ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЧАРІВНИК З ЯГОТИНА
Приводом до цієї публікації стало ніби ординарне відвідування виставки живопису в старовинному Яготині — у флігелі маєтку сім'ї Рєпніних, де колись гостював великий Тарас. Річ у тім, що автором експонованих картин був знаменитий лікар-фітотерапевт, народознавець, етнолог, поет, музика Євген Степанович Товстуха.
...І шуміли цілющі трави на його полотнах, і тепло позіхала рілля, і мінливо вигравали невловимі барви у квітучому шумовинні. Лунали пісні на слова Товстухи-поета. Але найбільше вражало спілкування із сонячно усміхненим метром.
Він закінчив Київський медичний інститут, Київський художній інститут та Літературний інститут імені О. Горького в Москві.

Уродженець Чернігівщини, він останніх тридцять п'ять років працює в Яготині, де створив вперше у світовій практиці — офіційно — «Фітоцентр». Академік Української міжнародної академії оригінальних ідей. Член Національної спілки письменників України. Автор біографічних творів про українських композиторів: «Кирило Стеценко» та «Микола Лисенко», збірок оповідань «Гомін сердець», «Як пізнати дружину», «Елегія погожого літа»; поетичних збірок: «Краплина вічності», «Вона», «Надходить осінь», «Не полишай мене, надіє». За останнє десятиріччя вчений опублікував понад півтора десятка фундаментальних праць з української народної медицини та фітотерапії. За його участі та сценаріями створено кілька десятків хронікально-документальних фільмів, теле- й радіопередач, які повертають українській народній медицині, фітотерапії та фітоетнології світовий престиж глибинної науки та високої культури тисячоліть.
Зазвичай у творчій «Вітальні» «Демократичної України» гості самі розповідають про себе. Цього разу ми спершу надамо слово друзям Євгена Товстухи.
* * *
Борис Олійник, письменник, депутат Верховної Ради, академік:
— Коли нація, здається, уже входить у темінь згасання, за досі не вивченими й ще не пізнаними законами Космосу народ вмикає якісь особливі резерви — й тоді являються світові особистості, завдяки яким починається відродження етносу. Згадаймо Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Миколу Гоголя... А перед цим пошлемося на француза Боплана, котрий з подивом і захопленням зазначав, що всі українці — характерники!
Саме до цього крила характерників, будителів національної свідомості належить і мій давній побратим Євген Степанович Товстуха — енциклопедично втаємничений у царство трав, котрі він усе життя вивчає, добирає і — головне — вирощує та замовляє їх людям на добро та здоров'я. Він володіє знанням вищого порядку, оскільки воно освячене безсмертником народної пісні, фольклору, звичаєвого права і правди. Оце шляхетне поєднання трави, слова, глибинних шарів етносу, психології індивідуума й тонке відчуття музики горніх сфер надають його добротворчій діяльності тієї особливої енергетики, яка долає бар'єри, недоступні нинішній офіційній медицині.
Отже, Євген Товстуха працює на здоров'я української нації і всіх добрих людей на землі. А це дається тим рідкісним особистостям, яких Природа благословляє на безсмертя.
Раїса Недашківська, народна артистка України:
— З Євгеном Степановичем Товстухою я познайомилась досить символічним чином — завдяки геніальній українській художниці Катерині Білокур. Режисер Віктор Василенко в 1990 році знімав фільм «Буйна» і ми приїхали на зйомки в Яготин, у художній музей, що розмістився в колишньому маєтку князя Рєпніна.
Спочатку я в джинсах, в курточці ходила-роздивлялася роботи Катерини Білокур, а потім перевдягнулася й загримувалась, перетворившись у хвору, приречену Катерину, на мені були хустка, чоботи, куфайка... Поки не розпочалася зйомка, вирішила ще раз подивитися на її полотна. Завідувачка музею, яка щойно приймала зйомочну групу, суворо запитала:
— Куди?
