ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВІКТОР КУДІН:«КАРИКАТУРА НАСАМПЕРЕД МУСИТЬ СТРАЙКУВАТИ»
Віктор Кудін... Це ім'я добре відоме в архітектурних колах, а ще більше — серед карикатуристів і читачів газет і журналів, що прикрашають свої сторінки веселими малюнками, на які Кудін великий мастак. А ще його заслужено вважають королем шаржу. Кудін брав участь у шаленій кількості виставок по всьому світу, виборов чимало міжнародних премій.

Взагалі-то столичний Дім архітекторів — це рідний дім для карикатуристів, саме там двадцять років тому виник клуб карикатуристів «Архігум», і одним з його засновників є Віктор Кудін. Нині «Архігум» щорічно першого квітня влаштовує виставки дотепних — гумористичних і сатиричних — малюнків, які розтинають усілякі нариви на суспільному тілі...
Цікаво, що на карикатуристів не вчить жоден заклад і такої професії в офіційному переліку спеціальностей теж нема. Одначе, як стверджують історики, гумористичні зображення малювали ще наші предки в печерах. Так уже історично склалось, що карикатура — ніби не твір мистецтва, просто смішна картинка на злобу дня. Проте, на думку Віктора Кудіна, намалювати талановиту карикатуру складніше, ніж написати натюрморт чи пейзаж.

«Парадокс і гротеск притаманні карикатурі й архітектурі»
— Пане Вікторе, як на мене, життя — це звільнення від ілюзій на шляху до самореалізації. Тобто ми позбавляємося якихось рожевих мрій заради конкретного життєвого успіху. А як у Вас було і є?
— Так, іноді ми ілюзорно займаємося не тим, чим треба. А чим займаюсь я все свідоме життя? Архітектурою, карикатурою, живописом і фотографією. І не хочу від цього відмовлятися. Просто ситуація підказує, що мені в певний час потрібно й цікаво: фотографія чи архітектура... На тиждень я позбуваюсь одних ілюзій, якщо можна так сказати, заради інших, наступного тижня — інших, і так по колу. А в цілому я володар великих скарбів.
— А чи не є це розпорошенням?
— Гадаю, що це якраз той оптимальний спосіб життя, який дозволяє мені максимально реалізуватися, названі «ілюзії» постійно живуть в мені, бродять, піднімаються, як тісто, і заявляють про себе. Певні теми лягають на поличку, нові народжуються... Організм не може жити по одній лінії, відбувається пульсація. От займаюсь я, наприклад, карикатурою, та якби на цьому натхнення застопорилося... Що тоді було б? Горілка чи гульня?.. Е ні, берусь за архітектуру.
— А які довелося пройти біографічні «вузлики», щоб стати Віктором Кудіним?
— Головний «вузлик» — це Київський будівельний інститут, факультет архітектури. Це дуже своєрідний освітній заклад, в якому на нас не тисли. Той, хто чогось прагнув і робив,— розквітав, бо його ненав'язливо спрямовували. Київський будівельний досі плекає величезний спектр митців, звідти виходять художники, барди, актори, кінорежисери, мультиплікатори тощо.
— Чим Ви пояснюєте цей феномен?
— Архітектура — це універсальна художня освіта, в середині якої вільно почувається будь-яка професія. Недаремно колись казали, що архітектура — це мати всіх мистецтв.
— Отже, карикатура, шарж до Вас в інституті «причепились»?
— Так, саме в інституті на лекції я намалював першу карикатуру, яку залюбки взяли в інститутську газету. Але більш азартно карикатура до мене «причепилась», коли я працював у поважній державній установі з проектування й архітектури. Я намалював двійко карикатур, які колегам сподобалися, і вони засміялися. Цей сміх мене підзарядив ніби акумулятор. Наступного дня я приніс ще три нові карикатури, всі сміялися. Потім мене знову прорвало на веселі малюнки. І пішло-поїхало, я безповоротно заразився цим. Справа в тім, що архітектура й карикатура дуже споріднені в певному розумінні. Парадокс, гротеск, несподіваний кут зору — це притаманно і карикатурі, й архітектурі. Якщо цього елемента, точніше, такого бачення немає, то нема ні карикатуриста, ні архітектора. Недарма більшість видатних карикатуристів мали архітектурну освіту.
— Отже, Ви «запоєм» почали малювати карикатури. Вони якось оприлюднювалися, тобто друкувалися в газетах і журналах?
— Звичайно! Адже честолюбство — двигун кар'єри і прогресу. Побачити свій малюнок, своє прізвище на шпальтах — це ж супер! Я певен, це почуття всім відоме... Нині беру участь переважно в конкурсах.
— А що вони дають?
— Ну, це вищий рівень, ніж просто друкуватися в газетах і журналах. Є можливість порівняти себе з іншими, звірити свій приціл, курс, безпосередньо поспілкуватися. До того ж отримуєш грошову премію.
