ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
ВОЛОДИМИР ГОРЯНСЬКИЙ: «МРІЮ, ЩОБ НАША КРАЇНА СТАЛА ТАКОЮ, ЯКОЮ Є ВОНА ДЛЯ МЕНЕ»
Акторській принадності Володимира Горянського воістину підвладна переважна більшість глядачів — і тих, хто жадібно поглинає телесеріали, так би мовити, споживає мистецтво, не полишаючи власної домівки, і завзятих театралів. У чому сильнішими є чари цього гострохарактерного актора — сперечатися не будемо: сцена і екран визначають різні способи вияву артистичної індивідуальності.

Зізнаюся, я належу до тих, хто волів би частіше бачити Горянського на сцені в нових виставах, а в давніх важко не захоплюватися втіленням ним ролей Передонова («Дрібний біс» Ф. Сологуба), Мессіра Нічі («Комедія про принадність гріха» Н. Макіавеллі), Подкольосіна («Одруження» М. Гоголя), Голутвіна («Я вам потрібен, панове» за мотивами п’єси О. Островського «На всякого мудреця доволі простоти») та інших.
Нині актор Київського державного академічного театру драми й комедії на Лівому березі Дніпра, заслужений артист України Володимир Горянський знімається у великому серіалі спільного виробництва телеканалів «Інтер» та НТВ. Його робоча назва — «Готель біля моря». Незабаром зможемо побачити актора й у виставі його приватної антрепризи — комедії «Нас поміняли тілами» (її гратимуть на сцені Міжнародного центру культури й мистецтв, тобто Жовтневого палацу, 15 березня).
Наша бесіда розпочалася з невеличкого екскурсу в минуле.
— Володимире Вікторовичу, у 1989 році Ви ризикнули — продали квартиру в Дніпропетровську й переїхали в столицю — можна сказати, на порожнє місце. Ви азартна людина?
— Гадаю, ризиком це назвати занадто голосно. Це нормальний стан молодої людини, яка шукає себе. Тоді відбулася театральна реформа: у Києві відкрилося безліч театральних студій. Я в це море пірнув з головою.
— Працювали в студії «Арт», але згодом залишили її...
— Студія — не репертуарний театр, де вистави йдуть щовечора. А я вихований у традиціях репертуарного театру: мені потрібні репетиції, треба грати, а не марнувати час. Одне слово, я отримав не те, що хотів.
— Чому прийшли саме в Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра?
— Цей театр завжди був мені цікавий. Приїжджаючи до Києва, обов’язково приходив туди. У голові сиділа думка: це мій театр. І поступово вона матеріалізувалася. Я прийшов на проби й був прийнятий у трупу. Едуард Маркович Митницький повірив у мене, допомагав як режисер і людина.
— Мабуть, своїм режисером Ви можете назвати і Юрія Одинокого, у виставах якого граєте вже багато років. Ось, приміром, «Комедія про принадність гріха» недавно відзначила сценічний ювілей — спектаклю виповнилось 10 років. Поважний вік мають й інші вистави — «Одруження», «Дрібний біс». Вони, на Вашу думку, залишаються цікавими?
— Ну, ходять же на них глядачі.
— А Вам не набридло їх грати?
— Знаєте, вистава — це такий живий організм, як людина: він зростає, дорослішає, старіє, а інколи розквітає вдруге. Усе залежить від подій у суспільстві — буває, що вони змінюються так суттєво, що вистава несподівано набуває іншого змісту.
— Майже весь 2005 рік для шанувальників великих телеісторій проминув під знаком телесеріалу «Зцілення любов'ю», у якому Ви грали співвласника пароплавства Бориса Самойлова й щовечора з'являлися на екранах телевізорів. Пам'ятаю, як у програмі про те, як знімався цей фільм, Ви розповідали, що чи не найважче було зіграти друзів, що стали ворогами, разом з актором Олегом Масленниковим, з яким у житті маєте досить дружні стосунки. Що ще позитивного й негативного принесла Вам ця робота?
— Негатив, мабуть, у тому, що довелося перейти на разові виступи в театрі і я практично нічого не репетирував. А що доброго? Такий великий серіал подарував багато знайомств з дуже відомими людьми. Це теж цікавий, своєрідний досвід.
— Свого героя Бориса Самойлова Ви схарактеризували б як позитивного чи негативного?
