ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ЖІНКА, ЯКА НЕ БОЇТЬСЯ ПИСАТИ ПРАВДУ
Новий роман Галини Тарасюк «Між пеклом і раєм» (вид-во «Місто», 2005) висунуто на здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка Про Галину Тарасюк нині говорять як про автора активного, гостро-соціального аж до скандалів, кожен новий твір якого викликає резонанс, але поки що гідно «не розкрученого» в сучасному, тобто ринковому, розумінні цього слова.

Сама авторка на неувагу до своєї творчості не скаржиться. Вважає, що має свого, перевіреного часом читача, і критика, і пошановувача. Найкраще про це свідчить усе те, що про неї вже написано й сказано від початку 70-х, коли вона заявила про себе як талановитий поет з оригінальною метафорично-афористичною, щирою й дуже пристрасною манерою письма. Її любовні сонети вивчали напам'ять, а громадянську лірику, зокрема вірш «Я жінка з черги», цитували навіть далекі від поезії люди.
На початку 90-х, видавши десяток поетичних книжок, Галина Тарасюк буквально ввірвалася в літературний простір незалежної України своїми «маленькими романами» «Смерть — сестра моєї самотності», «Втікаймо, Адаме, тікаймо», «Любов і гріх Марії Магдалини», які були видрукувані в 1991–1993 роках у «Буковинському журналі» та часописі «П'ята пора». Так, наробивши чимало галасу незвично темпераментним, енергетично потужним письмом, одвертою сповідальністю, а головне — увагою до тих суспільно-політичних процесів, які відбувалися в країні, і «народженого ними нового героя», провінційна письменниця (Тарасюк тоді жила в Чернівцях) несподівано для себе й усіх започаткувала нову хвилю української прози — феміністичну. До честі авторки, наступні її «маленькі романи» «Гаспид і Маргарита», «Покоївка», «Мій третій і останній шлюб», оприлюднені в журналах «Березіль» і «Кур'єр Кривбасу» у 2003–2004 рр., збірка новел «Дама останнього лицаря» (Вид-во «Місто», Чернівці, 2005), ціла низка філігранних новел, надрукованих у різних часописах, довели, що в українську літературу прийшов зрілий Майстер слова європейського рівня, пристрасно закорінений у національну традицію і водночас — у животрепетні проблеми сьогочасся.
Чи не найбільшою заслугою письменниці було не так сміливе експериментування з формою, як те, що вона справді змалювала у своїх творах цілу галерею «героїв-сучасників», народжених епохою перемін і роками незалежності, поки що «непомічених» вітчизняною літературою разом із їхніми проблемами.
Напевно, що звідси й неоднозначне сприйняття творів і героїв Галини Тарасюк. Одні (і критики, і звичайні читачі), котрі свято вірять у месіанську місію літератури,— у захваті від її громадянської мужності й пронизливої любові до «маленького», приниженого суспільними катарсисами українця, мало що не ідентифікують себе з літературними персонажами, в авторці вбачають «кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих», а в її творах — виклик суспільно-політичній «системі», з ярма якої ніяк не можемо вивільнитися, а прихильники «легкого чтива» взагалі дорікають їй «чорнухою» та драматизацією нашого життя.
Проте ніхто ще не звинуватив письменницю в безталанності чи нещирості. Зокрема, головний редактор журналу «Березіль», на сторінках якого були надруковані чи не всі твори письменниці, Володимир Науменко так відгукується про свого постійного автора: «Творчість Галини Тарасюк мені імпонує передовсім тим, що ця жінка не боїться писати правду, хоч би якою гіркою вона була».
На мою думку, саме такою правдою про складний і вельми неоднозначний час є й новий твір письменниці — «роман-гіпотеза» «Між пеклом і раєм». Можливо, правдою гіркою, але цілющою, і навіть катарсисною, бо вона облагороджена іронією, оптимістичним гумором і вірою у видужання кожної поодинокої людської душі, з якої складається духовна потуга нації. Роман, незважаючи на жорстоку викривальність, глибоко національний, патріотичний.
Головний герой роману кінорежисер Мирон Волинець — одна з тих пристрасних натур, можливо, останній з могікан, які одержимі ідеєю (нині приниженою, ба навіть скомпрометованою) «служіння рідному народові усім своїм єством», тобто — талантом. Нічого не скажеш, майже реліктовий екземпляр... Трагедія головного героя в тому, що своїм наївним максималізмом він не вписується в прагматичний формат нашого меркантильного лукавого часу. Не може реалізувати свої ідеї і проекти, свою мрію — створити національну історичну кіноепопею про події, починаючи від Київської Русі і до наших днів, героями якої стали б такі знакові постаті, як засновник першої цитаделі нашої духовності — Києво-Печерського монастиря Антоній Печерський, з яким Волинець відчуває духовний зв'язок. Власне, дякуючи цій майже сакральній закоріненості в історичних глибинах і перспективах головного персонажа, автор виходить за межі реальності й розгортає дію роману в історичному просторі й часі за двома сюжетними лініями, які час від часу віртуально перетинаються. Це — життя нашого грішного сучасника кінорежисера Мирона Волинця й житіє великого святого Антонія Печерського, засновника Києво-Печерського монастиря й родоначальника українського чернецтва.
