ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕНА ЯБЛОНСЬКА МАЛЮЄ ТІЛЬКИ РАДІСТЬ
Олена Нилівна Яблонська — людина-епоха. Майже дев'ять десятиліть вона є активним учасником унікального за насиченістю глобальними подіями історичного періоду. Її спостереження набувають особливого значення, тому що вона видатний художник.

Родина Яблонських — це взагалі феноменальне явище в духовно-мистецькому житті України. Початковим «імпульсом» був батько Ніл Олександрович. Він самовіддано любив свою справу й прищепив цю любов своїм дітям, став їхнім першим і головним учителем у мистецтві. Тетяна й Олена посіли визначне місце в живописі, брат Дмитро — в архітектурі.
До речі, чоловіком Олени Нилівни був видатний живописець Євген Волобуєв, вони разом прожили понад шістдесят років. Їхні син Женя й донька Наталя також стали яскравими, самобутніми художниками.
Ось таке сімейство.
...У далекому 1941 році Олена Нилівна закінчила Київський художній інститут. Та війна зламала творчі плани, довелось евакуюватися в далеку Саратовську область, де до самого звільнення Києва вона працювала обліковцем.
Але вже в 1943 році з'являються її перші живописні роботи: «Відновлення домни», «Звістка про нагороду», «Весна».
У 1944-му Олену Нилівну приймають у Спілку художників. Розпочинається тривалий період праці у видавництві «Веселка», Яблонська оформлює дитячі книги. Її ілюстрації оригінально скомпоновані, дуже зрозумілі дітям, а їхнє кольорове рішення виявляє в авторові талановитого живописця.
Паралельно Олена Нилівна займається педагогічною діяльністю — навчає графіків і скульпторів.
З початку 1970-х Олена Нилівна присвячує себе станковому живопису. Її образотворчий талант, що не до кінця знайшов застосування в ілюстраціях, виривається на волю. Картини Олени Нилівни з'являються майже на всіх виставках, потрапляють до художніх музеїв країни, в приватні колекції.
Поступово в Яблонської складається своє бачення пейзажного жанру. Від панорамних картин вона все більше схиляється до зображення локальних куточків природи. Ці роботи дуже інтимні. Вони ніби портрети кущів, квітів, дерев — кожен із своєю індивідуальністю, зі своєю історією.
У творах останніх років зазвичай соковитий, насичений колір її палітри набуває ніжності й легкості. Здається, що Олена Нилівна проникає в саму душу рослини й зображує її з тонкою мелодійно-гармонійною мальовничістю.
Картини вражають радістю, оптимізмом, відчуттям щастя, справляють феноменальний ефект — ніби відвідуєш цілющий сонячний ліс, сповнений пташиного щебету, аромату квітів і свіжості ріки.
— Олено Нилівно, всіх нас у певні моменти наздоганяє фізична й моральна втома. Бува, приходить художник у майстерню й думає: очі б мої не бачили цей мольберт, фарби, пензлі...
— Жодного разу в моєму житті такого не було, щоб набридали мольберт, фарби, пензлі. Наприклад, під час виставок я дуже стомлююся, нервуюся через всілякі організаційні накладки. І охота до малярства пропадає. Тоді я заходжу в майстерню і просто відпочиваю очима на своїх роботах, вони мене заспокоюють. Мимоволі беру пензля, щось підправлю, щось продовжу, захоплююся і... починаю писати. У такий спосіб я відпочиваю від неприємностей, домашніх справ, утоми, проблем.
— Тобто у Вас з'являється азарт знову працювати?
— Так. Я міркую: зараз лише «крапельку» де-небудь зачеплю. Потім ще «крапельку» і — пішло-поїхало. Нерідко прискіпливо проходжуся пензлем по старих роботах. Напередодні останньої виставки, коли виникло природне бажання, щоб усе було якнайкраще, я вісім картин досить серйозно доопрацювала-поліпшила.