— Якщо перемагаєш.
— Та перемагаю, слава Богу.
— А в яких міжнародних конкурсах Ви брали участь?
— У багатьох. В Італії, Франції, Туреччині, Болгарії, Польщі, Японії тощо.
— А чи є суто українські конкурси?
— Звісно, є. Торік у Києві, наприклад, відбулися конкурси карикатуристів «Буржуазія і фінанси», «Вибори в Україні». У Полтаві є міжнародний конкурс «Закарлюка». Клуб «Архігум» провів черговий конкурс під назвою «Незалежність» (на якому, до речі, я був головою журі), ми побачили, як зріс його авторитет і рейтинг у світі.
— Наскільки я розумію, спектр карикатур дуже широкий: є соціальна карикатура, політична, лірична, карикатура-анекдот, карикатура-притча. А Ваш коник?
— Я намагаюсь, щоб карикатура, яку я намалював, не вмерла завтра. Можливо, її провокує «злоба дня», але в ній має бути певне узагальнення-переосмислення, філософське розуміння життя.
— А чим шарж докорінно відрізняється від карикатури?
— Шарж — це малюнок-портрет людини, який виражає її суть, характер, а карикатура — це ставлення до ситуації, явища. В обох випадках все робиться через призму гумору, сатири, сарказму, в котрих, як в тиглі, переплавляються любов, зневага, презирство, кепкування тощо.
— А чи треба людину довго знати-вивчати, чи Ви влучно малюєте сходу, «з наскоку»?
— Буває по-різному. Деяких моїх друзів я роками малюю — і в мене не дуже виходить; часто я незнайому людину бачу три хвилини — й одразу влучаю на сто відсотків.
— На Андріївському узвозі, на Майдані можна побачити художників, які малюють перехожих з натури. Ви практикуєте таке?
— Раніше, на зорі становлення нашого клубу карикатуристів «Архігум» ми, звичайно, теж цим займалися, це було дуже цікаво, люди сміялися, ми малювали шалену кількість шаржів по одному карбованцю. А нині і вік, і запал — не ті. Але головне, певно полягає в тому, що все нині поставлено на комерційну основу. А нам було цікаво показати себе, а не варитися в заробітчанстві; реакція людей, спілкування — ось що нас приваблювало.
— А кого з відомих, знаних людей Вам доводилося шаржувати?
— О, легше сказати, кого я не шаржував. Малював митців і політиків, з натури і з пам'яті. Як на мене, цікавими й характерними виходили мер Києва Олександр Омельченко і теперішній Президент.

«Сміється над собою той, хто духовно здоровий»
— Чи небезпечно бути карикатуристом?
— Карикатура мусить насамперед страйкувати. Карикатура — це шип, котрий вранці газета втикає в читача, і особливо боляче він повинен встромитися в героя карикатури. Отоді він вовтузиться, подеколи викликає карикатуриста в суд. Так відбувається в усьому світі. Це найкрасивіший судовий процес, коли президент чи прем'єр-міністр судиться з карикатуристом. У Туреччині, наприклад, уже кілька років художники сидять у в'язницях за те, що вони образили прем'єр-міністра. Де Голль постійно судився зі своїми карикатуристами, аж років за сім до смерті нарешті зрозумів: набагато правильніше не судитися з художниками, а їх заохочувати. Він став присуджувати їм премії. І навіть збирав карикатури. Уявляєте, Де Голль зібрав найповнішу колекцію своїх власних карикатур. Більш того, на свої особисті гроші видав три зовсім приголомшливі книги «Де Голль у карикатурі»! Їх нині вважають бібліографічною рідкістю.
— Особисто у Вас траплялися конфлікти, непорозуміння?
— До суду не викликали. Адже я здебільшого шаржист, а не карикатурист. Хоча, звичайно, дехто ображався. Я намалював кілька тисяч шаржів, але пам'ятаю всі ті, які не були сприйняті, таких приблизно півтора десятка було. А якось образився і я. Під час турпоїздки в Белграді намалював дуже вдалий шарж на офіціанта. А він просто кинув цей шарж у брудний посуд, мовляв, мені не до цього, я заклопотаний. Мені стало так прикро.
Але, зазвичай, шаржі мені приносять творчу втіху. Вельми порадувала перемога на міжнародному конкурсі в Італії, де гран-прі отримала моя карикатура на відомого бельгійського художника-сюрреаліста Рене Магріта, якого, до речі, називають батьком сучасної карикатури.
— А в кумедні ситуації Ви потрапляли через Ваш веселий хист?
