ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
БОРИС НЕВЗОРОВ:«КОЛИ ГЛЯДАЧ ДОЗРІЄ, ТО НЕ ЗАХОЧЕ ДИВИТИСЯ СОЛОДЕНЬКІ ЧИ СТРАШНІ КІНОІСТОРІЇ»
Актор Борис Невзоров, жартівливий і добродушний у житті, завдяки фільмам і спектаклям набув репутації «правильного справжнього чоловіка». Згадайте керманича Івана Рябова з «Росії молодої», розумних, добрих начальників карного розшуку, військових...
Зігравши в понад 50 кінокартинах, Борис Невзоров останнім часом щільно «підсів» на серіали. У його активі такі телехіти, як «Марш Турецького» (глибоко позитивний прокурор), «Каменська» (вельми позитивний слідчий), «Прості істини» (ідеальний директор школи).

Міцних, надійних чоловіків Невзоров зіграв у «Леді Бомж», «Леді Бос», в українському серіалі «Зцілення любов'ю».
Цікаво, що ж ховається за кіношною правильністю й твердістю Бориса Невзорова поза екраном і сценою?

«Я був мореплавцем, танкістом, парашутистом і з лисиною»
— Борисе Георгійовичу, Ви знялися у величезній кількості детективів, бойовиків. Ви за натурою войовнича людина?
— Ні! Чесно кажучи, тому, про що ви запитуєте, мій організм опирається. Я, навпаки, людина спокійна. У всякому разі намагаюся нею бути... Але що поробиш — жанр такий. І закони цього жанру змушують і бігати, і стрибати — якщо не з парашутом, то ще звідкись... Але, щоправда, останні ролі в мене уже майже ліричного плану, я ніжно люблю й піклуюся про жінок, і вони мене люблять.
— Серед серіального місива дотепер пригадується роль легендарного керманича Івана Рябова в «Росії молодій».
— Цей фільм, звісно, успіх, він дав поштовх кар'єрі, мою роботу відзначили держпремією. Я знімався разом з Владиславом Стржельчиком, Олегом Борисовим, Іваном Лапіковим. А був новачком у кіно, уважно все всотував, намагався вчитися...
До ролі Івана Рябова я був готовий хіба що фізично. У дитинстві й гирі піднімав, і плаванням займався. Тільки-но сходив лід — приблизно у квітні,— ми вже йшли в плавання, стоячи ледве не по коліна в холодній воді: човни ж протікають спочатку, поки не набрякнуть. Але ми на це майже не звертали уваги. Відтоді загартування, напевно, і не дозволяє часто хворіти на застуду. Свого часу дуже захоплювався вітрильним спортом, що, до речі, дуже допомогло мені на зйомках «Росії молодої», бо я знав, як штурвалом керувати.
До речі, цей фільм знятий у рекордні, як на ті часи, строки: дев'ять серій за дев'ять місяців! Потім мене стали впізнавати на вулиці. Я вже міг вибирати сценарії, від чогось відмовлятися. Але все одно чотири-п'ять картин виходило за моєї участі. Річ для актора корисна: постійний тренінг.
Нині навіть дивно згадувати, що «Росія молода» пролежала на поличці майже два з половиною роки. Керівництво студії вважало картину занадто слов'янофільською. Режисер наш, Ілля Гурін, довго мучився, і коли в черговий раз постало питання про здавання фільму, він сказав керівництву: «Наша картина знята точно за сценарієм, під яким стоять ваші підписи. Якщо ви не довіряєте своїм же підписам, я можу перезняти, але за ваші гроші». У підсумку фільм усе-таки вийшов на екрани.
— І багато було успіхів, подібних до цього фільму?
— Дуже пишаюся фільмом «Говорить Москва». Радісна робота з Людою Зайцевою. За цю роль теж держпремію дали. Але, на жаль, глядач з фільмом майже не знайомий.
Мою популярність підняла роль автора танка «Т-34» Кошкіна у фільмі «Головний конструктор». Новим етапом стала картина «Люди на болоті» режисера Турова.
— Виходить, мореплавцем Ви були, у танку їздили, але Ви щось згадували про парашут.
— У фільмі «Парашутисти» доводилося стрибати. Нас готували на базі військово-десантного Рязанського училища, де тренувалася й збірна країни зі стрибків з парашутом. Я тоді мав понад сто кіло, а до стрибків допускалися люди до ста... А ще парашут важить 18 кг, до того ж морози були, ми в теплому одязі. Довелося лікареві випускати мене, записавши в медичній картці: «приблизно 100 кг ваги». А в літак нас саджали на стрибки з жіночою частиною збірної. Усі дуже милі дівчата. Звичайно ж, як це ми, артисти, з павиними хвостами, і перед дівчатами знеславимося?! От і стрибали: Старчиков, Фатюшин, Олександра Яковлева і я. Стрибали як миленькі!
— Чого тільки не роблять з бідними артистами! А на лисого Вас не перетворювали?
— Вгадали. У картині «Маршал революції» я грав Блюхера. Відзняли п'ять великих епізодів. І раптом консультант згадав: події фільму відбуваються в період узяття Перекопу, а тоді Блюхер то був лисим! Добре, що, коли перезнімали, не поголили, а лише загримували лисину. Але сказали, що в такому вигляді я дуже схожий на Блюхера.

