ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ДРУГА БАТЬКІВЩИНА ТУРКІВ-МЕСХЕТИНЦІВ
Саме так називають село Глинське Зіньківського району, де в дев'яності роки минулого століття поселилися люди, котрі не святкують Різдва Христового, а відзначають мусульманське релігійне свято Рамадан, не споживають свинини, але готують справжній плов. Наречену синові вибирає його мати і дбає про придане, щоб у неї було побільше золотих прикрас і була вона добре зодягнена. І в останню путь проводжають інакше, ніж велять християнські звичаї й обряди.

Йдеться, звісно, не про всіх жителів Глинська, а про шістнадцять родин, що представляють народ, який у 1944 році був позбавлений праотчої землі — грузинської Месхетії. Тоді турки знайшли прихисток в Узбекистані, а в 1988-му знову стали біженцями — внаслідок націоналістичних кровопролить. Довелось залишати, здавалось би, вже рідну Сирдар'їнську область і відправлятись у невідомий край.
Софія й Алім прибули до Більська з крихітним Сабіром на руках. Уже тут з'явились на світ ще два хлопчики. І досі старші члени родини пригадують жахливий день, коли вони раптом позбулися батьківщини і надії на майбутнє. Жили вони у гарному будинку на міській околиці, мали достаток і авторитет у земляків. Чоловік працював на будівництві, дружина займалася вихованням сина. Якось уночі озброєні камінням і ножами місцеві націоналісти вдерлися до хати. Кричали: «Узбекистан — для узбеків!» і трощили все, що траплялось. Для чоловіків тоді головним було врятувати дружин і дітей. Втікали через вікна, залишаючи все добро, ховалися на городах, кукурудзяних полях.
Через кілька днів жінок і дітей відправили у безпечне місце — до Азербайджану. Ще через п'ять днів направлені російським урядом курсанти втихомирили заколотників, чоловіки повернулися додому й побачили, що все в оселях розграбовано, потрощено. Тож спродали те, що залишилось, і заходилися просити у влади дозволу на виїзд.
Алім розшукав свою дружину в Баку, вона поселилась там у сестри. Розраховувати на втішну перспективу із житлом ніяк було, саме «поплив» до Азербайджану люд із Карабаху. Виручили солдати-узбеки, які служили в Полтаві й повідомили, що в українських селах легко можна знайти притулок, є і житло, і робота. Одна за одною сім'ї турків-месхетинців почали перебиратися до Глинського. Непросто було звикати до нового оточення, нової землі. Та й жителі Глинська не одразу звикли до «квартирантів».
Проблемно виявилось з роботою. Дипломований інженер Алім спочатку пас громадську худобу. Інші чоловіки влаштувалися трактористами, фуражирами, різноробочими. Деяким жінкам знайшлася робота на фермах — доярками чи свинарками. Головне — мали дах над головою.
Місцеві селяни потроху почали звикати до турецької мови, декому вона сподобалась за милозвучність. На український лад переінакшили й незвичні імена турків: Альфія стала Аллою, Джосим — Жорою, Нурзія — Тетяною, Сабрія — Шурою, Вахтіяр — Борисом.
Невдовзі Аліму доручили очолювати ферму. Жінки-тваринниці, було, не нахваляться ним: не послухати такого керівника — неможливо.
Турки швидко навчилися господарювати на полтавській землі. Кожній сім'ї було виділено по вісімдесят соток городу. Дехто спеціалізується на вирощуванні цибулі. У кожному дворі — доглянута живність, порядок на обійсті, лад у хаті.
Дорослішають діти, ще народжується малеча. В селі турки відсвяткували десять весіль. Діти в школі навчаються українською. Вдома заняття продовжуються: батьки влаштовують синам і донькам уроки турецької. Чужі звичаї тут поважають, а своїх не цураються. Одне слово, як казав Сковорода, «де згода в сімействі — там мир, тишина, щасливі там люди, весела сторона».

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ,
Полтавська область
також у паперовій версії читайте:

• ХОЧ ПО-СЕРБСЬКОМУ, ХОЧ ПО-КИТАЙСЬКОМУ
• «В РОКОТАННІ, РИДАННІ БАНДУР»
• ДУМКИ ПЕРЕД ПРОБУДЖЕННЯМ

назад »»»