До речі, що вирізняє мої нинішні роботи? Років мені вже багато — 87, енергія не та, тому великі картини мені освоїти важко, от і пишу на полотнах невеликого розміру те, що підказують почуття й уява. Так я можу виразитися більш яскраво й свіжо, ніж якби писала тільки з натури. Я й раніше, коли намагалася писати тільки з натури, скорялася їй, копіювала. А от завершуючи картину в майстерні, я згадувала, заради якої ідеї, заради якого образу її розпочинала. Викликаю образ в собі — і картина стає світлішою, чистішою, виразнішою, і в підсумку, хоч як це дивно, виходить більш схожою на натуру, ніж була до цього. З'являється своя натура, своє життя в ній.
Батько нас цілеспрямовано з дитинства готував у художники. (До речі, на моїй останній виставці демонструвався портрет, котрий я намалювала у дев'ять років). Він не вчив нас прагматично ремесла, прийомів чи способів, натомість розвивав наші почуття — почуття простору, почуття матеріальності, почуття радості, почуття співпереживання, щоб ми могли відбити художній характер зображуваного, щоб людина, наприклад, була схожа не тільки конструктивно, так би мовити, а за внутрішньою суттю. Згадую такий випадок: у школі ми з сестрою малювали галерею ударників навчання. Батько мені каже: «Ну що ти за ніс намалювала? Там же зовсім інший ніс, бо інший характер». І тоді я стала ліпити ніс, тренуватися, щоб вийшов саме той характерний ніс.
Батькова метода допомагає мені особливо тепер, коли зір гіршає, але знавці стверджують, що в моїх останніх «портретах природи» емоційне почуття кольору не тьмяніє, від них віє свіжістю-молодістю.
— Розкажіть про Вашого батька.
— Ніл Олександрович Яблонський — людина тяжкої й нещасливої долі. Він з родини священика. Оскільки серед шістьох синів старшим був саме мій батько, Ніл, то йому призначалося йти служити в церкву. Вступив у духовну семінарію. Коли почалися події 1905 року, він, вельми демократично налаштований, брав участь у революції. Із семінарії виключили. Тоді батько вступив до університету в Петербурзі, закінчив історико-філологічний факультет. Хоча змалку мріяв бути художником, але ця професія в його оточенні вважалася абсолютно несерйозною. Викладав літературу й історію в гімназії в Смоленську, пізніше став хранителем картинної галереї. Активно пробивався до мистецтва, їздив з художниками на етюди. І коли в нього з моєю мамою, Вірою Георгіївною, було вже троє дітей, надумав їхати в Москву вступати до училища живопису й ліплення. Мій брат Дмитрик тільки народився, мені було три роки, Тані — п'ять. Мамі самій довелось нас ростити і заробляти на хліб насущний, бо тато, ставши студентом, не міг допомагати. Мама шила капелюхи з каракулю, продавала на базарі, до неї також ходили навчатися французької мови. (Мати була з родини привілейованих учителів: її батько був інспектором народних училищ, дістав звання, рівнозначне генеральському, заслужив дворянський чин. Але мама ніколи не хизувалась дворянством, виконувала практично будь-яку роботу). Будинок був сирий і старий, дах протікав, і ми всі троє, врешті-решт, занедужали на запалення легень. Перелякана мама викликала батька з Москви. Навчання довелося кинути. Він став заробляти гроші тим, що малював портрети з фотокарток. Іноді виходило пречудово. Мене вразив випадок, коли тато малював портрет чоловіка, від котрого залишилася єдина фотографія — він був знятий у труні. Але син померлого був дуже на нього схожий. І тато з фотокартки й живої натури створив надзвичайний портрет-характер.
— Олено Нилівно, Ваші роботи дуже реалістичні, невже модерн, авангард Вас ніколи не спокушали й не зваблювали?