«Акторський світ повен трагедій»
— Акторська професія багато в чому загадкова. Що в ній є першоосновою — талант, праця, везіння? А може, їхнє сполучення й створює таїнство перевтілення?
— В акторській професії чітко закладені ринкові відносини. Можна щоночі проводити час на тусовках, там ти знайдеш нову роль, нову можливість мелькнути по телевізору. Але все одно ми виходимо на сцену — і видно, хто чого вартий. От цей — татусин синок, цей — протеже... У нас у професії не проскочиш, якщо немає таланту чи хоча б здібностей, і все це, звичайно, помножене на працю.
— А що це таке — акторський світ? І, взагалі, він є?
— Акторський світ — це реальність. Іноді він здається мені найчеснішим. Хоча я знаю, що в ньому багато заздрості, творчих ревнощів, багато пересудів, перемелювання кісточок. Світ повен трагедій, бо співвідношення доль, що склалися, і тих, що не склалися, у ньому один до п'ятидесяти...
— Куди ж діваються «зайві» актори?
— З чоловіків багато хто спивається «по-чорному». З жінок одна, рідше дві з курсу інституту — «при ділі». Інші, як правило, виходять заміж, залишаються в сім'ї. Чимало йде в релігію.
— Чому в релігію?
— За утопічним сприйняттям ідеться про щось загальне — служіння чомусь вищому — і в церкві, і на сцені.
— У Вашому послужному списку є й режисерська робота — фільм «У попа був собака».
— Я давно мріяв зняти свій фільм. А історія цієї картини цікава.
Давно в Мінську в мене була розмова з однією людиною. І я вже був забув про неї, коли мені зателефонували: «Є сценарій і гроші». Я погодився. Прочитав сценарій, і мені стало ясно, що це страхітливий твір: історія людини, що повернулася з в'язниці і мстить людям, котрі запроторили її туди: стріляє, катує. Після тривалих переговорів удалося переконати замовників погодитися на іншу схему. Звідси і назва «У попа був собака» — герой мусить вирватися з замкнутого кола, щоб стати людиною. А коли ці спонсори пішли, то й робота успішно закипіла якась весела, з вигадками. На кіноринку картину закупили добре. І навіть в Америці я бачив її піратську відеокопію в продажу.
— Ви берете участь у спектаклях, фабула яких неймовірно закручена. Дуже багато ажіотажу було навколо вистави «Чоловічий рід, однина...».
— Так, роль у мене там дуже тонка. Я граю депутата французького парламенту, до якого приїжджає колишня дружина, що поміняла стать і стала... полковником американської армії, та до того ж у фіналі з'ясовується, що від мого героя матиме дитину служниця, котра кілька місяців тому була чоловіком.
— Ну, а в житті бувають такі сюрпризи?
— Іноді. Моя подружня історія не менш заплутана. Ще в інституті в мене була велика романтична любов, але життя нас розкидало, кожен пройшов свій життєвий шлях, потім я став удівцем, вона — вдовою. В акторки Алли Василівни Панової — син, у мене — дочка. І зовсім випадково в Сочі на пляжі пансіонату «Актор» ми зустрілися... Через двадцять три роки ми одружилися!
А першою моєю дружиною була Марина, ми познайомилися, коли їй виповнилося 16, а мені 19. Це було ураганне кохання. Через нього я кинув Щепкінське училище. Вирішив: усе, акторство — до чортової матері. За 11 років сімейного життя ми тричі офіційно розходилися і так само офіційно сходилися, сина нажили.
— А акторство як Ви нажили?
— Я кровний кубанський козак, народився на Кубані. Потім батька — відповідального партійного працівника — перевели в Астрахань. Але дитинство моє було важким. Я не бачив вареної ковбаси майже до 18 років. Правда, були кавуни й вобла. А от з пивом погано було...
По закінченні школи збирався вступати в медичний. Коли йшов туди подавати документи, на лихо чи на радість, вже не знаю, дорогою натрапив на ТЮГ. Думаю, дай-но зайду! І, як у кіно про Попелюшку, несподівано наткнувся на головного режисера. Він мене прослухав і — зарахував «артистом допоміжного складу». Але що це означає в периферійному театрі, де артистів, особливо чоловіків, не вистачає? Тож я відразу ж почав грати. Вершиною моєї творчості в Астрахані стала роль Діда Мороза. Попрацював сезон, і Едик Купцов, у той час головний режисер театру, сказав: «Добре, їдь у Москву і спробуй скласти іспити».
До Москви я приїхав вступати до училища імені Щепкіна, де провчився три роки і... кинув. Тоді в мене було повне відторгнення Москви, її життя, московського напряму думок. Я був периферійним хлопчиком з чистими ідеалами, а коли зіткнувся з реальним життям, воно мені не сподобалося. А тут ще почалася катавасія з Мариною, що фактично й спонукало кинути Щепкінське.
Прибиральником працював. І знову вступив — цього разу в Школу-студію МХАТ. Їй я дуже вдячний. Мені пощастило, застав майже всіх старих: Грибова, Станіцина, Яншина, Массальського, Кторова, Тарасову, Єланську. Акторство було їхнім органічним існуванням. Це, звичайно, дуже заражає — заряд на все життя.
— Професія актора побудована на повній нервовій віддачі, буквально на самоспаленні. А як Ви відновлюєтеся?
— Складно сформулювати. У кожного свої індивідуальні методи. Крім того, життя артиста само автоматично придумує якісь виходи зі стану наднапруження. Після вистави, природно, відразу не засинаєш. Обов'язково хтось прийде до тебе в гості. Можна випити, можна поговорити, і потихеньку все спускається на гальмах. Відбувається якесь таке взаємопроникнення, взаємозбагачення, взаємозаспокоєння — така місцева психотерапія.
— Цікаво, а справжній чоловік кулінарією цікавиться?
— Готувати я люблю. Це, до речі, чудовий спосіб долати стреси. І якщо чесно говорити... люблю поїсти! До того ж ще й на ніч! Я — «м'ясна» людина. Шашлик — улюблена страва. Причому не суто як м'ясо, а шашлик як певне дійство, як застілля, як ритуал... майже як свято якесь. Я навіть знаю один секрет: не можна відходити від страви, яку готуєш. Треба весь час бути поруч, «пестити» її своєю енергетикою. Страва має відчувати, що за нею доглядають, як за жінкою, тоді вона вдасться! Навіть якщо вона з якої-небудь дурниці, що під рукою. Коли з'єднуються якісь несумісні продукти, абсолютно випадкові, іноді виходить така річ несподівана! Напевно, так треба чинити й у житті: брати те, що в тебе є, і намагатися з цих кубиків щось скласти. Тоді зараз же включається фантазія.