Я відповідаю:
— Я хочу в музей, до Катерини.
Вона:
— Ось Катерина, — і показує на пам'ятник.
Я знову:
— Хочу ще раз подивитися на її картини.
І, бачу: із завідувачкою щось коїться, вона починає тремтіти.
Поспіхом кажу:
— Я актриса, приїхала на зйомки.
І тільки тоді до неї «дійшло». Від великого подиву жінці стало погано, довелось шукати корвалол...
З Євгеном Степановичем ми часто згадуємо цей випадок, звичайно, під час зйомок я познайомилася з ним. Він дуже шанує Катерину Білокур, адже вона хоч і мала стражденне життя, трагічне, важке, самотнє, проте малювала таке диво, яке лікувало людей. Причому малювати її ніхто не вчив. Пробивалося її єство, оте коріння глибинне роду-першороду. Вона перетягувала нас усіх через оцей апокаліпсис ХХ століття у вік гармонії і любові. Рятувала красою. Так само й Леся Українка, яка створила найбільш гармонійний твір — «Лісову пісню», у якому поєднала не частини України, а світи. Видимий із невидимим... Німого в лісі немає нічого, усе живе, і Леся створює ідеальну людину, і то з невидимого світу,— Мавку. І якщо в культурі нашого народу є такий образ, він має матеріалізуватися. І ось для мене ідеальна сучасна людина — це Євген Степанович Товстуха. Він спілкується з гармонійним рослинним світом, вбирає в душу його красу: трави і квіти, котрі спілкуються з зорями, небом, з Богом, і він з ними заодно, їх відчуває, і лікує наші душі й тіла. Ви погляньте, як людина реалізується: Товстусі лікарювання замало — він пише вірші, оповідання, монографії, малює картини, тобто відкривається канал серця, і він творить дива. Товстуха навіть, як буковинський мольфар, уміє розігнати хмари, сніг і дощ.
У Василя Стуса є бентежні рядки:
«Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні».
Безумовно, кожен з нас хоче залишитися родючим зерном в нашій українській землі. А Євген Степанович оре, засіває й збирає врожаї. І сам він є дивовижним духовним джерелом. Жоден товстосум, жоден президент не здатен зробити того, що роблять душа, серце й руки цієї людини. Його могутня гармонійна сутність тримає рівновагу на нашій землі.
Василь Щербак, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, старший науковий співробітник Академії мистецтв України:
— Ще молодим я працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України, котрим керував Максим Тадейович Рильський. У кінці 50-х років я і познайомився з Євгеном Товстухою.
Він, одержавши призначення в Яготин як молодий лікар, часто навідувався в інститут: провідував свого односельця Степана Музиченка (що також був, до речі, дуже обдарованою людиною, поетом) і «западав» у наших величезних архівних фондах, де вишукував рецептуру з трав, вивчав матеріали з фольклору, етнографії, досліджував звичаї, обряди. Правда, ми жартома казали: «Товстуха приїжджає на київських дівчат подивитися». Він і до дівчат добре ставився, але насамперед мав на меті почерпнути якомога більше мудрості народної, накопиченої в архівах.
Ми були молодими, іноді й за чаркою зустрічалися, дискутували на різні теми. Як і шістдесятники (цей термін виник набагато пізніше) переживали за Україну. До нашого гурту (окрім мене, Товстухи й Музиченка) належали також мистецтвознавці Володимир Яринич й Адам Жук (останній завжди закінчував наші зустрічі фразою: «Усе одно Україна буде вільною й самостійною державою»).
Хоча Євгену Товстусі доводилося їздити до Києва з Яготина, він був ядром, навколо якого ми гуртувалися, був центром уваги, бо ще змолоду вражав розумом, веселістю й енергією.
