ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ІВАН ПОНОМАРЕНКО:«З ОПЕРИ Я ПЕРЕЛИВАЮСЯ В НАРОДНІ ПІСНІ Й РОМАНСИ»
Так завжди було: багато покликаних, але мало обраних. Баритон Івана Пономаренка, оперної зірки (якою він, без сумніву, є), належить до категорії чарівників, котрі володіють здатністю притягати до себе публіку так, що вона ніби втрачає під собою землю.

Чим узагалі відрізняється гарний від природи голос від голосу, що не просто приваблює, а залишає серце слухача в стані очищення і прозріння? Певно, тим, що його володар — людина незвичайна, глибока, мудра.
Народний артист України Іван Пономаренко і ніжно зачаровує, і звеселяє, і змушує стрепенутися від трагічних проявів страждань. Є артисти-ліхтарики, що холодно прорізають промінцем простір, але не вступають з ним в «реакцію». Пономаренківський багатющий за тембральним забарвленням баритон іноді здається то сріблястим місячним сяйвом, що сумно обнімає повітря й гладінь ріки, то сонячним вихором, що обсипає «оптимістинками», а декому здається — навіть медом у молоці, що виліковує змерзлу душу.
Іван Пономаренко виріс у родині, де не було професійних музикантів, але музика, насамперед народна пісня, була природним середовищем життя. Досить рано його талант помітили, і далі наче ангел-охоронитель вів його співочою дорогою. У 1973-му молодий співак виборює першу премію на конкурсі імені Глінки, наступного року його визнають «золотим» лауреатом Міжнародного конкурсу імені Чайковського.
Ще на третьому курсі консерваторії Пономаренко став солістом Одеського оперного театру. З 1981 року він є солістом Київського театру опери й балету ім. Т. Шевченка. Співає за контрактами на сценах найкращих театрів світу.
«Опера — любов моя, я завжди намагаюся прожити на сцені життя мого героя, закохуюся в кожного свого персонажа. Але найбільше люблю опери Верді, у яких почуваюся вільно й легко, співаю з насолодою й натхненням»,— зізнався якось співак.
Але потенціал Івана Пономаренка настільки могутній, що йому з не меншим успіхом удаються партії в операх слов'янських композиторів: у «Євгенії Онєгіні», «Піковій дамі», «Мазепі», «Іоланті» Чайковського, у «Царевій нареченій» Римського-Корсакова, у «Гальці» Монюшка, у «Тарасі Бульбі» Лисенка.
Водночас співаку тісно навіть у берегах такого океану, як опера. З молодих років Іван Пономаренко співає романси, естрадну класику і з особливим трепетом — українські народні пісні, кожна з яких у його виконанні видається окремою драматичною історією. У цьому він досяг надзвичайного успіху. Цілком логічно, що Спілка театральних діячів України висунула співака на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка 2006 року.

«Конкурс імені Чайковського я виграв завдяки об'єктивності іноземних знаменитостей»
— Іване Вікторовичу, я знаю, що Ваша кар'єра розпочалася досить неординарно.
— Уявіть, тільки-но я закінчив другий курс консерваторії, мене раптом запрошують співати партію Жермона в «Травіаті» в Одеському оперному театрі. Тоді ним керував висококласний фахівець і чудова людина Леонід Богданович. Треба було замінити баритона, який захворів. Я-то партію в консерваторії вивчив, але довелось без розспівування, без оркестрової й мізансценічної репетиції одразу йти на сцену. Уже під час ходу вистави мені Віолетта підказувала: йди туди, роби те. Спектакль пройшов на диво блискуче. Певно, допоміг мій вишкіл: я вчився у видатного педагога Ольги Миколаївни Благовидової, котра, до речі, виховала таких феноменальних вокалістів, як Бела Руденко, Галина Олійниченко, Микола Огренич, Олександр Ворошило, Зоя Христич.
Майже аналогічна історія сталась у Києві. Я приїхав на черговий урядовий концерт, ідуть репетиції, уже п'ята година дня. Лунає телефонний дзвінок, Борис Шарварко бере трубку (я був поруч), промовляє: «Пономаренка? Так, він тут. А що треба?». Потім мене запитує: «Травіату» заспіваєш у Київській опері?» Я дві секунди думав, кажу: «Заспіваю». Приїхала автомобілем Євгенія Мірошниченко до палацу «Україна» по мене, забрала, ми з нею ледь встигли обмінятися думками, і знову без репетиції я влився у виставу. Чудово диригував Іван Дмитрович Гамкало, допоміг мені не припуститися жодної помилки. Певно, тоді керівництво театру звернуло на мене увагу.
Згодом з Одеським театром я приїхав до Києва на гастролі: через день співав дуже складну партію Ренато в «Балі-маскараді» Верді в трьох виставах. У підсумку видатний диригент Стефан Васильович Турчак запросив мене працювати в Київській опері, це переважило інші перспективи.
— А які ще були пропозиції?
