ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ДУХОВНА МУЗИКА ПОДОЛУ
Без хорової капели «Почайна» нині важко уявити культурно-мистецьке життя Києва. А якщо зважити на її аматорський статус, стає зрозумілим, наскільки вагомою є роль колективу у розвої нашої національної культури.

Справді, ми вже звикли до того, що люд наш — співучий і музично обдарований. Тому самодіяльними гуртами когось здивувати важко. Але цього не скажеш про «Почайну». Її виконавці працюють із «серйозним матеріалом». У доробку капели «Реквієм» Керубіні, «Літургія» А. Веделя, С. Рахманінова, духовні твори Бортнянського, Березовського, Стеценка, Леонтовича... Слухачі завжди дивуються, коли дізнаються, що основну частину колективу становлять студенти Києво-Могилянської академії.
Отже, заінтригована усім почутим і побаченим, я не могла не познайомитися із незмінним керівником «Почайни» Олександром Жигуном.
...Все, як завше, починається з дитинства. Великий вплив на сина мав батько — усіляко заохочував його до гри в оркестрі (родина тривалий час жила у селі Жовтневе Білопільського району на Сумщині, де на цукрозаводі працювала мама майбутнього диригента. Батько був директором школи).
І хоч обрав Олександр професію не музиканта, вступивши до Київського політехнічного інституту на механіко-технологічний факультет, музика все одно «наздогнала» його. І нікуди він не подівся від того, що було призначено самою долею. Із першого дня навчання Олександр Жигун почав співати у хорі КПІ. Тут працювали дуже цікаві люди — нащадок нашого славетного композитора Миколи Лисенка — Віталій Романович, Лідія Падалка, правнук Павла Чубинського, автора слів гімну «Ще не вмерла Україна» Володимир Дмитрович Чубинський.
Олександр Жигун захопився хором так, що навіть не хотів закінчувати інституту. Шкода було розлучатися з людьми, до яких прикипів душею. Розумів, що без музики йому не відбутися у цьому житті. І коли після закінчення інституту почав працювати на заводі штампів і прес-форм, то й там організував гурт.
«Чому назвав гурт «Почайною»? — перепитує Олександр Іванович.— Хотів увічнити назву відомої ще від часів Київської Русі річки. Адже тоді Почайна була однією із найважливіших на водному шляху «із варяг у греки». До цієї капели запросив друзів із КПІ. Спочатку ми виконували українські народні пісні, поступово розширюючи свій репертуар. А потім я зацікавився творчістю Артемія Веделя, твори якого виконував камерний хор під керівництвом Віктора Іконника. Власноруч переписав у сучасних ключах 12 хорових концертів і Літургію Івана Золотоуста».
Слухаючи Олександра Івановича, переконалася, що нічого у житті не буває випадкового. От він керує капелою «Почайна», яка має «прописку» при Києво-Могилянській академії. Але ж і сам Артемій Ведель, і його друг — композитор Петро Турчинов теж були вихованцями цієї «альма-матер».
Постать Веделя, утім, як і Березовського, чи не найтрагічніша в історії української культури. Це були генії, яких царат довів до самогубства. Можливо, дослідники ще скажуть своє слово про цих талановитих композиторів.
...Звучить музика Веделя, сповнюючи слухачів духовної краси у дивовижному поєднанні слів, смислу, звуків.
«Після концертів капели люди стають духовно очищені й просвітлені, а це — головна нагорода для творчого колективу»,— переконаний диригент Олександр Жигун.
...Один із концертів був присвячений світлій пам'яті Віктора Іконника, народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Цей видатний митець був творчим наставником Жигуна, приходив на репетиції «Почайни», давав слушні поради. Саме він націлив Олександра на глибоке вивчення української та європейської класичної музики, відкрив йому геній Веделя...
Завдяки пораді Іконника Олександр Жигун продовжив своє професійне навчання. У 1993 році він отримав диплом диригента у Київському інституті культури.
«З моменту створення колективу «Почайна» (1986 рік) тривала робота із вивчення української духовної музики,— згадує Олександр Іванович.— Було цікаво порівнювати українських композиторів із європейськими...»