— Мабуть, більшою мірою як позитивного. Бачите, крізь які випробування долі він пройшов? І повернувся до своїх первісних цінностей. Він трохи виявив слабкість — і понесло. А причина — сліпе кохання, яке поглинуло його. І почалося нагромадження негативу. Але Самойлов за це поплатився. Будь-яке зло карається. І в цьому житті, і в наступному.
— У Вашому житті був період, коли Ви опановували професію менеджера і навіть працювали заступником директора Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Це збагатило Ваш життєвий досвід? А може, здобуті знання допомогли Вам потім грати ролі ділових людей?
— Та ні, не думаю. У нас же є певні стереотипні уявлення про бізнесменів. Важлива ситуація, у якій виявляється людина. Завжди треба знайти характер, а не професію. Тоді герой буде цікавий глядачеві. Можна знайти, вигадати якісь професійні навички, але це не найголовніше. А щодо першої частини Вашого запитання — так, я отримав освіту за фахом «організація і планування театрально-видовищних закладів» (нині це називається «театральний менеджер») у Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Якось трапилася нагода підмінити заступника директора нашого театру, вона поїхала у відпустку. Мені ця робота сподобалася. До того ж, був депресивний настрій у творчому плані. Я цілком успішно працював за новою професією, та все ж повернувся на сцену. У Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра знову прийшов Едуард Маркович Митницький (він працював у Театрі імені Лесі Українки) і припинив мою творчу депресію. Я отримав роль Гітлера у виставі «Майн кампф, або шкарпетки в кофейнику» за твором Дьєрдя Таборі. Вистава вийшла дуже вдала. Для мене цей поворот долі був надзвичайно важливий. Психологія артиста, його внутрішній стан — це дуже тонка й складна система. Зруйнувати її — легко, а от відновити, допомогти, підказати розумно, щоб у актора відкрилося друге дихання,— набагато складніше. У кожного артиста бувають нелегкі періоди — зміна віку й пов'язаний з цим перехід до нового амплуа, довготривале творче невдоволення (грає щось не своє або йому так здається) і спричинені цим мінорні душевні стани. Недаремно ж багато хто з людей творчих професій потрапляють у тенета алкоголізму. До цього призводить сильна внутрішня боротьба з собою, а інколи з кимось іще.
— Цьогоріч Ваше ім'я — знову в списку претендентів на звання переможця в номінації «Актор» загальнонаціональної премії «Людина року». Вашу кандидатуру висувають уже не вперше...
— І не вперше я стаю лауреатом — я був у трійці накращих, з яких обирається переможець, у 2002, 2004 роках і нині. До володіння почесною статуеткою ще не дійшов, але поступово рухаюсь. Не буду лукавити: звичайно, приємно, коли хтось помічає і відзначає те, що ти робиш. І лауреатське звання — це вже частина перемоги. Не лише мою, а й багато інших кандидатур висували неодноразово. Може, це й правильно — не мені судити й оцінювати. І все ж найголовніше для артиста — любов глядачів.
— А Ви її відчуваєте в повсякденному житті?
— Безумовно. Інколи здається, що настав комунізм. Мрію про те, щоб наша країна стала такою, якою вона є тепер для мене. Люди вітаються, усміхаються, цікавляться, як справи, здоров’я, сім’я. І якщо можуть допомогти, охоче це роблять, навіть у дрібницях. Моя заповітна мрія — щоб люди були доброзичливими одне до одного, а не тільки до артистів, яких вони знають. Тоді наше життя стало б набагато кращим. Я вдячний долі за те, що маю можливість пізнати прекрасне почуття глядацької любові. І якщо хтось скаржиться, що популярність йому, мовляв, не подобається, набридла — він нещирий. Будь-який артист мріє, щоб його впізнавали й любили.
— Після тривалих зйомок Ви повернулися в театральний процес. Чи готуєте нові ролі?
— У театрі граю поки що свій давній репертуар. Півроку не йшла вже згадана мною вистава «Майн кампф, або шкарпетки в кофейнику». Тепер туди вводять нового виконавця однієї з ролей, тож тривають репетиції.
— А в якому екранному образі побачимо Вас найближчим часом?
— Щойно закінчив зніматися в серіалі Анатолія Матешка «Садиба» — він вийде на екран під назвою «Дурдом». Власне, його важко назвати серіалом, це телевізійний фільм, який знімався як серйозне кіно. Я там граю Слідчого — досить незвичного для себе героя. Що з цього вийшло — не знаю, подивимось. Працювати ж було надзвичайно цікаво.

Розмовляла Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• У «МУШЛІ» ЧУЄМО ПРО ЗАПОВІТНЕ
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»