— Річ у тім, що мене запрошували й у Великий театр у Москву, і в театр імені Кірова (нині Маріїнський) в Ленінград (я там співав у «Травіаті», «Царевій нареченій» і в «Євгенії Онєгіні»). Вони мене випробували на фізичну і нервову витривалість: я співав ці вистави три дні поспіль. Витримав гідно. Але вибрав Київ. Звичайно, підігрівала також та обставина, що працюватиму в рідній Україні. Як у воду дивився: Радянський Союз розвалився, і я не залишився за кордоном.
— Мабуть, мало хто з українців може похвалитися перемогою в найпрестижнішому у світі міжнародному конкурсі імені Чайковського.
— Так, усі без винятку музиканти вважали, що переможець у конкурсі Чайковського — це олімпійський чемпіон. Тоді потрапити на нього було неймовірно складно: відбіркове «сито» було фантастичним. Я пройшов вогонь і воду: виграв у Москві «золото». Мені пощастило,
тому що в журі було багато іноземних знаменитостей.
— Вони тримали планку об'єктивності?
— Так. Після першого туру всі іноземці мені поставили по 24 бали (система була 25-бальною), а радянські професори — по 18, бо треба було протягти московських протеже. Коли тодішній міністр культури Фурцева це побачила, вона їм сказала: «Що ви робите? Якщо людина чудово співає, чому ставите такі бали?». У підсумку справедливість перемогла. До речі, за рік до того я виборов першу премію на конкурсі імені Глінки.
— Таким чином, перед Вами відкрилась золота далечінь...
— Після перемог мене стали рвати на частини, було безліч концертних поїздок. Та ось Великий театр запрошує заспівати партію Євгенія Онєгіна. А в мене температура піднялась до 38,5. Але я ризикнув. Вистава пройшла нормально, я витримав усі верхні ноти, хоча мені здалося, що голос був якийсь тоскний, матовий. Після цього стресу я вибув з ладу майже на п'ять місяців, відтоді, коли хворий, не співаю.
— Я знаю, що у Вас дружні стосунки з видатною співачкою Іриною
Архиповою.
— Ці дружні стосунки давно переросли у творчу співпрацю. Я з нею познайомився на конкурсі Глінки, незмінним головою журі якого вона була.
Останнього разу я з Іриною Костянтинівною зустрічався наприкінці минулого року. Співав на честь п'ятдесятиріччя її творчої діяльності на фестивалі «Ірина Архипова представляє» в Челябінську — в «Аїді», у «Піковій дамі». До речі, сама Архипова у 81-річному віці співала партію графині. Після виступів вона не приховувала здивування: «Іване, ви співаєте краще, ніж на конкурсі імені Чайковського. Я хочу, щоб ви брали участь у всіх моїх планах, я вас буду запрошувати в журі, в усі свої вистави й фестивалі».
І дійсно, мій голос зберіг свіжість, додалися досвід, зрілість. Нещодавно я послухав свою платівку 1975 року й подумав: «Усе це нині я зробив би на вищому рівні». Є велике бажання записати компакт-диски із симфонічним оркестром, з оркестром народних інструментів, але не можу такої розкоші собі дозволити. Кожний диск коштуватиме мені приблизно п'ять тисяч доларів. Спонсорів, на жаль, нема.
— От вам і дикість-прикрість: народний артист України, знаний у всьому світі співак, лауреат найпрестижніших конкурсів не має своєї дискографії, якою б пишалась будь-яка країна світу.
— Певно, Україна пишається чимось іншим, а не культурою.
— Ви часто виступаєте за кордоном. Наскільки тамтешні постановки відрізняються від того, що ми бачимо в Україні? Чи не осучаснюються класичні опери до невпізнанності?
— Так, іноді графи стають ученими-фізиками, а блазні — парламентарями. Або на сцені з'являються автомати замість шпаг. Іноді режисери доходять до того, що роздягають красивих актрис, щоб таким чином привабити глядача. Це відбувається тільки тому, що немає чудових оперних голосів.
На щастя, у мене в цьому плані позитивний досвід. Дуже приємною була робота в Південно-Африканській Республіці — в Преторії і Йоганнесбурзі, я першим із українських співаків «прорубав вікно» в цю країну. У мене було три контракти: я співав в операх Верді «Аїда» й «Ріголетто» та в «Сільській честі» Масканьї. Чудовий італійський диригент Карло Франчі сказав мені: «Якби Верді почув вас, він неодмінно сказав, що ви народилися для виконання його опер. Такого проникнення в образний світ геніального композитора, такої розкішної й емоційно наповненої кантилени не почуєш навіть у найкращих театрах Італії».
До речі, оперні театри в Південно-Африканській Республіці мають суперсучасне обладнання. Уявіть сцену в Київському оперному театрі, а тепер ще додайте три таких сцени, які вже заздалегідь «заряджені» декораціями. Усім керує комп'ютер, у тому числі освітленням. Ніякого стукоту молотками за завісою й гуркоту в переміщеннях.
