ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
СВІТЛО І ТІНЬ СІМ'Ї ТАРНОВСЬКИХ
Що б відчув будь-хто з нас, блукаючи старовинними вуличками Києва, якби хтось сказав, що он той, дивним дивом збережений у будівельній лихоманці особняк — ваш? Як би ви відреагували на таке повідомлення?
«Тарновські володіли в Києві величезною нерухомістю. По суті, весь сучасний квартал від Пушкінської до Володимирської — це їхні будинки»,— ми роздивляємося унікальні фотографії, які я раніше бачила хіба що в музеї, і їхня щаслива власниця переповідає мені почуті колись сімейні легенди й бувальщини.

Щоправда, багато про що вона дізналася вже в зрілому віці, коли дістала змогу попрацювати в архівах і на повен голос назватися нащадком старовинного роду Тарновських. Ірина Михайлівна радіє з того, що дожила до тих днів, коли її славетних пращурів визнали й вшанували.

...Коли ми домовлялися про зустріч, пані Ірина попередила, що має величезний архів, тому говорити можна до безкінечності. Крім того, так склалася доля, що останніми роками вона стала героїнею численних публікацій, телепередач, давала інтерв'ю й консультувала численних відвідувачів. Культурний сплеск і природний інтерес до знаменитого роду Тарновських не може не тішити, хоча спочатку пані Ірина трохи хвилювалася, адже роки «залізної завіси» далися взнаки: про своє дворянське коріння довелося забути надовго.
Нині Україна переживає справжній ренесанс, відкриваючи забуті сторінки своєї історії. По суті, усі ми, які не з власної волі мали стати безбатченками, відкриваємо Україну в... Україні. Або ж — повертаємося до свого коріння. На цьому шляху на нас чекають і радощі, і розчарування. Радість від усвідомлення того, що ніякі ми не зайди і не перекотиполе на своїй таки землі. А розчарування... Про них ми дізнаємося, познайомившись з долею цієї інтелігентної, красивої жінки з роду Тарновських...
...Цей рід був добре відомий в Україні й Польщі. Тарновські пишалися тим, що родовід їхній, що мав кілька гілок (польську, західноукраїнську, полтавську, чернігівську та інші), починається від часів хрестових походів. Ми поведемо мову про Тарновських, які у XVII — на початку ХХ століття володіли величезними земельними маєтками в Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях. За енциклопедичними даними, походять вони з козацької верхівки. В історії найбільш відомі Василь Васильович Тарновський-старший (1810-1866), який був знайомий з Тарасом Шевченком, Миколою Гоголем, та Василь Васильович Тарновський-молодший (1837–1899). В маєтку останнього в Качанівці (ця садиба на Чернігівщині, завдяки старанням Тарновських, була справжнім витвором мистецтва з величезним красивим парком) гостювали видатні діячі культури, зокрема Марко Вовчок, художники І. Репін, К. та В. Маковські, історики М. Костомаров та Д. Яворницький...
Зрештою Василь Васильович Тарновський-молодший присвятив своє життя меценатській діяльності та створенню музею українських старожитностей, пошануванню пам'яті Тараса Шевченка. Поет, який високо цінував діяльність Тарновського, під час свого перебування в Качанівці 22 серпня 1859 року подарував господареві кілька своїх офортів. Власне, з цього й почалося збирання речей, які мали відношення до українського поета. Малюнки, рукописи, особисті речі — усе дбайливо зберігалося. Згодом Тарновський навіть звернувся до уряду з проханням дозволити поховати прах поета в парку садиби «Качанівка». Зрозуміло, дістав відмову. Однак саме він встановив перший пам'ятник на могилі поета.
Василь Васильович Тарновський вважав збирання колекції справою національною, за що його неодноразово обвинувачували в українофільстві, але він не зважав на закиди. Звичайно, свою роль зіграла та обставина, що був він людиною багатою, посідав високе становище в суспільстві, мав впливових заступників. Свою колекцію Тарновський збирав 44 роки! Наприкінці XIX століття в музеї було понад шість тисяч експонатів: предмети козацької старовини, рідкісні документи й книги, портрети відомих історичних осіб, козацька зброя...
...Ми гортаємо з Іриною Михайлівною сторінки альбомів, передивляємося її записи, вона демонструє мені родинний герб, і я лише дивуюся, як усе це багатство вціліло, не зникло з лиця землі... Адже на долю самої пані Ірини припали роки не творення, а руйнування.
Народилася вона 1936 року в Києві в родині Михайла Тарновського. Він був сином рідного брата Василя Васильовича Тарновського і ще застав велич Качанівки. Йому вдалося отримати блискучу освіту у Швейцарії, де він перебував з 1886 до 1895 року. Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною, швейцарською підданою Бертою Цурбюхен, дочкою швейцарського парламентаря. Народилися в них дві дочки — Надія й Олена. А от при третіх пологах, коли з'явився на світ син Володимир, молода жінка померла.
