ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ГАЛЕРЕЯ УКРАЇНСЬКИХ АТЛАНТІВ І КАРІАТИД
Нещодавно Президент України Віктор Ющенко нагородив письменника Юрія Хорунжого орденом «За заслуги».

За кілька десятиліть плідної праці письменник створив понад 30 захоплюючих романів, повістей, есеїв, що заповнюють «білі плями» історії. Його доробок — більш як 400 публікацій в періодиці, ефірі, по телебаченню, виступи у бібліотеках, школах і Клубі «Літописець», який він веде у Національній спілці письменників України. А ще 14 років редагує журнал «Зона», що теж має свого вдячного читача.

Книжки Хорунжого, як оригінальні, так і в перекладах англійською й російською мовами, вивчають за кордоном. «Демократична Україна» розповідала про творчі здобутки цього популярного автора, зокрема, про героїв його нової книжки «Мужі чину», яка побачила світ завдяки видавництву ім. Олени Теліги та Філії Українського Національного Об'єднання у Монреалі. Так само оперативно видано і його «Шляхетних українок» — книжку відзначено літературно-мистецькою премією ім. В. Косовського, одного з героїв видання «Мужі чину».
У цій галереї українських атлантів і каріатид — портрети видатних людей, імена яких золотими літерами записані на скрижалях української історії. Це вчений зі світовим ім'ям Володимир Вернадський і перший міністр освіти Іван Стешенко, меценат, видавець Євген Чикаленко і наш вічно молодий у пам'яті колега, журналіст Валерій Марченко, студенти, котрі стали предтечею Майдану-2004, і народний Президент України Віктор Ющенко... Книга заповнює чимало «білих плям» в історії нашого народу.

На підступах до української державності
У згаданому виданні й усією своєю творчістю Юрій Хорунжий довів, що спроба української державності, започаткована Богданом Хмельницьким і невдало продовжена через 60 років Іваном Мазепою, ніколи не полишала уми і серця української інтелігенції. «Мазепинство» «стало прапором невгамовних». Про це детальніше йдеться в його романах «Любов маєш — маєш згоду» та «Вірую» (в якому діють понад 150 історичних осіб (!) на чолі з Михайлом Грушевським) і «Садовський садить сад — з Марією і без», «Борвій» (про Михайла Старицького і його добу), а також «Злет і заземлення Григорія Полетики» (про поліглота-лексикографа, власника однієї з найбагатших у тодішній Росії бібліотек). Для написання цих романів автор дослідив історію впродовж трьох століть, крізь які йшла ціла плеяда патріотів, свідомих свого доленосного призначення.
Презентована праця про тих, хто не вдивлявся у світлі привиди комунізму, на що в декого змарновано чимало часу, про тих, хто не бив себе в груди, не кидався з кулаками на опонентів, виправдовуючись у чомусь чи щось обіцяючи, не ґвалтував Правду. Мужі чину, як говорили промовці під час першого обговорення нового видання, «самовіддано працювали задля рідної України».
«Які ж то були освічені люди! Їх просто скрутили... знищили...» — до цих слів про героїв презентованого твору, сказаних відомою актрисою Марією Кочур, невісткою одного із них, приєднаються всі. Так, творець першої української Конституції Пилип Орлик, скажімо, крім української мови, знав латину, давньогрецьку, французьку, німецьку, шведську, польську, російську (як сприймати на цьому тлі тих, котрі нині неспроможні вивчити державну мову країни, в котрій живуть?). Для багатющої писемної політології у державного діяча Пилипа Орлика були тільки паузи між боями. Хоча, при всьому цьому, в його праці «Вивід прав України» — своєрідному додатку до Конституції, у його «Маніфесті до європейських урядів» Юрій Хорунжий вбачає несприятливі можливості тогочасної міжнародної кон'юнктури для України.
Достовірність фактів, піднятих з-під нашарувань століть, крізь буревії політичних баталій, всілякі революції, перебудови, реструктуризації й модернізації, вражаюча. Хорунжий продовжує дискусії з приводу авторства раритетної «Історії русів». Дослідник висуває власну гіпотезу. Для цього в Юрія Михайловича чимало козирів, викладених у його романі та історичній розвідці, й вони заслуговують на пильну увагу.
Але ж довкола цього авторства схрещували шпаги М. Максимович, В. Іконников, Д. Дорошенко, М. Горбань, В. Горленко, М Драгоманов, А. Єршов, М. Грушевський, Д. Майков, Є. Онацький та багато інших дослідників. Висновок — за науковцями. Хоча образ Полетики, безсумнівно, дає всі підстави покладатися на його «ученість і знатність». Автор показує свого героя, як (краще самого Хорунжого не скажеш) «найосвіченішу в Україні, водночас із Григорієм Савичем Сковородою, людину XVIII століття».

