ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
КОХАННЯ — ТА ЧИ ПРИХОВАНЕ?
Чи погодився б на це інтерв'ю уславлений письменник Абель Знорко, якби знав, як далеко вийде розмова за межі усталеного газетного жанру? Важко сказати. Якщо всередині вистави ще подумки відповідала: ні, то наприкінці мене опанували сумніви.

Адже розмова літератора з журналістом Еріком Ларсеном вийшла не без цікавості, гострих вражень, відкриттів і, врешті, сенсу для них обох.
Тема любовного трикутника (у різних його варіантах) у світовій літературі, звісно ж, не нова. Проте у виставі «Приховане кохання» (за п'єсою сучасного французького драматурга Еріха Емманюеля Шмітта ) троє закоханих поводяться надміру оригінально. Як саме — зберігаючи інтригу, не розповідатиму. Лише зазначу, що на тих, хто завітає на новий спектакль Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», чекає копітка праця розуму й душі. З бажанням відпочити й розслабитись краще прийти на інші вистави цього театру. А впродовж двох годин «Прихованого кохання» вам доведеться багато розмірковувати, шукати й, можливо, змінювати вже готові відповіді на життєво важливі запитання. Такі, наприклад, як: у чому — сутність кохання? Або: чи знаємо ми тих, кого любимо?
В усякому разі, співрозмовники — Абель Знорко та Ерік Ларсен, дамою серця яких, як виявилося, була одна й та сама жінка, дійшли висновку, що їхнє розуміння її особистості було вкрай недосконалим. Так сталося, мабуть, через те, що сприймали вони її по-різному: письменник — як пристрасну коханку, а журналіст — як дружину. Один з них кохав її лише чуттєво, але злякавшись, що заміцні пристрасті перешкоджатимуть його літературній діяльності, перестав зустрічатися з Геленою Меттернах і перейшов до епістолярних стосунків з нею. Натомість інший одружився з Геленою й залишався з нею, і не тільки в радісні хвилини. «А ви ніколи не пробували полюбити людину так, щоб взяти за неї відповідальність?» — з відтінком дошкульності і заздалегідь знаючи відповідь, запитує Ларсен у Знорка. І, певно, має на це право. Хоч у кожного й душа, і правда — своя.
Справді чудодійним є їхній тривалий діалог. Абель Знорко — письменник, який протягом 10 років рятується від урбаністичної метушні на безлюдному північному острові, довкола нього — лише море, небо й тундра. Ця людина живе не самою лише роботою — він не відмовляє собі в земних задоволеннях. І Ерік Ларсен — людина, звична до щоденної копіткої роботи й турбот про інших. Здавалося б, антиподи. Та поступово вони все менш вороже налаштовані один до одного. І, як бачимо, порозуміння можливе навіть між суперниками в коханні, яких несподівано єднає спільна втрата.
Глядачам вистави, сповненої складних філософських підтекстів, випадає нагода стати свідками таїнства підсвідомого зближення людських душ. Цей процес талановито відтворюють виконавці ролей — актори Сергій Джигурда та Олег Савкін (хоча інколи вдаються до надто патетичних інтонацій). Зал тримають у постійному тонусі приголомшливі несподіванки, що з'ясовуються під час бесіди. Їхній запас не вичерпується до кінця вистави, у якій не одна, а багато кульмінацій.
Надзвичайно широкий і діапазон питань, над якими пропонують замислитись — вони воістину шекспірівські — від сенсу життя й кохання до методів боротьби з не дуже помітним попервах, але здатним поглинути все, страшним монстром, ім'я якому — самотність.
Я попросила розповісти про роботу над виставою «Приховане кохання», яку запросили до участі в Міжнародному театральному фестивалі в Белграді, її режисера-постановника, автора сценографії та пластичного рішення художнього керівника Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народного артиста України Олексія Кужельного. Відповідаючи, мій співрозмовник порушив кілька важливих для театру питань.
— Висота почуттів, на які здатна людина — такою є для мене тема вистави. Сприйняття залом спектаклю, на мою думку, залежить від того, з ким з глядачів зможемо налагодити духовний зв'язок. Комусь побачене може видатися фальшем, надто завищеним ставленням до якоїсь, можливо, тривіальної проблеми. Але я, прочитавши п'єсу, відчув, що вона дає можливість вести розмову про дуже високі почуття, яких сьогодні люди чомусь бояться. Слово «пафос» все частіше вимовляють з негативним підтекстом. А тим часом слід шукати цей пафос у нашому житті.
