ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
І ЗНОВУ НАС МАНИТЬ МАНЯВА
Дивні речі відбувалися в серпні 1785 року у Манявському скиті: два тижні возили до монастиря цеглу, ввечері відправляли робітників за браму, а на ранок не залишалося вже жодної цеглини. Легенда говорить, що попереджені про закриття обителі ченці замуровували у лабіринті підземних печер монастирські скарби. Монастир закрили, а ченці, хто в чому був, пішли. Втім, ігумен з дороги повернувся і, віддаючи ключ, сказав урядникам: «Як знайдете двері, котрі цей ключ відмикає, то не вернемо вже ніколи до скиту, а як ні, то повернемось, і монастир відродиться ще кращим, ніж був. Там, де раніше був цвях залізний — буде срібний, а що з міді — буде із золота».

Тих скарбів не знайшли й досі. А Манявський скит після двохсотлітнього запустіння й справді відродився. Нині ченці з усмішкою переповідають ту старовинну легенду. Адже в Маняві є куди цінніші скарби, заради яких варто добиратися «на перекладних» хоч за сотні, хоч за тисячі кілометрів.
Отже, про скит, його історію і неймовірні оповіді.

Вода й терези
До Маняви я збиралася вже не раз, але повсякчас щось ставало на заваді. Утім, як говорить народна мудрість: якщо є внутрішня потреба, то відкриються всі дороги й усі стежки...
«На все про все» був один день і — квиток на вечірній поїзд до Києва. До Маняви від Івано-Франківська ми доїхали прямим автобусом, який більше години кружляв навколишніми селами. Хвилювалися — як то зустріне нас український Афон, святиня, яка не зрадила віри Володимирового хрещення, вистояла попри всі вітри століть? Але хвилювалися даремно: на монастирському «острівці» панує атмосфера привітності, простоти й особливої «намоленості» місця.
Скит жив своїм життям: закінчилася служба, місцеві жителі підходили до святинь, заїжджі прочани слухали екскурсійну розповідь отця Флавіана.
Усі, хто приїздить до обителі, обов'язково піднімаються до Блаженного каменя, що за кілометр від скиту. З цього каменя уже багато століть сочиться... роса. Кап... Кап... Кап... Коли монастир закрили, вона скапувала раз на рік. Але з 1998 року, коли обитель почали відбудовувати, вода скапує частіше. Кажуть, що чистої і цілющої рідини можна назбирати за день до літра.
Вода допомагає від різних недуг, передусім при хворобах очей. Прочани збирають її в пляшечки й везуть у рідні краї як велику святиню.
З цього каменя і цілющої води, власне, і почалася історія Маняви.
За переданням, у ХІІІ столітті, після спалення Києва Батиєм, два монахи з Києво-Печерської лаври, Пахомій та Іоаникій прийшли в ці ліси, маючи при собі терези та воду з лаврського джерела. Скрізь зважували мандрівники воду, але ніде вага не відповідала воді з Лаври. І лише між схилами Карпатських гір, вкритих вічнозеленими смереками, знайшли вони цілющу воду — таку, як лаврська. Ченці осіли в лісових нетрях, у печері, яка зветься нині «Блаженний камінь». У 1241 році почали будувати храм Воздвиження Чесного Хреста й заснували монастир. Тоді ж були викопані перші підземні ходи. Про цей монастир згадував, зокрема, Іван Франко, стверджуючи, що Захар Беркут, герой Тухольки, три роки прожив у монастирі між старцями. Сюди ж, до старців манявських, приїздив князь Данило Галицький за порадою і благословенням.

