль Тимоша.
— Євгене Михайловичу, практично всі Ваші герої — Степан («Тев’є-Тевель»), Іван Бездомний («Майстер і Маргарита»), Омелько («Мартин Боруля»), Отець Ферапонт («Брати Карамазови») та інші — добрі, симпатичні люди. Іноді Ви дивитесь на них трохи лукаво, проте поганими рисами не наділяєте.
— Але, відверто кажучи, мені б дуже хотілося зіграти негативну роль. Негативні персонажі для актора цікавіші, опукліші. Недавно пройшов кінопроби на роль наглядача у фільмі (за твором Юліана Семенова) про, так би мовити, трудові будні радянського КДБ. Мене затвердили на цю негативну роль, але зйомки ще не почалися.
— Ваше природне почуття гумору — гідне захоплення. У житті, мабуть. допомагає?
— Без гумору не проживеш. Ось, приміром, всім знайома ситуація — в автобусі люди з клунками, тиснуться. Бабуся кричить: «Що ви мені на ногу наступили? Молодь, чого не встанете?» У цей момент необхідно знайти якесь влучне слово, щоб розрядити обстановку. Я вже декілька разів це робив — і люди сміялися. Люди нині наелектризовані: не вистачає того, іншого. Тому їм треба нести позитив. Якщо запитують: «Як справи?», слід відповідати: «Добре», навіть якщо у вас не все гаразд. Навіщо перекладати свій негатив на іншу людину? Дайте їй позитив або зовсім нічого не кажіть. А ще краще — усміхнутися, людей треба зустрічати з усмішкою. Анекдот, дотепний жарт — це акумулятор для мене й співрозмовника. Адже усмішка — це справжня панацея. Ніщо не можна порівняти з нею за позитивним впливом на організм.
— Гадаю, Вам неабиякого оптимізму додають і Ваші численні хобі, зокрема, баскетбол, колекціонування картин...
— Дуже люблю картини, хоч немає куди їх вішати: маю маленьку квартиру з низькими стелями. Люблю сісти в задумі й подивитися на картини. Я вивчав історію живопису і знаю: то особливий світ. Збираю картини, близькі мені за духом, психологічним станом. Можна назбирати будь-що — без відповідної аури, навіювання. А я ж хочу, щоб робота несла певну енергетику. До вподоби мені й риболовля, збирання грибів — у дитинстві я був обділений лісом, а тепер у нас з'явилася хатинка під Києвом. Залюбки слухаю музику, дивлюсь балет. Коли вже старший робишся, хочеться піти у філармонію, і ми з дружиною ходимо час від часу. Хороша книжка теж не завадить, зокрема поезія.
— Кого з поетів можете назвати улюбленими?
— Обожнюю Шевченка. Надзвичайно люблю поезію Ліни Костенко, Бориса Олійника, Івана Драча, Ганни Чубач, Юрія Андруховича, а з класиків — Чехова, Достоєвського, Гоголя. Сучасних письменників менше читаю. Не поділяю поглядів Олеся Бузини — неприємно вразило те, що він написав про Шевченка. Розумію, хоч кожен має право на слово, думку. Можна знайти дуже багато, може, не зовсім позитивних для людей моментів, але чи є сенс їх витягувати на світ Божий? І не тому, що ці люди — ідоли. А тому, що їхній позитив важить набагато більше. Звичайно, то справа смаку, але я б цього на широкий загал не виносив. От знайти б, скільки наша нація дала світові непересічних особистостей, скільки, наприклад, російських поетів мають українське коріння. Хотів би звернутися до дослідників: знаходьте щось хороше, чого ми не знаємо про видатних людей.
— Хотілося б, щоб Ви розповіли про своє чи не найбільше захоплення — приготування їжі. Воно досить нетрадиційне для чоловіків.
— Мені це передалося генетично — від мами. Вона могла приготувати смачну страву майже з нічого. Її часто запрошували на весілля бути господинею. Згадую такі її фірмові страви, як кишка з бульби (картоплі), цибульники, розсів (тісто на свят-вечір). Коли маю час, люблю й сам готувати. Згадуючи мамині рецепти. Наприклад, мамочка радила: щоб деруни виходили пухкенькі, додавати в тісто трошки соди. У мене є багато спецій, але вживаючи їх, обов'язково дотримуюся певних норм: якщо сказано п'ять грамів, то й не треба більше, бо буде несмачно. Коли роблю, скажімо, котлети, додаю спеції, щоб вони доповнили м’ясо, а не перебили його, і неодмінно — картопельки, перекрученої на м’ясорубці. І ще памятайте — котлети мають бути з м’яса, а не з хліба, але булочки слід додати. Фарш готовий — а тоді починайте ворожити.
— Зрозуміло, що до їжі Ви ставитесь серйозно.
— Аякже! Це ж здоров’я. Люблю поїсти, бо в дитинстві нерідко доводилось голодувати.

Розмовляла Тетяна КРОП

також у паперовій версії читайте:

• КЛЮЧА НЕМАЄ

назад »»»