Авторка наголошує, що проблеми протоукраїнського поспільства Х–ХІ століть мало чим відрізняються від проблем українського суспільства ХХ-ХХІ століть; що, як і колись, з моральних страждань і душевних митарств поодиноких подвижників — на линві життя між пеклом і раєм — тчеться плащаниця нескореного духу українства.
Водночас вдало вибрана форма «театру одного актора» дає можливість письменниці, дошукуючись першопричин тих самих наших хронічних національних проблем, зазирнути в найпотаємніші закамарки нашого суспільного «театру абсурду», і, препаруючи гострим, як скальпель, поглядом сучасність, виставити на показ такі зрізи суспільного буття, про які ми й не здогадувались або які просто не помічали чи не хочемо помічати.
Як на мене, головна мета, заради якої написано роман, це спроба відновити в генетичній пам'яті читача усвідомлення духовної єдності поколінь, поновити великі ціхи української історії, з усіма падіннями і злетами, і застерегти: на цім світі нічого просто так не минає — ні добро, ні зло, тим паче сотворене людьми обраними, постатями знаковими. Чи не за тисячолітнє «руське ворохобіє», люте братовбивство, загублену на цілі століття державність розплачуємося ми й донині? А водночас, нічого не навчившись, бездарно розтринькуємо останні золоті запаси України, украєної Господом від раю земного, та відпущеної нам снаги й потуги... І може б давно завалилося небо над нами, невдячними самогубцями, якби не тримали його духом своїм великі подвижники, які, слава Богу, трапляються й донині і серед нас, дрібних...
Справді, є над чим замислитись. Ба! Навіть обуритись чи образитись. Написаний гостро, темпераментно, часом відверто публіцистично, роман «Між пеклом і раєм» провокує, примушує переглядати свої усталені погляди й мінливі враження від світу взагалі, і себе як його частки зокрема. Спонукають якщо не до філософії, то до критичних висновків і яскраві зрізи української дійсності, клінічну картину яких авторка пом'якшує властивим їй тонким і добрим почуттям гумору, часом гротескно, часом аж надто болісно, але завжди — через призму благородної любові свого героя до рідної землі й поваги до народу, з якого вийшов. І цією головною рисою свого по-шевченківському відчайдушно пристрасного персонажа письменниця ніби попереджає усіх нині сущих: якщо хтось, може, й упізнає в романі свій світлий образ, то не в кривому дзеркалі свідомості, а в чистій сльозі печалі за не одним невинно убієнним байдужістю й заздрістю талантом.
Пророк без вітчизни. Вітчизна без пророків... Одвічна проблема негідних себе народів. Власне, «сповіддю пророка без вітчизни» можна було б назвати рецензований роман. Адже Україні нині, вважає письменниця, на відміну від деяких творців політично-ідеологічних слоганів, потрібні ГЕРОЇ, які не можуть народитися без героїчних взірців на сторінках чесних книг. Тому українські пророки для авторки — це ті билинні герої, які не вмирають, а просто відходять відпочити перед переможною духовною битвою за Україну. І тому вона так відчайдушно героїзує і святого Антонія Печерського і, здавалося б, затурканого поразками, задовбаного буденщиною, розчарованого кінорежисера Мирона Волинця.
Напруженим, туго закрученим сюжетом роман нагадує історичний або політичний детектив. Однак обіцяного логічного хепі-енду нема. Є несподіване для читача (та й для героя!) одкровення: вічне не терпить суєти, і святу справу треба робити чистими руками, а велике мистецтво — ще й з чистою совістю. Тож, коли, нарешті й спонсори ніби знайшлись, і гроші на фільм нібито дають, а радості нема, і многостраждальна душа Мирона Волинця... відлітає.
Чи ж не в цьому вічна загадка питання: для чого ми прийшли на цю землю? Вічна таїна творчості й невичерпності конфлікту між злом і добром... Але, можливо, у цьому й полягає сенс нашого приходу в цей світ?
Філософські роздуми гармонізують гостру публіцистичність роману, а розкішні описи природи, чудова соковита мова розцвічують сповідальний драматизм оповіді. Роман багатогранний, багатотемний, полемічний і... безапеляційний — як вирок, який можна оскаржити хіба що на суді власної совісті. Це виклик оспалій думці й провокація проти затовчених буденністю, немодних нині патріотичних почуттів. До речі, суголосне настроям роману «Між пеклом і раєм» і талановите оформлення книжки молодою художницею Олесею Сандигою.
Майстерно виписані інтимні сцени, круговерть подій і калейдоскоп точно й влучно змальованих колоритних персонажів, а передовсім життєствердна, позитивна енергетика, якою відсвічує кожний рядок, кожна фраза цього, на перший погляд, одним духом написаного твору — усе це дає право назвати новий роман Галини Тарасюк справжнім явищем української літератури.

Ірина ЛОБОВИК
також у паперовій версії читайте:

• ПАМ'ЯТІ СВІТЛА ПЕЧАЛЬ
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»