Нині можна без перебільшення сказати, що Євген Товстуха — це виняткове, унікальне явище. Його талант, уміння, здібності проявляються в багатьох напрямах: те, що він неперевершений лікар, ми вже якось усвідомили, але він ще й справжній поет і художник, у його віршах-романсах і картинах — дух, інтелект, настрій, що є серцевиною української душі й натури.
* * *
— Євгене Степановичу, зазвичай вважають, що успіху досягає той, хто не розпорошується, а зосереджується на одній справі.
— Повірте, я, навпаки, таким чином концентруюся. Ще київські спудеї середньовіччя вважали (і це було філософією їхнього життя-буття): перш ніж стати лікарем, треба бути бакалавром мистецтв (по-сучасному — кандидатом мистецтвознавства). Себто треба знати слово, ужиткове мистецтво, музику, малярство, а вже потім вивчати медицину й братися до лікарювання. Це нормально. Згадаймо, лікар Іван Микитенко — письменник, лікар Антон Чехов — письменник, драматург, лікар Степан Руданський — чудовий поет, наші сучасники доктор медичних наук Юрій Щербак — драматург, письменник, дипломат, а відомий учений-дерматовенеролог Ольга Богомолець — бард. Лікар має знати душу і тіло людини, а це — поєднання всього сущого.
— Якими медичними досягненнями Ви найбільше пишаєтеся?
— Мене взагалі тішать результати моєї науки фітоетнології, якою я займаюся майже п'ятдесят років, особливих успіхів я досяг у профілактиці й лікуванні так званої гепатобіліарної системи: захворювань печінки (передусім тих, що викликані вірусом А, В, С), підшлункової залози, жовчного міхура, імунного статусу тощо. Світова наука тільки наближається до цього, а я вже лікую надійно.
— Знаю, що Вам дуже довіряють жінки...
— Певно, тому, що лікую жіночі хвороби, а це сфера дуже делікатна.
Жінка — це галактика і метагалактика. Народити дитину — це безсмертя роду, народу й нації. Тому здавна розвинулась глибина наука народознавства й лікарювання. Коли я позбавляю жінку інфекційних і соматичних недуг, то роблю велику справу, наближаю жінку до святого Материнства.
— Євгене Степановичу, чимало з нас лікуються лише тоді, коли вже край, і, звісно, кожен мріє знайти для себе універсальні ліки. Зрозуміло, що таких немає, та все ж...
— Справді, споконвіку наш народ прагнув знайти універсальні ліки широкого спектру дії («живу» воду) як надійний засіб для пильнування доброго здоров'я та його відновлення. Не буду наводити численні епізоди з казок та легенд: які тварини чи якісь інші істоти приносять цю воду і як вона миттєво впливає на людину. Підемо спокійним і розважливим шляхом аналізу та синтезу, спираючись на народну мудрість і здоровий глузд.
Отже, вода — рідина, хімічна формула якої означена Н2О. Її годиться шукати не в забутій криниці, не в гнилому драговинні, а в джерелі, яке постійно вирує. Бо рух — це вічність, це життя. Але ця вода ще далеко не та, яка нас цікавить. Це, сучасною мовою, лише каркас, арматура, сировина, з якою ще доведеться довго й наполегливо працювати. Цю воду ще потрібно «приручити», бо вона вийшла з темних нутрощів землі, де є багато злих духів, смертельно небезпечних для всього живого, що має тіло й душу. Піддати її характерництву, чи, по-сучасному, екстрасенсориці, впливаючи біострумами, замовлянням, провести водосвяття з допомогою давнього слов'янського божества Ордани. Ор — бог світла, а Дана богиня води. Не годиться тут плутати з християнським Водохрещем — Йорданню, бо церковне свято порівняно недавно з'явилось на історичних шляхах наших пращурів.
Зберігати воду найкраще в дубовій цеберці чи в барилі. Ще одна доцільна гадка: дубильні речовини, розчиняючись у воді, роблять її бактерицидною, ба навіть вірусоцидною.
