ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ФЕНОМЕН ДОБИ
ДО 115-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ТИЧИНИ
Павло Тичина — один із найвидатніших поетів України, народився 27 січня 1891 року в сім'ї сільського дяка в селі Піски (тепер Новобасанського району Чернігівської області).
Свої перші поетичні враження поет черпав із народної пісні, церковних обрядів. Йому пощастило в початковій школі: з сердечною вдячністю згадував він потім свою вчительку С. Морачевську, одну зі скромних ентузіасток народної освіти в Україні. Шкільна наставниця помітила у хлопчика чудовий голос і музичний слух. 1901 року батько посилає Павла вчитися до бурси у Єлецькому монастирі.

Свої перші поетичні враження поет черпав із народної пісні, церковних обрядів. Йому пощастило в початковій школі: з сердечною вдячністю згадував він потім свою вчительку С. Морачевську, одну зі скромних ентузіасток народної освіти в Україні. Шкільна наставниця помітила у хлопчика чудовий голос і музичний слух. 1901 року батько посилає Павла вчитися до бурси у Єлецькому монастирі.
У чернігівській семінарії він навчився грати на фортепіано, флейті, кларнеті, гобої, а пізніше опанував бандуру. В Чернігові ж познайомився з Михайлом Коцюбинським і відвідував літературні суботи в його домі, читав там свої, схвально зустрінуті, вірші.
Перші публікації Тичини з'явилися 1912 року в тогочасних популярних журналах («Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата»). Перша збірка віршів «Сонячні кларнети» датована 1918 роком.
А один із кращих віршів, присвячених Україні, поет написав ще в 18-річному віці:
«Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе,
чим тебе заспокою? —
Чи про все те розкажу,
як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь,
мов сирітська дитина,—
Чим тебе заспокою я —
бідна людина,—
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!»
Як вважають критики, у «Сонячних кларнетах» було синтезовано досвід новітніх європейських поетичних шкіл, передовсім імпресіонізму й символізму, з традиціями й стилями національного художнього мислення. Ця книжка була ніби світлою звісткою відродження народу, тому з таким ентузіазмом сприймалася читачами. Своєю творчістю він руйнував із середини канони старих жанрів, сміливо пропонуючи оригінальні метафоричні «вирішення» наростаючого драматизму у відносинах людини та історії.
Книга віршів «Плуг» принесла Павлу Тичині славу натхненного оспівувача «краси нового дня». 1924 року побачила світ збірка поезій «Вітер з України». У ній виявилися яскраві риси майстерності поета: від народної пісні, казки, загадки, грайливої дитячої приповідки до розповіді про героїчне повстання козацької голоти проти польської шляхти.
Тоді ж Тичина виступає у «Літературно-критичному альманасі» зі статтями, що засуджують символізм, декаденство, саркастично оцінює співців небуття й смерті. Натомість мав буремні стосунки з жінками.
Навіть у щоденнику — суцільна лірика: «Побачив Лялю на березі... Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю... Злива застала нас із Лялею на Виноградній горі... Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця... Сиділи до півночі. Я цілував Лялю...»
Його романтичні пошуки ідеальної краси тривали довго. Врешті-решт, образом «відважної розумної мадонни» для Тичини стала Лідія Панарук, з якою вони побралися 1940 року. Пізніше Павло Григорович напише:
«Ну, як би я міг без
твоєї усмішки?
Не міг би я бачить
ні трав колихання,
ні погляду гір, ні тремтіння
берези,
ні в озері тім ряботіння,
одсоння...»
Паралельно поет примудрявся розбудовувати й власну кар'єру. З 1936 року до 1943-го (з дворічною перервою) він очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Був наркомом освіти УРСР, членом ЦК Компартії України, депутатом Верховної Ради УРСР і СРСР, а також головою Верховної Ради УРСР. За гідну службу Тичину нагородили п'ятьма орденами Леніна і Золотою зіркою Героя соцпраці. Дослідники не можуть достеменно визначити, коли в Тичини відбувся фатальний злам, який уможливив віршування на тему «партії, трактора і миру». Натомість його згадують, як вразливу й обережну людину.
Як писав відомий критик і літературознавець Леонід Новиченко, «місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, значною мірою сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох голих, як бубон, понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись».
З великою енергією Павло Тичина працює у роки Великої Вітчизняної війни. Крім публіцистичних творів, з-під його пера виходять збірки віршів: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить» (1942) та «День настане» (1943). Поема «Похорон друга», написана в 1942 році в Уфі, в найтрагічніші дні вирішальної битви на Волзі, знаменує відродження поетичного таланту митця: в її образній тканині переплетені мотиви життя і смерті, скорботи і оптимізму, звучить ідея безсмертя народу.
Про це також йдеться у вірші «Я утверждаюсь», який вперше було опубліковано в газеті «Радянська Україна» 29 вересня 1943 року:
«Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права
не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу».
У повоєнні роки виходять нові віршовані книги поета: «І рости, і діяти», «Могутність нам дана», «Ми — свідомість людства»... В них через радянський офіціоз вряди-годи пробивалися струмені справжньої, глибокої, часом новаторської поезії. Та важка духовна скутість поета за тоталітаризму спричинила значні художні деформації в його творчості.
Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади творів О. Пушкіна,
Є. Баратинського, О. Блока,
М. Тихонова, М. Ушакова, Я. Купали, Я. Коласа та ін. Помітне місце в ній посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика і об'ємні твори мемуарного характеру.
Тичина був добре знайомий з Микитою Хрущовим. Після ХХ з'їзду КПРС пережив шок і чомусь знищив рукопис цікавих спогадів про зустріч зі Сталіним. На початку 70-х років його дружина, Лідія Петрівна, переглянула архів чоловіка, й записи, які справили на неї крамольне враження, вилучила, щоб уникнути навіть посмертних закидів «у нелояльності».
Тичині була присвячена самвидавча фундаментальна робота Василя Стуса «Феномен доби».
...Весна 1967-го була останньою весною в житті Тичини. Вже не стало його друзів — Білецького, Яновського, Сосюри, Вишні, Асєєва. Серце поета Павла Григоровича перестало битися 16 вересня 1967 року в Києві.
На його могилі, на Байковому кладовищі, написано лише два слова: Павло Тичина.

Лев КУДРЯВЦЕВ
також у паперовій версії читайте:

• «У ЦЬОМУ СВІТІ Я ЩЕ ТРЕБА...»

назад »»»