Зі своєю другою дружиною познайомився, коли вже жив у Києві. До речі, обіймав високий пост — був чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі. Його друга дружина, мати Ірини Михайлівни, спочатку потрапила компаньйонкою до відомої професорської родини, згодом працювала в цій родині економкою. А Михайло Тарновський часто навідувався до свого доброго товариша, там і розгледів майбутню дружину.
«Я рано навчилася читати,— згадує дитячі роки Ірина Михайлівна,— читала не лише казки, а й батькові нотатки. Ще в ранньому віці прийшло усвідомлення, що батько — людина неординарна. На превеликий жаль, про багато епізодів з його життя, зокрема про перебування у Швейцарії, я мала змогу дізнатися лише з його рукописів. Вони дивовижно вціліли після наших численних поневірянь Києвом у роки війни. Після революції батько професійно цікавився фотографуванням, був активним членом товариства «Дагер».
Деякі з його робіт досі зберігаються у запасниках історичного та національного художнього музеїв України».
А ще завдяки талантові Михайла Тарновського люди побачили унікальні знімки качанівської садиби, її власників, інтер'єр палацу.
Зрештою, це були ілюстрації, а блискучу статтю про Качанівку опубліковано в часописі «Столица и усадьба» в 1915 році.
«У своїх нотатках Михайло Володимирович виступає також в ролі вченого дослідника. Будь-яке своє припущення чи гіпотезу намагається будувати на основі документальних свідчень. З тих посилань на літературні рукописи й джерела видно, яку силу-силенну матеріалів він опрацював! Проте все ж найцікавішим у роботі батька є атмосфера живого, безпосереднього спілкування з тими, про кого йдеться. Саме завдяки його присутності збереглося тепло людського життя — в численних деталях, які з часом зникають з пам'яті...»
Як зупинити мить життя? Хтось справедливо зауважив: «От кажуть: час іде. То й ми йдемо в небуття, минаємо й зникаємо...» Що залишиться в пам'яті? Пожовклі сторінки фотоальбомів, рукописи? Ірині Михайлівні вдалося, як на мене, найважливіше. Вона «оживила» минуле, зробила його частинкою свого життя — такою величезною була її любов до свого роду. Це той випадок, коли сум чи журба не можуть бути гіркими, а лише — світлими...
Можливо, ця родинна сага так і лишилася б лише красивою казкою, яку приємно погортати на дозвіллі. Але життя тривало й подекуди аж ніяк не вписувалося в канони романтичної різдвяної історії. Доля Ірини, можливо, не дуже відрізнялася від буття її однолітків. Діти свого часу, вони пережили війну, німецьку окупацію. Як тисячі сімей, поневірялися в зруйнованому Києві. Батька не стало в 1943 році. Застудившись, він вже не підвівся з ліжка. А вони з матір'ю виживали, тулячись, як сотні киян, по підвалах... Згодом Ірина стала студенткою Київського політехнічного інституту, обравши «нежіночий» факультет хімічного машинобудування. До речі, Київський політехнічний став свого роду «сімейним» вищим навчальним закладом, адже згодом його закінчив і син Ірини Михайлівни. Схоже, що й онучка-відмінниця серйозно «приміряється» до нього.
А потім — 32 роки життя віддала Центральному конструкторському бюро суднобудування. Роботу свою любила, а колеги цінували за професійність та вимогливість. Свого часу довелося об'їхати чи не всі міста колишнього Радянського Союзу. Чи пам'ятала тоді про своє дворянське коріння? Просто завжди жила за законами честі.
...Коли в Києві почало відроджуватися дворянство, нащадки (на жаль, нечисленні) змогли об'єднатися, щоб досліджувати власне коріння, свій родовід. І для Ірини Михайлівни немов розпочалося друге життя. Вивчаючи родовід Тарновських за працями відомого історика В. Модзалевського, батьковими нотатками, пані Ірина здогадувалася, що мають бути інші представники роду... Але чи могла вона їх розшукати? І раптом (був 1988 рік) розпочалися зйомки фільму режисера Михайла Павлова «День поминовения» про родину Тарновських. Ірина Михайлівна потрапляє до свого родового гнізда... Контраст між побаченим й описаним батьком був таким разючим, що не стримала сліз...А потім її розшукали інші родичі «гнізда Тарновських». Усі вони розкидані по світах. Так Ірина Михайлівна познайомилася з Тетяною Хайн-Тарновською, однією з трьох правнучок Василя Тарновського-молодшого. Син його, теж
Василь Васильович, був оперним співаком, дружив із Л. Собіновим, Ф. Шаляпіним,
А. Неждановою, виступав і в Київській опері.
У 1919 році він з родиною через Туреччину емігрував до Німеччини, де кілька місяців, поки не влаштувався, жив у Берліні в гетьмана П. Скоропадського. Дочка гетьмана, Олена Павлівна, пам'ятає ті часи і його сім'ю.
Поява нових родичів, відкриття зовсім нових сторінок в сімейному альбомі цілком змінили життя Ірини Тарновської. Здавалося, воно розділилося на дві частини. У минулому вона жила повсякденними турботами звичайної радянської людини (хоча дворянське походження вперто не «відпускало». Борони, Боже, це не були зарозумілість і пихатість. Насправді то були найкращі прояви аристократизму духу — шляхетність, честь, величезна вимогливість до
себе. Риси, які часто-густо в нашому повсякденному житті здаються віджилими...).