Міфопоетична свідомість нашого народу має глибоку, структуровану природу. У матрицях ДНК вона програмує світославлення, світотворення, призначення людини на землі й призначення «живої» води.
Вода має оберігати людину, її житло, тварин, лани та городи від злих духів. Якщо злі духи — інфекційні недуги, то ця вода мусить бути (переносимо поняття на сучасний рівень) бактерицидною та бактеріостатичною.
Вода повинна повертати людині здоров'я, забране в неї злими силами: поганими людьми, поганими харчами, отрутами, лихими явищами природи. Повертати здоров'я внутрішнє, оте, що його оком не побачиш, і зовнішнє, проблеми з яких проступають у шкірних захворюваннях — діатезах, нейродермітах, екземах, лишаях тощо.
Отже, вода мусить мати кілька іпостасей: для зовнішнього застосування та внутрішнього вживання.
Для зовнішнього — це примочки, купелі, обливання. Для внутрішнього вживання — краплі, рідини — відвари й настої, освячені із замовлянням уже для певного й спрямованого застосування.
Багато внутрішніх недуг проявляються загальними ознаками: значна блідість шкіри та слизових оболонок, загальне нездужання, кволість, особливо при хронічних токсичних захворюваннях, пов'язаних з анеміями різноманітної природи.
Завдання «живої» води полягає в тому, щоб повернути сили людині, відновити природну свіжість шкіри, бадьорість тіла й душі. Для цього до джерельної води (як сировини чи розчинника), яка зазнала впливу слова і біострумів людини, яку освятили, додаються наші правічні лікарські рослини, знані в народі ще з трипільської та черняхівської доби. Якщо їх поєднати, то це, найвірогідніше, буде відвар такого складу:
Корені цикорію дикого..............................................200 г
Плоди шипшини коричної..........................................100 г
Плоди глоду колючого..............................................100 г
Кореневища пирію повзучого.................................100 г
Листки подорожника великого................................100 г
Листки кропиви дводомної......................................100 г
Трава собачої кропиви серцевої ..........................100 г
Трава медунки лікарської.......................................100 г
Корені з кореневищами синюхи блакитної...........100 г
Суміш подрібнюють, перемішують. Для лікування беруть дві столові ложки, заливають склянкою води (200 мл), кип'ятять на малому вогні п'ять хвилин і настоюють чотири години. П'ють по 50 мл тричі на день за 30 хв. до їди.
Ця «жива» вода рекомендована при захворюваннях шлунка (анацидні та гіпацидні гастрити), печінки, підшлункової залози, для стимуляції кровотворення при анеміях, в тому числі й радіонуклідної природи. При шкірних захворюваннях готують купелі. Беруть 200–300 г суміші на 3 л води, кип'ятять п'ять хвилин, настоюють дві години і доливають настій до купелі, яку витримують 15–20 хвилин.
А тепер погляньмо на цей відвар оком сучасного лікаря. Фармакологічно активні речовини лікарських рослин сприяють нормалізації діяльності печінки, підшлункової залози, кровотворенню (медунка, кропива дводомна, подорожник, плоди шипшини), заспокоюють нервову систему, себто душу (цикорій, собача кропива серцева, глід, синюха), сприятливо впливають на загальний обмін речовин. А якщо ця джерельна вода зберігалась у новеньких дубових барильцях, то їй практично не страшні патогенний стрептокок, стафілокок, сальмонели, бактерії дизентерії та черевного тифу.
Інулін, пектини, леткі олії, поліненасичені жирні кислоти, мікроелементи: залізо, молібден, цирконій, кобальт, селен, токофероли стимулюють імунну систему, зв'язують і виводять з організму радіонукліди, що послані нам (якщо йти за народними віруваннями) як найстрашніше прокляття XX століття найлютішими і найчорнішими злими силами нашої багатостраждальної, знедоленої і прекрасної Землі-Матінки.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»