Локомотив ідей
У плеяді «Мужів чину» — Василь Каразин, «локомотив багатьох ідей» як у політичному житті, так і в науці, техніці, економіці та різних галузях народного господарства. Той самий поборник цілковитого проголошення конституційної монархії зі скасуванням кріпаччини, який виступав за надання людських прав поміщицьким селянам, а кріпакам — права власності на землю і майно. Не байдужим був цей козацький нащадок і до проблем поліпшення ведення сільського господарства (багато що з пропонованого він випробував на власній землі), боровся за зменшення податків, сприяння зовнішній торгівлі, відстоював привілеї фабрик. Переймався він і національними питаннями, чимало зробив для розвитку освіти. У своєму родовому селі Каразин відкрив народну школу, пристрасно закликав пошановувати місцеві освітні звичаї. Талановитим дітям видавав «вольну», звільняв їх з кріпацтва. Розробив типовий проект університетського статуту; заснував часопис «Ежемесячные сочинения об успехах народного просвещения». Харків'яни завдячують Василеві Каразину університетом і Філотехнічним товариством, фундатором і головою якого він був. Каразин був надзвичайно обізнаним у різних галузях науки. Він написав понад 60 наукових праць і політичних трактатів, що не втратили актуальності й донині.
Чого лише варті його роздуми щодо політичної та економічної реформ. Він запропонував імператорові цілий ряд новацій у судовій та статистичній галузях, але й критикував тогочасні порядки. Не збили ініціативу Василя Назаровича ні арешт, ні влаштована для нього гауптвахта — продовжуючи боротьбу з абсолютизмом, він так визначав своє призначення у світі: «Я тішуся сподіваннями принести користь дорогій моїй вітчизні, можливо, не раніш, як по смерті моїй...». І в тому, що, врешті-решт, імператор скасував «таємну експедицію» — слідчу і каральну щодо інакодумців»,— заслуга Каразина. Його політичні проекти — це також предтеча волевиявлення нашого народу. Каразин працював у чиновницькому апараті з особливим правом — писати все безпосередньо імператору, а входити до нього «без доклада».
З нагоди 100-річчя Харківського університету на прилеглому майдані встановлено пам'ятник його засновникові, а 1999-го навчальному закладу присвоєно його ім'я.
Дослідник оцінює важливість меморандуму Каразина про виокремлення капіталу Малоросії, викриття залежності її від чужоземців, обстоювання переходу країни «від феодального ладу до новітнього капіталізму». Такий капіталізм уже панував у його родовому селі, де замість «кріпаків» працювали «поселяни». Кожному з них пан Василь видавав сім десятин орної землі, десятину сіножаті й півдесятини — під садибу. Модернізував обробіток ґрунтів, створив для своїх «поселян» першу в Україні метеорологічну станцію, хімічну лабораторію, де вдосконалював виробництво селітри, проводив різні досліди. Вивів морозостійкий сорт абрикос; сконструював молотарку, виготовляв цемент із місцевих матеріалів, чого раніше тут ніхто не вмів робити. Винайшов парове опалення; розробив чимало інноваційних проектів, як-от «Про можливість застосувати електричну силу верхніх шарів атмосфери для людських потреб». Винайшов метод консервації м'яса; виступив за врегулювання проблем виноробства, запобігаючи широкому розгортанню традиційної в Україні горілчаної промисловості, що «переважає і руйнує господарство».
Але...восени 1820 року активного діяча, переповненого всіляких ідей і прогресивних проектів, заарештували і запроторили до Шліссельбурзької фортеці — нібито за підбурювання солдатів Преображенського полку антиурядовими прокламаціями...
Важко повірити? Прочитайте «Мужі чину»: документальний виклад про нелегку і трагічну долю цього винятково обдарованого сина України.

