ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОПЕРЕТА — ЦЕ МИСТЕЦТВО ТИХ, ХТО МОЖЕ БУТИ МОЛОДИМ!
Ви не зауважили, що в наш непростий час легше викликати в людини сльози, ніж усмішку? Це стосується й театру. Оперета, напевно, нині єдиний жанр, що дарує глядачам переважно радість і, як сказав поет, «можливість усміхнутися в натовпі». Чудова класична музика всіх часів і народів, вигадлива в’язь сюжету, у дечому звичні, але від того не менш улюблені образи героїв класичних оперет завжди вражають глядачів.

Жанр за своєю природою синтетичний: органічне поєднання чудових голосів, високої акторської майстерності, запальних і яскравих танцювальних номерів, розгорнутих масових сцен створює неповторне свято краси, дивовижне, захопливе сценічне видовище.

Уявляєте, яким треба бути універсалом, щоб яскраво грати в опереті — найскладнішому музично-театральному жанрі.
У кожному театрі, звичайно, є свої корифеї-легенди, без яких репертуар не мислимий. До таких належить солістка Київського державного академічного театру оперети, народна артистка України Тамара Тимошко, яка створила незабутню галерею персонажів, серед яких Горпина («Майська ніч» Лисенка), Комариха й Хівря («Весілля в Малинівці» та «Сорочинський ярмарок» Рябова), Віра Холодна («На світанку» Сандлера), герцогиня Мальборо («Ваш хід, королево!» Журбіна), Єфросинія («Царевич» Легара), Мірабелла («Циганський барон» Штрауса), Юліана, Кароліна, Селіна (Сільва», «Принцеса цирку», «Голландочка» Кальмана), баба Маня («Таке єврейське щастя» Поклада)...
Про майстерність незрівнянної прими Тамари Тимошко свідчить той факт, що режисери на неї ставили вистави: природність гри й чарівність актриси «підтягували» дійство до тієї межі, за якою і починається незбагненна магія мистецтва.
На виставах, у яких грає Тамара Тимошко, публіка вкотре переконується, що оперета — це мистецтво тих, хто може бути молодим. Отже, й веселим!
— Тамаро Михайлівно, чим Вас так причарував театр оперети, що став він для Вас рідною домівкою?
— Зовсім недавно про це ж запитала моя добра приятелька співачка Валентина Купріна, жива історія нашої української естради (ми знайомі вже понад тридцять років). Вона сказала: «Ну чого ти прип’ялась до цього театру? Поясни! У тебе не було інших пропозицій?» «Були»,— відповідаю. І згадався мені головний режисер драматичного театру імені Франка Сергій Володимирович Данченко. Ми з ним познайомилися за досить дивних обставин — у лікарні, що у Феофанії. Він запропонував: «Прийди до нас у театр, подивися спектакль. Я тебе бачив на сцені, мені хотілося б, щоб ти працювала в нас». І хоч я вже не була юною акторкою й була певна, що міняти театр ні до чого, бо моя творча доля складається вдало, все-таки інтерес був великий, і я пішла до Данченка. Він розпорядився: «Іди до глядацької зали. Потім у кабінеті поговоримо». Я подивилась. Спектаклі бувають хороші, дуже хороші, бувають невдалі. Я, імовірно, потрапила на невдалий спектакль, ледь його висиділа, потім зайшла до Данченка. Він запитує: «Ну, як?» Я кажу: «Чудова вистава, от якби ще трішечки, хоча б фоном пролунала яка-небудь музика». Пауза, і він каже: «І, звичайно, наприкінці — канкан. Так? Іди до свого театру і там працюй!». Тобто він зрозумів, що я ввійшла в такий період, коли людину переробити вже неможливо, звички-прихильності стають другою натурою.
Я дуже люблю жанр оперети, у ньому закладені величезні можливості, його палітра універсальна. Театр оперети — це не тільки «Сільва» чи «Маріца», не тільки на межі з клоунадою театрально-музична феєрія. Так, ми граємо ролі, що межують з клоунадою, але в тім і полягає професіоналізм, почуття міри, смак режисера й акторів, щоб не перейти цієї грані. Інакше дійсно буде цирк.