— Я іноді доходила, як то кажуть, до неординарних художніх засобів, є в мене й такі роботи. Але в цілому я проповідую реалістичне мистецтво, у яке можу вкрапити всілякі «ізми». Наприклад, у мене на дачі стоїть білий ослін. У композиції я зобразила його білою плямою-силуетом, оскільки завжди любила і люблю сонце, відчуваю світло, це дуже властиво моїй натурі. Подруга мені сказала: «Чому ти не промалювала смужки на ослоні?» Я їх зробила — зіпсувала роботу. Знову пофарбувала в білий колір, так і залишила. Начебто абстрактний ослін, але саме такий він — виразніший. Я часто згадую слова свого чоловіка-художника Євгена Волобуєва: «Найменша зміна в тоні — світліше, темніше, чи, скажімо, тепліше, холодніше — може призвести до вирішального поліпшення картини». Я це часто використовую. Замість того, щоб усе переписувати, торкаю пензлем полотно ледь-ледь з почуттям потрібного простору і освітлення, і композиція справді організується. Не треба перемазувати старих робіт, досить делікатно поліпшити їх: десь трошки заспокоїти, десь, навпаки, збентежити світлом...
До речі, спочатку мій чоловік не сприймав мене як живописця, говорив: «Краще ілюструй книжки, у тебе це добре виходить». От я й малювала книжки у видавництві «Веселка» — 20 років. Хотіла дати дітям радість, тим більше, що своїх двійко росло, я багато робила з них начерків, у книжках зображений і син Женя, і дочка Наталка, і дочка сестри, Тані Яблонської, Оля. Коли я малювала книжку «Хитрий лис фарбує ліс», зацікавився чоловік, став допомагати ескізами. А коли почалася робота над книжкою «Дід Мазай і зайці», він навіть став накидати картину, на якій Мазай випускає зайців, а вони по весняному вогкому лісу біжать... Але потім захопився етюдами з натури. Я запитала: «Женю, можна твоїх мазайців оживити?» А він каже: «Пиши, я не буду закінчувати». І коли я стомлювалася від роботи над книжками, підходила до полотна: промалювала всіх зайців, мокре листя, таловини, дерева. Якось до нас зайшов галерейник, каже: «Гарна картина вийшла, давайте продамо». Продали. Галерейник: «Малюйте ще». Погортав книжки, вибрав картинки, котрі йому сподобалися. «От, пишіть за ними великі картини». Паралельно я почала писати маленькі етюди розміром, як дві листівочки. Написала біля трьохсот картинок з натури у вотчині художників — у Седневі на Чернігівщині. Найбільш вдалі стали основою великих робіт, картина «Копички» на виставці мала великий успіх, її репродукція замигтіла в різних виданнях.
Дуже допомогло мені в моїй переорієнтації з книжкової графіки на живопис придбання маленької дачки. Донька Наталка вчилася, і мені довелося доглядати за її чотиримісячною Дашею (котрій тепер тридцять років). З дитиною треба було десь гуляти. Чоловік продав кілька своїх робіт, і на ці гроші ми купили дачку в Осокорках: благенький будиночок, але гарненький садок. Саме там я полюбила землю, рослини, полюбила доглядати їх, ростити, дивитися, як вони розцвітають. Вони стали мені рідними.
— Хто тільки не пише природу, але чим пояснити, що всі Ваші без винятку картини — такі світлі, радісні, оптимістичні?
— Моя найперша велика живописна робота зовсім не про природу, це — «Відновлення домни». Вона була виставлена на першій воєнній виставці й вражала радісним настроєм. Мобілізовані сільські дівчата відновлюють домну. Як говорив знаменитий Пластов: «Усі мертвяків тягнуть, а в Яблонської — радість, оптимізм». Проїжджаючи зруйнованим Донбасом, я жадібно виглядала хоч «шматочок» чогось радісного, виглядала надію. Завдяки «Домні» мені звання художника присвоїли, у Спілку прийняли. Але по-справжньому я себе відчула художником, коли закохалася в землю й рослини. Причому я завжди воліла писати їх, як вони виростають із землі, ніж усілякі букети й ікебани, особливо ті, що в приміщенні, де ніби нема, на що обпертися: на сонечко, дощик, вітер, землю, сніг...