«Нині відбувається процес становлення глядацьких смаків»
— Борисе Георгійовичу, у Вас величезний багаж театральних, кіно- й телесеріальних робіт. І от недавно Ви зіграли в українському серіальному марафоні (105 серій) «Зцілення любов'ю». Раніше доводилося брати участь у подібних «довгограючих» стрічках?
— До «Зцілення любов'ю» був тільки один схожий досвід — знімався в дитячій багатосерійній картині «Прості істини», про яку, напевно, знають і в Україні. Але порівнювати ці фільми не хотів би, тому що кожен з них по-своєму специфічний. Наприклад, в останньому серіалі більша частина зйомок відбувалася на натурі, а в попередній роботі процес ішов тільки в павільйонах. Так що без сумнівів, «Зцілення...» — мій перший досвід такого, воістину довгого грання, і, мушу зізнатися, дуже приємний. Адже пощастило потрапити на майданчик, де зібралися ентузіасти, справжні професіонали, що завжди були готові один одному допомогти.
— А як узагалі ставитеся до телесеріалів? Чи потрібні вони сучасному глядачеві?
— Якщо чесно, телевізор мало дивлюся. З іншого боку, вважаю: це дуже складна тема, про яку можна говорити без кінця, тому що нині триває своєрідне переосмислення глядачем наявних на телебаченні зразків серіального жанру. Це «перетравлення» й мусить у підсумку визначити, яких саме серіалів потребує наша аудиторія. Для цього, безперечно, потрібен час. На мою думку, саме тепер і відбувається становлення глядацьких смаків, усвідомлення необхідних складових нашої серіальної продукції.
Судіть самі: у кожного народу свій менталітет і те, що близьке, наприклад, мексиканцям чи бразильцям, не завжди підходить «за розміром» нам.
Варто ще звернути увагу на те, що література завжди була певною основою кіновиробництва, а спадщина вітчизняних класиків разюче відрізняється від західних творів. У нас завжди знімали не просто якісь казки, вигадані чи напіввигадані історії, а фільми, що аналізують реальне життя й нас самих. Гадаю, нині відбувається рух до відродження саме таких фільмів, і це не може не тішити. Напевно, потрібні не просто детективи чи мелодрами, котрі, схоже, уже всім дуже набридли. На мою думку, коли глядач дозріє для того, щоб спробувати осмислити своє існування, йому не захочеться дивитися солоденькі чи страшні кіноісторії — виникне потреба у фільмах актуальних і високохудожніх.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ЗОЛОТІ СЛОВА
• У НАУКОВО-ПОПУЛЯРНОМУ КІНОПРОСТОРІ ВІКТОРА ОЛЕНДЕРА

назад »»»