Український Афон
Той перший монастир був спалений під час одного з монгольських набігів. Але за кілька століть, у 1608 році, на це місце прийшов монах-схимник Іов Княжницький. Він був родом з Тисмениці, закінчив Острозьку академію, 12 років прислужував на Афоні. «Іов був, без сумніву, чоловік великого і чистого характеру, незламної енергії і трудолюбія, чоловік, яких, може, найбільше потребує кожен час і кожний народ»,— писав про нього Іван Франко.
Спочатку ченців було дванадцятеро, потім 40, а потім і 200. Якийсь час у Манявському скиті перебував Іван Вишенський, відомий аскет і церковний письменник. Жили ченці надзвичайно суворо. Сам Іов живився лише хлібом і водою, а для братії дозволив раз на день варити одну страву, обов'язково пісну.
Саме Іов відшукав над річечкою Батерсом гарне місце, недоступне ні людям, ні худобі, положене між потічками, ніби острів. На цьому острівцеві й стоїть нинішній скит.
У 1612 році була побудована перша церква — знову ж таки освячена на згадку про Воздвиження Чесного Хреста.
Забігаючи наперед, зазначу, що свято Воздвиження особливо шанується в монастирі. У цей день сюди з'їжджається багато прочан, і кожен з них підходить до великого дерев'яного хреста, який височіє посеред скиту. Коли прикласти до нього пальці, за якийсь час відчуєш тепло й ніби легесеньке поколювання — навіть у мороз, коли повітря і дерево просто крижані.
У 1621 році сімдесятирічний Іов тяжко захворів і помер. Його (а пізніше і його послідовника Феодосія) монахи поховали в притворі Хресто-Воздвиженського собору.
Спільний гріб перших засновників монастиря й нині міститься в соборі, накритий великою мармуровою плитою. До речі, плита, під якою були колись поховані Іов і Феодосій,— збереглася. Коли монастир закрили, її, здерши з неї позолоту, викинули на смітник. Селяни підібрали плиту й сховали в церкві під престолом, де вона пролежала більш як 200 років.
До речі, преподобний Феодосій Манявський у 1628 році був присутній на історичному Всеукраїнському Соборі у Києві. Був і щойно висвячений митрополит Йов Борецький (а висвятив його, за сприяння гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, Єрусалимський патріарх Феофан, який проїздив Україною. Він зглянувся на те, що православні єпископи повмирали, а нових польська влада вибирати не дозволяла, і висвятив митрополита і п'ятьох єпископів). На Соборі в Києві одностайно осудили унію й постановили «твердо стояти в православній вірі». Під зверненням підписався й манявський «многогрішний Феодосій, ігумен Скитський і Угорник, прот. монастирів Воєводства Руського, Белзького і Подільського власною рукою».
У ті часи скит був могутньою опорою православ'я, центром, який збирав воєдино розпорошені сили. «З кусником хліба в кишені й книжкою в одній, а з костуром у другій руці переходили аскети-ченці через неприступні гори, густі ліси й дикі пустелі, обговорювали всі важливі справи, що торкалися інтересів православ'я»,— писав дослідник скиту Юліан Целевич.

Богородиця... у вишиванці
Добрим словом згадується в історії скиту й російський цар Федір Олексійович (названий Тишайшим). Коли в 1676 році під час польсько-турецької війни обитель було знову спалено, а на Галичині не залишалося жодного православного вельможі, монахи звернулися до царя. Той подарував їм ризи, 38-кілограмове Євангеліє в срібній оправі, а також оправлену в срібло часточку Животворного Хреста.
До розпису відбудованих храмів запросили відомого українського ченця-іконописця Іова Кондзелевича. Він створив чудовий іконостас, відомий у світі як Богородчанський (за місцем, де його пізніше встановили).
Тоді ж художник Йосиф Курилас написав у монастирі першу всесвітньо відому ікону «Богородиця з Ісусом», на якій Мати Божа була зображена... у вишиванці.
Діву Марію у вишиванці і нині можна побачити в церкві Іова та Феодосія Манявських, що стоїть недалеко від скита, на місці першого поселення Іова.

Матір Божа — ігуменя Манявська
У 1652 році скит знесилила пошесть — чума. З епідемією пов'язане видіння Пресвятої Богородиці ієромонахові Філарету. Уві сні йому з'явилася Матір Божа в багряному ігуменському плащі, яка увійшла до Благовіщенського храму й промовила: «Уже припиниться пошесть. Покайтеся та живіть, як велить правило монастирське». Від того дня пошесть припинилася. На згадку про цю подію в монастирі зберігається ікона Богородиці — Ігуменя Манявська.
Коли нинішні ченці почали розчищати завали, під сміттям знайшли людські останки. Можливо, серед похованих був гетьман Іван Виговський, який заповідав погребти себе в скиту. Історик Целевич, посилаючись на «Чернігівську коротку летопись», стверджує, що могила гетьмана була таки в монастирі. Знайдені останки зібрали в дві труни й поховали біля собору.

Підземний скарб
У 1782 році Львівській уніатській консисторії стало відомо, що монастир симпатизує народно-визвольній боротьбі на Галичині і в Україні. Монахи, підтримуючи Гайдамаччину і Коліївщину, переховували в себе ватажків, утікачів та православних священиків. У 1782 році в скиту заарештували хворого священика Крутобородинського за участь у гайдамацькому русі. Священика стратили.
Політичний «привід» для закриття виявився дуже доречним, адже священнослужителі з навколишніх сіл давно вже скаржилися, що бідують, оскільки селяни на служби ходять до скиту.
У 1785 році стало відомо, що скит закриють. Саме тоді підводами возили до монастиря цеглу й саме тоді, за легендою, були сховані в підземеллях старовинні скарби.
Дзвони, вежовий і стінний годинники, ризи з парчі, хрести і книги (а також знамените «царське» Євангеліє) були забрані до греко-католицької семінарії у Львові. Іконостас з Хресто-Воздвиженського собору вивезено до Богородчан, нині він зберігається в одному з львівських музеїв.
На 200 років у Манявському монастирі запанувала пустка.