Мені дуже допомогли вірші Тютчева:
Не то, что мните вы, природа,
Не слепок, не бездушный лик,
В ней есть душа, в ней есть свобода,
В ней есть любовь, в ней есть язык.
Ці рядки я прийняла як своє кредо. Я відчуваю життєдайну радість — у квітці, у листку, у гілці, це стало провідною темою моїх робіт. Хоча я могла б писати жанрові картини, котрі мені дуже вдавалися, могла б викладати в художньому інституті й заробляти у видавництвах. Усе це було, але головною стала тема радості-природи.
— А як же життєві драми й трагедії?
— Їх я зазнала чимало. З дитинства в мене був поганий зір. Завдяки доктору-чарівнику Філатову я побачила світ у всій його красі, каламуть зникла. І ніякі згодом катаклізми й лиха, що стрясали нашу країну й нашу родину, не змогли викорчувати з мене радості життя. Чому — не знаю. Природу люблю незмінно, по-дитячому. Мені здається, що люди її тільки псують, вони неохайно набудували купу небезпечних заводів і атомних станцій. Сама тільки Чорнобильська катастрофа чого варта: заражено землю і воду! От, наприклад, батьківщина мого чоловіка — мальовничий Льгов. Там протікає річка Сейм, колись прозоро-чиста. Навесні вона розливалася по лузі, були чудові городи. Тепер там купатися не можна, городи пропали, люди в ліс не ходять, місто захиріло. Сейм тече й по Україні, але викликає в мене почуття сторожкості й гіркоти. Людей, що так по-варварському, безтурботно знищують природу, я зображувати радісно не можу. І сумно малювати не хочу, не бажаю свою печаль підмішувати в сонячні фарби, що проливає на землю Бог.
— А що Вас найбільше надихає?
— Свобода! Можна робити так, як хочеш, ніхто тебе за це не посадить. Батьки мої ще в двадцятих роках робили невдалі спроби емігрувати. Особливо тато мучився від усіляких соціалістичних догм і рутини, які оплутували людей на всіх рівнях. Наприклад, у Луганському технікумі, де він викладав малювання, можна було використовувати тільки одну «методу»: робити підмальовок чорною і білою фарбою, і тільки тоді вводити колір.
У мене, звичайно, були свої проблеми. Пам'ятаю, я написала картину «Прибирання сіна в Седневі». Удалині на горбі видніє містечко й церквиця визирає — красиво композицію завершує. Але я цю церквицю замазала, не ризикнула, намалювала звичайний будинок. У чоловіка було кілька осічок. Колись у Москві, наприклад, причепилися до його картини «Любов». На ній були зображені закохані, що сиділи біля хати, поруч сокира лежить, горобці стрибають... «Чому всі працюють, а ці сидять? Інших теж посадіть, нехай буде перекур»,— строго вказали. Чоловік категорично відмовився що-небудь переробляти, забрав роботу й поїхав. А за його картину «Ленін», на якій вождь був зображений на тлі розореного Петрограда, взагалі могли розстріляти.
Так що це велике благо — бути вільним, незалежним і ні під кого не підлаштовуватися, у тому числі під моду й кон'юнктуру.
А нині в юних інші спокуси.
У мене підростають чотири правнуки, один з них, дуже чутливий хлопчик, сказав, наприклад: «Берізка вся обвішана золотими монетками». Трішечки повернуться, й одразу зблискують. Приготувався писати цю берізку, приніс акварель і папір. Але пішов дощ, і бажання згодом пропало. Потім він сказав: «Зима розцвіла білими квітами». Йому захотілося писати зиму. Вона така радісна, чиста, красива. Але знову щось завадило. Я, звичайно, намалювала перший сніг.
А тепер захопився комп'ютером. Я запитую доньку: «Данилко малює?». «Ні, возиться з комп'ютером». Цікавіше йому це. Дуже сумно й шкода, тому що обіцяв бути гарним художником. Може, одумається ще.
Тільки серцем, а не комп'ютером можна відтворити живу радість, щоб вона, як зелений лист, утримувала на собі краплю роси і сонячного зайчика.

Спілкувався Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»