Патріарх всія літератури
Нетлінне не зникає — крізь терни історії повертаються до нащадків імена тих, хто торував стежки до нашої вистражданої демократії. Вони живуть у романах, есеях, парсунах Хорунжого. З багатьма сучасними достойниками він знайомий особисто. «Енциклопедистом епох», «ходячою світовою енциклопедією» називає письменник Григорія Кочура, дякуючи йому від імені багатьох, хто вважав його навчителем, за те, що жили в одночассі, причащалися з криниці його мудрості. Син неписьменної селянки, та й батько Григорія закінчив лише два класи, досягнув неабияких вершин у філології, закінчив Київський університет (тоді він називався інститутом народної освіти), вчився у М. Рильського, у раннього П. Тичини і найбільше — у М. Зерова. Знав понад тридцять мов і безмежно любив материнську, рідну. Чи не за те у сталінські часи його разом із дружиною Іриною засудили до десяти років концтаборів і п'яти років позбавлення прав (1957 року цей вирок був скасований, а згодом подружжя реабілітували).
Нині ім'я Григорія Кочура знане у всьому світі. «Я чув, як схвально відгукуються про нього в Празі,— пише Юрій Хорунжий,— адже він перекладав на українську поезії Петра Безрука, Карла Гінка Маха... Його знають і в Англії, бо він перекладав «Гамлета» і Томаса Еліота. Його знають у Франції, бо переклав Франсуа Війона, Шарля Бодлера... Його знають у США через українського Лонгфелло, Едгара По та Емілію Елізабет Дікінсон, шанують у Німеччині за переклади Йоганна-Вольфганга Гете, знають у Польщі, бо він переклав Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, його пам'ятають у Білорусі за Янку Купалу...»
Нині ми можемо побувати у його чудовому Меморіальному літературному музеї-бібліотеці в Ірпені, створеному сином Григорія Порфировича — Андрієм і невісткою Марією — «за допомоги добрих людей» і «власним коштом» онука Романа.
«Патріарх всія літератури» Григорій Кочур причарував колись і Хорунжого, тоді ще початківця, своїми перекладами таких творів, як: «Шопенове фортепіано» Ципріяна Норвіда, «З концерту» Лацо Новомеського, «Бетховен» Константіна Бібла. Чи не ці відомі митці з енциклопедій нажахали колись і тих, хто виключав Григорія Кочура зі Спілки письменників України? Книжку його вибраних перекладів «Відлуння» та переклади з Верлена, Новомеського, Леопарді, «Гамлета» Шекспіра відзначено премією імені М. Рильського. Остання прижиттєва збірка перекладів «Друге відлуння» високо поцінована Національною премією України імені Т. Шевченка. Скільки ж він зміг би видати, якби не заслання, якби не оте тавро, змащене спілчанською отрутою! «Третє відлуння», посмертне, упорядкував його син Андрій.

Той самий Косовський
Про невикористані творчі можливості репресованих говорила на презентації Галина Ковальчук — педагог сільської Веприцької школи, де жив і працював один із героїв «Мужів чину» Володимир Косовський. Той самий Косовський, з яким, зізнається Хорунжий, «скільки рясту витоптано на Веприцькому узлісі». Той Косовський, котрий став прообразом героїв повістей Хорунжого і називав себе поетом-мрійником.
У передмові до книжки свого приятеля «Дума денна й нічна» (прози, публіцистики, поезії, роздумів, листування) Юрій Михайлович називає його мрійником «не абстрактного штибу». За ті свої мрії «про нормальну в європейському колі Українську державу», за поривання, що випереджали час, Косовський віддав 20 молодих літ каторжним роботам, відбуваючи покарання у концтаборі (розділила долю брата і його вірна помічниця сестра Оля — друкарка листівок, у яких дісталося обом режимам: і фашистському, і комуністичному»). Вона прибула на обговорення книжки «Мужі чину», як на зустріч із братом, котрий не дожив до цих днів. Нещодавно Ольгу Іванівну нагороджено Орденом княгині Ольги. Повідомляючи цю радісну новину, Галина Ковальчук дякувала Хорунжому за пам'ять про свого шанованого земляка.