Справді, наші талановиті композитори були не лише не гірші, а й набагато сильніші від своїх європейських колег. Утім, широкому і вільному поступу української культури завадив понад трьохсотлітній період бездержавності. Саме тоді українців переконували у тому, що все ними створене — упосліджене, другорядне, непрестижне... Цей стереотип і нині не дає багатьом із нас розпростати плечі, гордо підвести голову. Саме просвітницька робота є неоціненною допомогою на шляху повернення до наших замулених криниць.
Без сумніву, що «Почайна» виконує у цьому плані величезну роботу.
Керівник «Почайни» переконаний, що серія хорових програм» Духовна музика Європи» була б неповною, якби не було репрезентовано сучасної духовної музики України.
Цікавою знахідкою циклу вважається твір сучасного талановитого композитора Віктора Степурка «Богородичні догмати», у якому мелодії і розспіви ХVІІІ століття дивовижно поєднуються із симфонічним доповненням, яке взагалі не притаманне українській духовній музиці.
Дослідницький висновок був таким: «Культурна інтеграція України у Європу відбулась ще у ХVІІІ столітті». А загалом, серія компакт-дисків колективу з циклу «Духовна музика Європи ХVІІІ– ХХІ ст.» налічує десять найменувань.
А що ж далі? А далі — працюймо, «не цураймося, признаваймося», бо багаті ми своєю славою і своєю культурою. Бо не зайдами є на своїй землі, а корінним народом із дідів-прадідів. І хоч трагічну маємо історію за плечима, все ж відроджуємося. І відроджуємося, за давнім звичаєм, у пісні.
«До 70-річчя Голодомору ми підготували ораторію «Тридцять третій»,— веде далі Олександр Іванович.— Автор музики — Олександр Яківчук, текст Василя Юхимовича, аранжування для симфонічного оркестру зробив В. Степурко.
Для відтворення трагічних подій 33-го року автори знайшли такі засоби, які викликають у слухачів не лише болісний спогад, а й змушують замислитися над зв'язком між поколіннями, коли «і мертві, і живі, і ненарожденні» єднаються в одному ланцюзі пам'яті: «Встань, народе, без ліку й числа, хором траурним, пам'ятним колом. Стань вінком, стань Життя ореолом»...
А ще, зізнається диригент, збулася його мрія: цього року капела публічно виконала першу українську ораторію Михайла Вериківського «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку».
«Наш народ складав пісні, думи, оспівуючи героїзм дівчини, яка, перебуваючи в неволі у турецького паші, визволила козаків. Цей сюжет для однойменних творів використали Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, композитор Михайло Вериківський,— розповідає Олександр Жигун.— Мені подобалася його музика, його хори, які ми співали в 60-х роках, особливо «Світе тихий».
Шукаючи партитуру ораторії, я познайомився з доньками композитора — Іриною та Оленою. А ученицею Вериківського була Лідія Олександрівна Падалка. Це була моя вчителька, коли я співав у хорі Київського політехнічного інституту. От бачте, випадкового у житті й справді не буває...
Утім, повернемося до «Дівки-бранки». Вериківський написав її у 1923 році, коли йому було 27 років. А у 1955-му він акапельне чотириголосне звучання доповнив багатством барв симфонічного оркестру. До речі, композитор дуже любив цю ораторію. У своєму щоденнику він навіть помітив, що записав на радіо «Дівку-бранку». Я розпитував музикознавців, чи не зберігся, бува, той запис. Мені відповіли, що ні. Але уявіть, якою була моя радість, коли я знайшов бобіну. Виявляється, вона береглася у Олени Михайлівни. Ми переписали ораторію на компакт-диск, і тепер вона зберігатиметься вічно».
Нині «Почайна», як завше, у пошуку. І якщо справедливі слова, що той, хто співає, молиться двічі, то той, хто просвіщає, здійснює духовний подвиг. Адже, без перебільшення, характерною рисою творчості «Почайни» є велика пошукова робота. Більшість творів, які ми маємо щастя чути сьогодні, не виконувалася протягом століть! І аж тепер настав час їхнього відродження й повернення на рідну землю.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• «УСЯ ЗЕМЛЯ ЗВЕСЕЛИЛАСЬ РАНО, РАНО НА ЙОРДАНЬ!»

назад »»»