І раптом вона відчула свою безпосередню причетність до родини, сенсом життя якої було примноження честі й слави Вітчизни. З Тетяною Хайн-Тарновською вони могли говорити безкінечно довго.
«Ми часто згадували про Качанівку, коли жили в Берліні,— ділилася спогадами Тетяна,— вона була нашою міфічною батьківщиною... Пошуки Качанівки ми могли розпочати тільки після розпаду СРСР. Вони тривали майже вісім років. «Лише в 1998 році Тетяна разом з чоловіком Тімоті Хайном вперше побували в Україні, де відвідали Чернігівський історичний музей ім.
В. В. Тарновського. Радість від побаченого була затьмарена тим жалюгідним станом, у якому перебував розкішний колись маєток.
Світло і тінь, радість і журба — такий емоційний стан нащадків Тарновських потребував не споглядання, а рішучих дій. Людина «західного гарту», Тетяна, яка до того ж є президентом Спілки ділових жінок Шотландії і віце-президентом такої самої Спілки у Великій Британії, взялася до справи. Активізувала інших членів родини, які зібралися на раду-пораду. Рішення визріло миттєво: потрібно створити доброчинну організацію — так виник фонд «Міжнародні друзі Качанівки».
«Але,— сумно згадує Ірина Тарновська,— мої іноземні родичі з'ясували, що на них чекає бюрократична тяганина й величезні витрати «на реєстрацію» фонду. Маніпулювати собою нащадки Тарновських не дозволили, тому всі необхідні юридичні процедури перенесли до Великої Британії».
Ірина Михайлівна по їхньому від'їздові отримала «приємну» новину: Державний історико-культурний заповідник «Качанівка» за волюнтаристським рішенням тодішнього керівництва Мінкультури (під новий 2000 рік) вирішили перевести з державного до чернігівського обласного бюджету. Для «Качанівки» це означало фактичну смерть, адже знайшлися спритні скоробагатьки з місцевих, які вже бачили заповідник своєю приватною власністю. Іноземні родичі Тарновських, які відвідали Качанівку, були не просто вражені — шоковані. Здавалося, після війни не було тут такої пустки.
Це була справжня розруха і моральний занепад.
«Усе руйнується на очах,— зі сльозами на очах розповідала Тетяна Хайн, — палац необхідно реставрувати, ставки чистити, а сад доглядати. У садибі влаштовували пиятики, автомобілі гасали під самим палацом — на газоні (іноземцям це здалося небаченим дикунством. Якби вони знали, що і в нашій славній столиці автомобілі припарковують біля історичних місць, новобудови зводяться на кістках пращурів — Авт.) До того ж, ми побачили, як хтось під'їхав на машині під альтанку композитора Глинки...».
Ірина Михайлівна мала міцніші нерви, бо гартувалася за нашої дійсності. Тому, згадавши біблійне «стукайте — вам відчинять», домоглася зустрічі з посадовцями, від рішення яких залежала доля Качанівки. Просила допомогти залишити фінансування заповідника з держбюджету, призначити директором справжнього фахівця, надати закладу статус національного, на контрактній основі набрати новий штат працівників, покласти край пияцтву й крадіжкам, які там панували. Доля була прихильною до Ірини Михайлівни. Качанівка фінансується з держбюджету, призначено нового керівника.
Останнім часом ситуація почала поліпшуватися, не може не погодитися Ірина Михайлівна, хоча говорити про остаточне відродження славетної Качанівки ще зарано. Адже руйнувати набагато легше, аніж збирати каміння. І справа не лише в матеріальних ресурсах, набагато складніше оздоровити людські душі, змінити споживацьку психологію. Надто довго ми жили без власної держави, надто довго з-поміж нас нищили найкращих...
Аби виховати меценатів такого рівня, як Тарновські, потрібен час. На думку істориків, вартість колекції разом із Шевченкіаною, передані Василем Тарновським-молодшим Чернігівському губернському земству для влаштування публічного музею, є безцінною.
...До останніх своїх днів Василь Васильович опікувався й родиною Кулішів. Підготував до видання Біблію, перекладачем якої був Пантелеймон Куліш. А коли він помер, упорядкував його могилу в Мотронівці, допомагав його вдові Ганні Барвінок грошима. Уже по смерті свого покровителя вона писала: «Яка свята душа зі своїми благородними поривами — жертвами для нашої України!»
І ще: «...Із свічкою не знайти тепер такого прихильника щирого до нашого діла, як В. В. Тарновський». Як у воду дивилася письменниця...
...Ірина Михайлівна радить побувати в Качанівці або на початку весни, або ж золотої осені. Саме цієї пори природа особливо прихильна до людей. Час пробудження і час щедрих врожаїв. Іноді Ірина Тарновська і сама дивується, як, попри лихоліття, Качанівка все ж залишилася жити.
Зруйнована, не доглянута, не приголублена...І все ж живе в ній якийсь незнищенний дух, який дає надію на її відродження.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»