— Вважаєте, що «градус» емоцій сучасників неухильно знижується?
— Я не думаю, що зазнала змін природна людська емоційність, не в тому річ. У побутовому конфлікті можуть виявитися найвищі пристрасті. А ось коли йдеться про кохання, дружбу, життєві ідеали, інколи здається: а хіба все це варте переживань? А я переконаний, що тільки це й варте.
— Олексію Павловичу, як Ви обирали акторів у виставу «Приховане кохання»?
— Ми почали цю роботу з іншими артистами — їм дуже подобався матеріал. Мені спочатку здавалося, що й вони відповідають ролям за своєю психофізикою. Та ми все-таки не зійшлися насамперед у ставленні до матеріалу й до того, наскільки емоційними в ньому можна бути. Це досить небезпечна річ. Адже сьогодні ви, мабуть, помітили, що театр теж намагається уникнути пристрастей або замінює їх грою в пристрасті. Театр шукає форми, які полегшують глядацьке сприйняття навіть інтелектуальної драматургії. Імовірно, що цей напрям стане генеральним, може, й треба в ньому працювати. Та вирішив ризикнути й не спрощувати цього матеріалу.
Тут є надзвичайно важлива річ — психологічна ситуація, яка для різних глядачів може бути потрясінням, образою або чимось несуттєвим. Жінка, яка одночасно (у певному розуміннні) живе з двома чоловіками: один — поруч, з другим — листується, однак обох вона любить. І я свідомо зробив сцену, у якій герої вбрані в однакові светри. Перша реакція, яку вона викликає — сміх. Але далі глядачеві має стати ніяково. У виставі чимало таких «пасток», коли публіка має засоромитися власної реакції і сказати: «Господи, я не так зрозумів». Ми нікого не «ловимо» на потрібні нам реакції, емоції, не прагнемо сподобатися. Після кожної вистави є люди, яким вона припала до душі або ні — і в цьому нічого страшного немає. Хоча навіть ті, хто не в захваті, не кажуть, що це — дурниці. Погодьтеся, висловлювання: «Це театр, але не мій» суттєво відмінне від: «Яка нудьга, ледве досидів до кінця» (другого нам, як правило, не доводиться чути).
— Вистава «Приховане кохання» помітно відрізняється від інших спектаклів Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». Можливо, це крок у напрямі більш серйозної драматургії. А втім, можна сказати й інакше: для різного глядача — різні вистави.
— На моє глибоке переконання, у розвитку вітчизняного (як і світового театру) все важливішим напрямом стають малі сцени. І кожна з них мусить мати свою публіку. Ми в Україні вже звикли до театрів, які, бажаючи привернути до себе увагу, щодня змінюють назви, намагаються задовольнити смаки тих, кому, образно кажучи, до вподоби опера, оперета, балет та ще й футбол. Однак ми невдовзі прийдемо до того, що повинен бути й такий театр — серйозний, філософський, який інтелектуально навантажує. А поряд із ним існуватиме театр розважальний або суто експериментальний, у виставах якого часом незрозуміло, що відбувається,— а може, й є сенс у тому, щоб інколи трохи «відключатися» від повсякденного. Поки що ми намагаємось в одному театрі мати можливу репертуарну палітру. Це певний етап, кращий за попередній, коли ми мусили в будь-який спосіб залучити людей до театру. Бути гідними й спроможними мати своє обличчя — серйозний крок вперед. Біда в тому, що ми досі не маємо можливості експериментувати. Я розумію експеримент не як спробу зламати всі традиції і показати щось нікому не зрозуміле. Він полягає у створенні театру складної філософської драматургії. Це питання державної культурної доктрини. Нині вона не сформульована: мовляв, хто з мистецьких колективів вижив, той і молодець.
— У чому, на Вашу думку, ця доктрина має бути виражена?
— Справа не в тому, що ми просимо грошей. Слід створити належні умови. За роки незалежності вже дуже багато говорилося про те, що необхідно знайти економічні форми, прийнятні саме для театру,— маю на увазі оподаткування, форму звітності тощо. Але справа не зрушила з місця — ніякої різниці між театром і, скажімо, лікеро-горілчаним заводом. Добре було б вивчити світовий досвід, накопичений у цій сфері. А найголовніше — щоб наші державні мужі нарешті усвідомили, що духовна сфера все ж таки є первинною по відношенню до матеріальної. На жаль, роки спливають, а змін на краще в нашій галузі не видно.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• «БРАВО, МОЦАРТ! БРАВІСИМО!»

назад »»»