У нас здійснюється чимало постановок мюзиклів, дитячих музичних казок. Величезне поле діяльності! Сьогодні я граю в «Маріці» тітоньку Цецилію, що називає себе Цицею — і це в залі викликає регіт і бурю оплесків, а завтра граю в «Зойчиній квартирі» Зою, і коли моя героїня, залишаючи сцену і йдучи в глядачеву залу, промовляє: «Прощавай, моя квартиро», публіка плаче. А потім я граю мадам Воляпюк («Сільва» Кальмана), котра зізнається: «Я шансонетка і пишаюся цим!», і так танцює канкан, що мало місця. Або я виходжу в спектаклі «Американська комедія», де мене вбивають тричі! І тричі виносять на сцену неживу, але я оживаю на очах у глядача.
Це неймовірно різні ролі, складні й глибокі почуття, переживання. Тобто актору дані такі можливості, такі барви, про які можна тільки мріяти, наприклад, у драмі. Так що театр оперети — це не тільки канканчики і легенькі сюжетики...
— Іноді під час репетицій не режисер веде актора, а актор — режисера. А Ви теж, кажуть, вельми вольова людина.
— У моєму житті був, певно, єдиний випадок, коли я абсолютно підкорилася волі режисера. До Києва приїхав потомствений ленінградець — режисер Ізакін Абрамович Гріншпун. Мав ставити виставу «Сорочинський ярмарок» українською мовою. Мені було двадцять чотири роки. Підійшла я до дошки наказів, читаю: Хівря — Тимошко. Я подумала: «Це нонсенс, парадокс». Я важила 54 кілограми, була дуже худенька, у мене була така тоненька шийка, що можна було подумати, ніби голова тримається на руці. Я дивувалася: «Але ж Хівря — це могутня від природи бабища, у неї богатирські груди, стегна, плечі... Господи, що це він надумав!».
Почалися репетиції, я періодично підходжу до режисера: «Ізакіне Абрамовичу, може, я все-таки зіграю тендітну циганку Груню?» — «Репетируй, репетируй». Дійшли до здачі спектаклю. У судний день відкриваються в гримерку двері, заходить режисер, несучи перед собою груди й масивну сукню в оторочках, кілограмів на десять. Одягли мене в цей костюм, я подивилася в дзеркало й відчула себе впевненіше. Запитую: «А куди подіти шию?» Гріншпун узяв українську хустку, накинув мені на голову й обв’язав довкола шиї. Залишалися тільки руки: явно молоді, витончені, з елегантними нігтиками. Нігтики мені одразу обрізали, ручки «заморили»— зробили темнішими. Після чого Гріншпун каже: «Тамаро, не виходить одна сцена — перша. Якщо вона зараз вийде, ти здаси цю виставу блискуче». «Що конкретно не виходить?» — запитую. «Сцена, де Хівря в’їжджає на возі в ярмарок, потім у гніві запрягається в дишло й тягне цей віз геть». У цій сцені весь хор, балет регочуть з неї, улюлюкають, тоді Хівря кидає це дишло, хапає батіг і починає розганяти усіх.
І от коли я побачила глузливі обличчя, так люто замахала батогом, що якби хтось вчасно не ухилився, то я, мабуть, когось прибила б. Хівря, всіх розігнавши, із ще більшою гарячковитістю впряглася у віз і вивезла його, мов пушинку. Сцена вийшла шикарно.
Режисер розсміявся і заспокоївся: «Усе, буде Хівря!».
Це був той випадок, коли я справді повністю підкорилася режисерові. Взагалі-то я завжди намагалася знаходити спільну мову з постановниками, хоча іноді шалено сперечалась. Бувало, що й залишала вистави. Якщо категорично немає взаєморозуміння з режисером, все йде через пень-колоду, а стосунків з колегами не хочеться втрачати, то в таких випадках актори іноді тихесенько йдуть з ролі. У будь-якому разі я від кожного режисера брала все найкраще.