«Я в пеклі, а винний — у раю»
У «Мужах чину» Ю. Хорунжий оприлюднив версії загибелі голови Української Центральної Ради, першого президента України (тодішньої Української Народної Республіки) Михайла Грушевського.
Продовженням теми щодо розправи з талантами є життєпис українських Леонардо да Вінчі — медиків Черняхівських, знаного вченого-металурга, професора Івана Фещенка-Чопівського, Валерія Марченка та інших. Автор зібрав багатий матеріал про славних синів і дочок України, які після невдалої спроби утвердження української державності змушені були працювати в еміграції, «не сподіваючись добра від більшовицького режиму». З яким болем написані одкровення про легендарного Василя Стуса, що висвітлюють його неосяжні грані таланту! Хорунжий розкриває неординарну творчу лабораторію українського поета... у в'язниці, в тій самій катівні, де мучили і батька самого літописця — Михайла Івановича Хорунжого. Стус провів у тій камері свої стражденні місяці з Гете — злиття їхніх голосів засвідчив Євген Сверстюк, котрого Хорунжий також вихоплює на мить із внутрішньої в'язниці КДБ, де той сидів водночас зі Стусом (пам'ятаєте його поему «Дзвони»? «І раптом з камінної клітки Притишений Стусів голос: «Господи, яке небо» — І мертва тиша навколо»). Можливо, це й була та сама мить, коли Василь Стус звірявся духу Гете: «...і за високим муром синь небесна до тебе прихиляється, а я, малий і недолугий гном, тягнусь до неї крізь округлі ґрати, як потороч...»? Незаплямованій честі Стуса не потрібні були свідки. Його поетичну душу кріпив геніальний талант перекладеними віршами:
«Немудро волю й мужність
я співав,
і волю, й чесність, певний
власних прав.
І я пишався в радості.
Даремно...
Підніс і пригнітив Господь
стезю мою.
Я в пеклі без вини, а винний —
у раю.
(Гете, «Ільменау»
переклад В. Стуса)
Незбагненна сила творчої душі! Під час слідства в КДБ Стус написав понад триста власних поезій і переклав понад сто творів Гете, які доопрацював у концтаборі 1973 року. Нашого Стуса згноїли в пуп'янку. А поезії його і переклади — живуть і житимуть, допоки світу...

Очищення суспільної свідомості
«Мужі чину» — цікава документалістика, з якою можуть позмагатися щодо абсолютної достовірності фактів багатотомні енциклопедичні видання, заповнює «білі плями» історії, хроніка розвитку освіти в Україні (предтечі реформування навчання та виховання молоді, з використанням історичних надбань, чого ми ще досі не зробили, відтіснені туманом освітянської «модернізації» минулого десятиліття — в історичних парсунах про першого міністра освіти І. Стешенка, школу педагога В. Дурдуківського, інших учених мужів, вимушену діяльність освітян в еміграції). Неоціненною є роль дослідника в очищенні суспільної свідомості.
Одначе закінчу статтю словами автора презентованого видання: «Ми спостерегли, що Історія — Дама примхлива, некваплива, але, врешті-решт, і прихильна до тих, хто прагне, старається, докладає чину. Та Україна, якою хотів її бачити герой нашого есею Пилип Орлик, через три століття, здається, таки збувається».
Від себе додам: до цього колосальних зусиль доклали герої цієї книжки разом із її прозорливим автором.

Ніна МІЩЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»