Як концерт, так і грім
За радянської влади на місці скита влаштували музей. У Благовіщенській церкві розмістили... ресторан, на місці собору діяв розважальний майданчик. Розповідають, що коли починався концерт, то навіть у найкращу погоду здіймався вітер, починався дощ. Коли ж музика вщухала, а люди розбігалися,— знову вияснювалося.

Очі бояться — руки роблять
У травні 1998 року монастир частково, а в листопаді 1999 року повністю передали церкві. Владика Йоасаф, архієпископ Івано-Франківський і Галицький, так розповідає про ті часи: «Коли я вперше сюди приїхав, тут не було майже нічого, стіни розвалені, келії в тріщинах. Але — очі бояться, а руки роблять. Ми конопатили тріщини в келіях, пам'ятаю, я ледь не замерз тоді на Різдво. До речі, тут зі мною стався дивовижний випадок: одного разу мені зателефонували з монастиря й сказали: біда — все тріщить і валиться. Я приїхав — справді, все тріщить (коли за радянської влади тут нібито проводили реставрацію, то замість фундаментів зробили самі декорації). О пів на дев'яту ранку я піднімаюся на стіну,— і все починає рушитися. А до скиту саме заходить колишній губернатор. Він мені кричить: «Владико, утікайте!». А куди тікати, коли стіна сповзає у яр?
Від страху я присів і залишився ніби на стовпі. Подумав тільки: слава тобі, Господи, що стіна впала на очах у губернатора, а то ще сказали б, що я спеціально завалив...
Звичайно, це не перший монастир, який я відбудував, але скит — це моє серце, це моя душа, мій біль, моє життя...»
У жовтні 2002 року в монастирі освятили Хресто-Воздвиженський собор. Дерев'яну коробку собору зібрано без жодного цвяха — балка в балку входить «замком». У жовтні 2003-го були завершені основні роботи в храмі мучеників Бориса і Гліба, а недавно освятили церковцю преподобних Іова і Феодосія Манявських.
Я поцікавилася в нашого гіда, ієромонаха отця Флавіана, чи не пробували ченці досліджувати підземні лабіринти, кожна легенда може виявитися правдою. «Ні,— з усмішкою відповів отець Флавіан,— існує пророцтво манявських старців, що поки монастир не засяє в усій красі, не варто й починати пошуки старовинних скарбів. Після двохсотлітнього запустіння підземні ходи перебувають у дуже занедбаному стані. Ми туди заходили, але недалеко — свічки гасли від нестачі кисню. Оскільки ж не збереглося ні карти, ні схеми, то ми замурували вхід, щоб випадково хтось не заблукав. До речі, за легендою, від нашого монастиря до селища Надвірної (а це 45 кілометрів) колись вів підземний хід».

Чудотворне зцілення
Не тільки відблиски колишньої слави приваблюють до скиту людей. Останнім часом в Україні і за її межами стає все відомішою чудотворна ікона «Одигітрія» (що значить «Проводирка»), яка «прийшла» в монастир з Афона.
Ця ікона була написана на Афоні у 1788 році, потім передана на Кавказ, а після закриття Ново-Афонського монастиря в Грузії зберігалася вдома. У 1983 році хранителеві ікони, старенькому архімандритові Філагрію було видіння: ікона просилася на український Афон. Але в ті часи про монастир ніхто не чув, і в 2000 році Матір Божа явилася йому вдруге й веліла передати ікону в Манявський скит. Архімандрит приїхав, подивився і з радістю передав братії образ. Відтоді біля ікони сталося чимало чудесних зцілень.
Ось що розповів владика Йоасаф: «Пам'ятаю, років п'ять тому приїхали батько з сином з Прибалтики. Хлопцеві було 15–16 років, він не ходив від народження, пересувався на інвалідному візочку. Тут, у монастирі, він прийняв хрещення, а після хрещення... пішов. Звичайно, спочатку тримався за батька, але пішов своїми ногами.
А не так давно біля цієї ікони зцілився дідусь. Він приїхав з онуками, самостійно не міг уже пересуватись. Біля ікони старенький молився навколішки близько години, плакав. У нього навіть сорочка була мокра від сліз. А потім піднявся — і пішов. Він потім ціле літо приїздив до нас сам, без супроводу».
Останній випадок зцілення стався кілька місяців тому, на початку грудня. За словами отця Флавіана, молодий хлопець, хворий на епілепсію, приїхав у скит, попросився пожити. Після сповіді й причастя він зцілився — навіть мова виправилася. Недавно знову приїжджав, дякував, привозив пожертви.
Для ченців, до речі, ці випадки не є чимось надзвичайним, адже для Бога немає неможливого.
За деякими історичними джерелами, село Манява дістало свою назву саме від Манявського скиту. Мовляв, «манив» монастир людей своїми духовними скарбами, тому церкви в навколишніх селах часто-густо стояли порожні.
Нині Манявський скит знову «манить» гостей — багатющим історичним минулим, теплим словом насельників, від якого, за висловом однієї прочанки, засвічується, мов свічка, одна душа від іншої.

Світлана ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»