Взагалі, люблю зміну постановників. Хоча мені як приклади називають московські театри й накидають думку, що коли біля керма стоїть одна людина й здійснює геть усі постановки — це один почерк, це ансамбль. У школяриків теж, коли їх учать писати, за два-три роки виробляється почерк, але ж потім їм дають можливість пізнавати історію, географію, літературу, ботаніку, фізику, хімію, геометрію... Так і в театрі. Має бути художній керівник, що тримає визначену лінію, щоб не було клоунади, вульгарності й банальності, але для чергової постановки запрошують режисера зі сторони: це свіжа кров, свіжі барви, новий погляд.
У мене схоже почуття виникає, коли в театр приходить молодь, я з величезним задоволенням, симпатією приймаю цих людей і допомагаю їм. Мені здається, що вони, перебуваючи поруч зі мною на сцені, не дають старіти. Підтягують-надихають, і коли бачиш, як молоді партнери танцюють, забуваєш про радикуліт, ревматизм... і танцюєш разом з ними. Щоправда, потім доходиш до гримувальні і: «О Боже, допоможи...» Але на сцені про болячки геть-чисто забуваєш!
Щоб закінчити тему режисури, зізнаюся, що я не дуже шаную режисерів-теоретиків, котрі лише тривалими розмірковуваннями визначають, що тобі треба зробити. Я люблю режисера-ілюстратора, що вміє показати. Причому показати, як правило, гіперболічно, а ти як актор маєш знайти золоту середину. Іноді кажуть, що це погане навчання, мовляв, режисер ніби «натягує» актора на себе. Але й актор повинен мати клепку: усе, що йому треба, він бере, зайве — відкидає. До речі, є актори, що з дому приносять купу заготовок. Режисер бере глину, а пісочок відкидає,— виходить добротний глечик, тобто повнокровний образ.
І, звичайно, перших п’ять спектаклів — це ще продовження роботи акторів над ролями, бо глядач — це строгий і точний режисер, який дає можливість актору зафіксувати все найцінніше в ролі, виокремивши лушпиння.
— Тамаро Михайлівно, чи не розгубив сучасний український театр школи?
— Мені важко вгадати, у що трансформуються деякі наші театри через десять років, особливо з огляду на те, як перелицьовується класика, коли графи перетворюються в рокерів, а купчихи на бізнесменш. Але щось мене переконує, ще років на сто вистачить тих генів, тієї закваски, що закладені в організмі вітчизняного театру.
Зверніть увагу на такий момент. В Україні в жодному навчальному закладі не вчать на артистів оперети, до нас приходять з консерваторій, з театрального інституту. Але якщо в молодій людині є акторський потенціал, то за два-три роки вона вже працює врівень з маститими акторами, органічно вливається в колектив театру, стіни і лаштунки якого просочені серйозною театральною школою.
Якщо бути об’єктивними, то не кажуть: українська театральна школа чи радянська. Є велика російська школа акторської майстерності, її досягнення всотали Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий, Заньковецька, Саксаганський, Лесь Курбас, інші корифеї сцени. Ця школа беззастережно визнана на Заході, в Америці, визнана в Голлівуді.
— Вистачає сучасній акторській молоді творчого фанатизму, самовідданості?
— Вистачає безсумнівно! У театр оперети прийшов новий художній керівник Богдан Дмитрович Струтинський. Дуже багато молоді з’явилося. Я не беруся стверджувати, що все це таланти й майбутні зірки, але бачу, як працює ця молодь, і розумію: вісімдесят відсотків з них — це справді фанатики театру й нашого жанру. Вони нікуди не підуть, хоча всі з консерваторською освітою, мають чудові голоси, отже, є можливість працювати в оперному театрі, у філармонії й заробляти гроші, адже в нашому театрі, незважаючи на те, що він одержав високе звання академічного, зарплати дуже скромні. Але молоді актори вже стали самовідданими прихильниками нашого жанру, і мені радісно від цього. Київський театр оперети — мій дім, моя святиня, і мені вкрай важливо, щоб він існував-процвітав. І молоді повинні розуміти: не можна дати вмерти цьому жанру, тим більше, що ми — єдиний театр оперети на всю Україну!