Щодо режисури — усе згідно з класичною традицією, ніяких спотворень. Згадую, як в «Аїді» я співав партію ефіопського царя. Мене загримували негром. Моїх полонених зображували справжнісінькі представники племені зулу — чорні-чорні. Завдяки чудовому гриму вони сприйняли мене за свого. Постановки вирізнялися ретельністю й натуральністю: Радамес, наприклад, приїздив на справжній колісниці, запряженій конями. Там і тигри, леви, були справжні й інші дикі звірі. Вистава просто вражала.

«Неймовірна складність української пісні полягає у відтінках»
— Іноді оперні співаки в певний період «відгалужуються»: хтось у камерне мистецтво, у романси й народні пісні, хтось — в естраду. Наприклад, в естраду свого часу подався Муслім Магомаєв, у наші дні — Микола Басков.
— Муслім Магомаєв не залишав оперу, співав у «Тосці» Пучіні, в «Севільському цирульнику» Россіні, плюс у національних операх. Паралельно виник дивовижний естрадний трикутник: Бабаджанян—Рождественський—Магомаєв (композитор — поет — співак). Я з Муслімом Магомаєвим знайомий ще від 1979 року, коли проходила декада України в Азербайджані. Я був у нього вдома. На концертах співав російською й азербайджанською мовами його пісню «Я вернусь к тебе, Азербайджан» («Ей езис а нам, Азербайджан»). Дуже красива пісня. Муслім возив мене на своїй «Волзі», показував Баку. До речі, з Поладом Бюль-Бюль-Огли, нинішнім міністром культури, я познайомився ще раніше — в 1974-му в Москві.
— Мене вражає, що Полад Бюль-Бюль-Огли, ставши міністром культури Азербайджану ще за часів Радянського Союзу, досі обіймає цю посаду.
— Ще й співає.
— А в нас міністри культури міняються, як погода...
— Тому й справи кепські, що міністри міняються. До того ж вони не відвідують театрів, не знають акторів. Коли я святкував свій подвійний ювілей: шістдесят років з дня народження і сорокаріччя творчої діяльності, то ні Міністерство культури, ні начальник Київського управління культури пан Биструшкін, ні міський голова Омельченко, ні Кабмін, ні Верховна Рада не привітали, на жаль. Дирекція Національної опери мене представила до ордена Пошани другого ступеня, але подання зробили дев'ятого квітня, а ювілей у мене — 11-го. Зрештою, десь ті документи взагалі загубилися. Але в мене є Почесні грамоти парламентів таких республік, як Білорусь, Узбекистан, Азербайджан і Росія.
Одначе повернімося до Вашого запитання: куди відгалужуються оперні співаки? Те, що я оперний співак — це факт безсумнівний, це робота номер один, а ще точніше: опера — це моє життя. Але ще за часів Радянського Союзу я мав чіткий план: «Укрконцерт» організовував 15–20 сольних концертів по Україні, «Росконцерт» — 15–20 концертів по Росії, «Союзконцерт» — 15–20 концертів по всій країні. Тобто я завжди співав сольні концерти. Нині всі структури розвалилися, але я за будь-якої нагоди співаю сольно: українські народні пісні, твори класиків-пісенників Шамо, Білаша, Кос-Анатольського, Майбороди, Вірменича, Рожавської, інших.
Коли був студентом, охоче співав «естраду», а нині не співаю, бо не та естрада: пісні складаються з п'ятьох слів і вбогої мелодії. Щодо Баскова скажу таке. У нього дуже маленький голосочок, хоч і красивого тембру. Тому він і пішов в естраду, бо в опері йому нема що робити, проспівав партію Ленського — і все.
— Є така думка: «А що там народна пісня... хильнув чарчину й співай собі, це так просто». У чому її тонкощі, магія, труднощі?
— Українська пісня, на мою думку, це основа для оперного співу, якщо її співати по-справжньому, а не поверхово. Це міні-вистави, різні й неповторні. Я кожну українську пісню пропускаю крізь серце. Що це означає? Певно, те, що треба знати-відчувати, якими є наші вода, трава, дерева, повітря, яка наша історія, чим люди живуть і про що мріють. Простота української пісні дуже оманлива, неймовірна складність полягає у відтінках.
Я особливо люблю пісні про матір, «Чорнобривці» без сліз не можу співати. У мене була прекрасна, мудра мама, і хоча вона мала тільки два класи освіти, вона була академіком життя, виховувала нас чесними, справедливими, добрими, учила переборювати труднощі.
Хоч би де я співав: на Батьківщині, за кордоном, чи за святковим столом, я обов'язково співаю українські народні пісні. Вони, як і романси, до того ж, благотворно впливають на голос, освіжають-лікують його.
З Національним оркестром народних інструментів України планую підготувати програми із старовинних російських романсів, італійських пісень, хочу заспівати красиві українські дуети: з тенором, із сопрано, з меццо-сопрано.
І взагалі, поки я дихаю, поки ходжу, поки думаю, поки співається, я співатиму до останнього.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»