— І не раз, особливо в молоді роки. Згадую, як з друзями-студентами я зайшов у Празі до відомого ресторанчика «У Каліха». А грошей у нас було тільки, щоб випити по бокалу пива. Ну, випили, і тоді я почав малювати шаржі на присутніх. Мій товариш Сергій розносив намальоване — і через годину наш стіл був заставлений пивом і всілякими стравами. До того ж я творче задоволення отримав: був якраз такий настрій, що я жодної фальшивої роботи, жодної помилки не зробив. Дуже запам'яталася одна пара. Вона була вже не молода, і в неї було таке обличчя, що краще не малювати. Але пиво спровокувало безоглядне натхнення: я таки намалював цю даму. Товариша попросив: «Тільки віддай їй, а її супутникові не показуй». «Ну,— думаю,— зараз вибухне». Дама взяла в руки аркушик і почала сміятися над собою. Я полегшено зітхнув. Якщо людина сміється над собою, то вона духовно здорова. Правда, та жіночка шарж все ж таки супутникові не показала.
— А чи обігрує шаржист якісь фізичні вади?
— Ні в якому разі не можна обігрувати якусь фізичну ваду — то вже не шарж, а злостивість. У шаржі можна відобразити і духовність, й бездуховність, так само й щедрість, веселість, сердечність, скупість, лицемірство, пихатість... Превалює те, що ти відчуваєш саме в ту секунду, коли береш олівець чи ручку. Причому результат залежить не тільки від того, як ти інтуїтивно скануєш людину, а також і від власного настрою.
— У якому стані нині українська карикатура?
— Я думаю, що все попереду. Депресія й криза карикатури сталася, коли все дозволили, коли КДБ уже за нами не ходило й скасували цензуру.
— Тобто вседозволеність зіграла підступну роль?
— Звичайно, так завжди буває. Колись за радянських часів ми на невидимих барикадах стояли, ми знали, хто ворог... І раптом — ніяких орієнтирів. Тепер усе встає на свої місця.
— Тобто вітчизняна карикатура, на Вашу думку, оклигала?
— Відроджується. І відроджуватиметься в міру того, як газети й журнали платитимуть гонорари. Карикатурист — це дуже рідкісна професія, цього фаху ніде не вчать. Були за кордоном спроби навчати, але нічого з того не вийшло. Карикатуристи самі народжуються. Є професія — художник, це — майстерна рука, а карикатурист — це голова. Якщо голова оригінально працює, то карикатурист завжди знайде спосіб, як рукою надряпати те, що придумалось. Серед художників майже нема карикатуристів, а от серед архітекторів і конструкторів такі симбіози трапляються. У суспільстві відсоток ненормальних — стабільний, така ж картина і з карикатуристами...
— З роками у своїх шаржах і карикатурах Ви стаєте злішим чи добрішим?
— Я взагалі стаю добрішим, терпимішим, толерантнішим... Молодеча злість трансформується в мудрість. Тобто карикатура й шарж залишаються колючими, але сарказм м'якшає.
— До речі, а чим Ви технічно озброєні?
— Ручкою, пером, олівцем, пензлем, фломастером. Використовую туш, пастель, темперу, гуаш, акварель, олію... Що завгодно, немає значення. Малюнки роблю чорно-білі й кольорові.
— А на день народження Ви можете подарувати комусь карикатуру чи шарж?
— Аякже. Недавно товаришеві на п'ятдесятиріччя я подарував картинку розміром метр на 80 см. На ній фотографічно зображений мій друг, поруч — шарж на нього і цей шарж обнімає дружину друга.
— Накарикатурившись, нафотографувашись, наживописавшись, напроектувавшись, Ви коли-небудь відпочиваєте?
— Полюбляю подорожувати за кордоном, Європу вже всю «прочесав», зазвичай це турпоїздки або відвідини конкурсів — треба ж премії отримувати. По-друге, дуже люблю плавати під водою, займаюся підводним полюванням.
— А взагалі-то в житті Ви веселий чи сумний?
— Веселий та роботящий.
— До речі, що Ви проектуєте?
— Будинки, садиби, спортивні арени, офіси, заводи, театри, музеї... Все проектую.
— А що найбільше подобається із зробленого?
— Ну, наприклад, на Контрактовій площі в Києві ми здійснювали реставрацію і пристосування контрактового будинку. Тобто старій будівлі, спроектованій і побудованій у 1818 році, дали нове життя, тепер там Українська міжбанківська валютна біржа. Цей архітектурний твір був номінантом на Державну премію.
— А чим цікавиться Ваш син?
— Костя рік тому закінчив будівельний інститут, архітектор. Працює в моїй майстерні, власником і командиром якої я є.
— Малює у вільний час?
— Ні, фотографує. У сім'ї я поки що єдиний малювальник.
— Я можу попросити Вас намалювати мене?
— Будь ласка.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ЗОБРАЖЕННЯ НЕВЛОВИМИХ МИТТЄВОСТЕЙ
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»