А ще я дуже хочу, щоб можновладці й бізнесмени збагнули: без культури, без театру і їх самих не буде. Культура — це запорука здоров’я нації, чим вона потужніша, тим вище економіка. Якщо на мить уявити, що раптом, не дай Боже, закрилися всі заклади культури, то в країні, мені здається, почнеться мор.
— Акторство — це, без перебільшення, вулкан пристрастей. Певно, й у Вас траплялись моральні кризи?
— Одного разу в момент душевного надлому я поїхала по пораду до однієї відомої провидиці, що живе в Хмельницькій області. Вона не була чаклункою, але могла вельми точно підказати вихід з непростої ситуації, причому не прямолінійно, а ніби притчею, фразами-ключами, так, що кожному все було зрозуміле й доступно.
У мене в той час якось не складалося в житті, у театрі збій стався, депресія навалилась, нічого не хотілося. Одне слово, я відчула в собі недобре. А оскільки вірю таким людям, то поїхала. Її житло здалося мені дивним: у зелений колір пофарбовано будинок, паркан, ослін, колодязь, навіть пеньки були зелені. Стукаю в двері, та ось досада — ніхто не відчиняє, немає нікого в будинку. Сіла сумно й безвольно на лавочку біля криниці. Раптом до хвіртки через город підходить жінка й каже: «Боже, бідна людино, я вже півгодини за вами спостерігаю. Але ж, голубонько, я вам нічого не можу сказати, бо сонце вже заходить. Ви пізно приїхали». Я чомусь відповідаю: «І на тому спасибі». Віщунка винесла склянку молока, шматок хліба, я скуштувала (дотепер пам’ятаю, якими вони були смачними). Попрощалася, і коли вже дійшла до кінця садиби, із-за паркану несподівано визирнула голова цієї жінки. «Іди сюди»,— кличе. Намалювала замкнуте коло й мовила: «Ти працюєш на такій роботі, де неминучі великі заздрощі, і від цього ти страждаєш. Але ти з цієї роботи ніколи не підеш, тому в тебе замкнуте коло. Працюватимеш, але страждатимеш. Я Богові молитимуся, щоб в тебе прояснення настало».
Їду додому й міркую: «Чому вона думає, що я не залишу цієї роботи? Я ще молода. Ну й що з того, що я заслужена артистка (це звання я одержала дуже рано)... Піду з театру, почну нове життя». Мені подобалося з дітьми возитися, подобалася поліклініка, думаю, піду в дитячий садок вихователькою або в поліклініку санітаркою, закінчу які-небудь курси...
Приїжджаю в Київ. Напередодні вистави «Весела вдова» написала заяву про звільнення, віднесла тодішньому художньому керівникові Олександру Барсегяну. Він здивувався: «Причина? Поясни причину!» Я йому: «Без причини, хочу піти, і все». Він: «Тамаро, я сподіваюся, це несерйозно. Ну чого ти, їй-Богу? Якби ти була непотрібна театру...»
У «Веселій удові» в мене манюсенька ролечка. Відкривається завіса, я стою на сцені, дивлюся в темну глядацьку залу, й раптом на думку спадає: «Томо, це твій останній спектакль, більше ти цієї картинки ніколи не побачиш». По обличчю течуть сльози. Із-за куліс Барсегян тихенько каже: «Тамаро, по-моєму, ти дозріла порвати заяву» і показує її. Я стою і плачу. Плачу через те, що ніколи не побачу глядача, ніколи не вийду на сцену, що залишу колектив і він стане для мене чужим. Не витримавши, я вийшла за куліси, узяла в Барсегяна той папірець, порвала його. Я відчула неймовірне полегшення й одразу повернулася на сцену. Але вже з таким переможним виглядом, що дідька лисого тепер мене хто дістане чи змусить написати таку заяву. Я працюю в цьому театрі. Усе, я повернула собі життя!

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»