ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
МЕТАМОРФОЗИ ІРИНИ БІЛИК
Були часи, коли співачка Ірина Білик символізувала нову музику нової України. Але потім чи то кумирів побільшало, чи творче кредо артистки розмилося, але популярність Ірини дещо зменшилася. Її творчий портрет перестав бути чітким і контрастним. Певний час співачка завойовувала Польщу, тепер ось спрямувала свій погляд на Росію.

Її останній російськомовний альбом «Любовь. Яд» мав успіх, але почуття він викликав знову-таки суперечливі. Те, що продано велику кількість дисків, факт приємний. Але звернімо увагу на деякі деталі. По-перше, метафізика назви дуже сумнівна — ототожнення любові і отрути, їх поділ і протиставлення для нашої православної традиції, м’яко кажучи, не характерні. По-друге, Білик заспівала російською мовою (без коментарів). По-третє, зміст пісень декадансний.

Складно сказати, можливо, це заявка на космополітичний рівень творчості? Але все-таки стає сумно від того, що Білик полишила рідну обитель, зірвалася, як листок, з дерева культури й життя народу, що її живив. Хоча... щасти їй на стежках пошуків. Адже Бог є Любов.
На межі 2005–2006 років Ірина ґрунтовно «підкачала» свою популярність — було чимало концертів і телевізійних ефірів. До речі, артистка запропонувала лідеру Партії зелених України Віталію Кононову заспівати дуетом, що нині надзвичайно модно. Імпровізований виступ підтвердив, що подібний проект має шанс на успіх. Співачка почувалася в «зеленому колі» дуже комфортно й навіть вирішила вступити до лав ПЗУ. «У моїх піснях йдеться про цей чудовий світ. Я оспівую небо, сонце, річки... Головне — навколишній світ, який я дуже люблю» — пояснила вона.
На фініші року в Білик, за її словами, відбулося три досить важливих події. Вона зняла новий відеокліп на пісню «Мені не шкода», переїхала з Оболоні в нову п’ятикімнатну квартиру в центрі Києва і з’їздила в Лапландію до справжнісінького Санта-Клауса.
Ірину запросили виступити в одному з клубів фінського містечка Рованіємі, котре вважають столицею Лапландії. Зірка разом зі своїм бой-френдом хореографом Дмитром Коляденком побувала в резиденції Санта-Клауса — в містечку Напапіїрі, що за сім кілометрів від Рованіємі, куди стікаються сотні тисяч листів з усього світу. Правду кажучи, мешкає Дід Мороз не тут, а в хатинці на сопці Корватунтурі, біля самого кордону з Росією. Там він зі старанними помічниками-гномами проводить більшу частину року.
Співачка побачила могутнього двометрового діда в окулярах. Він був не загримований: борода в нього справжня, а не приклеєна. Виявилося, що Снігурки-онучки в Діда нема, зате є дружина. Вона живе окремо, бачаться вони нечасто, тільки коли казковий герой відпочиває від роботи.
Сфотографувавшись на пам’ять із Санта-Клаусом, Ірина Білик і Дмитро Коляденко залишили записки, у яких висловили свої найзаповітніші мрії. Іра попросила в подарунок виконати бажання всіх її шанувальників і... дорогий перстень з діамантами, уточнивши: «Ну, ти сам знаєш який».
«На пошті в Діда Мороза безліч шухляд з назвами різних країн, у які розкладають листи, а от з написом «Україна» — нема,— скрушно зауважила співачка.— Послання від нашої дітвори зберігаються в коробці з написом «Росія». Дивно, адже ми давно вже окрема держава».
Напередодні «старого нового» року Ірина Білик погодилася ще раз підбити «проміжні підсумки», аби з більшим оптимізмом іти в майбутнє.

Зоряне дитинство
— Я — корінна киянка. У дитячому садку завжди була головною Снігуркою, головною Сніжинкою. Викликали завжди Ірочку, щоб попереду усіх ішла, розповідала вірші, співала пісні.
Тато добре грав на баяні, був душею будь-якої компанії. Його без баяна не сприймали, він у знайомих сам-один весілля грав і співав.
У школі я вже складала вірші. З 10 років почала писати пісні. Училася добре, утім четвірки з математики ставили тільки тому, що добре співала й була шкільною гордістю. Із сусідньої школи приходили старшокласники, щоб подивитися на дівчинку, голос котрої був як у американки Кейт Буш. Це я пам’ятаю напевно. Я не знала, хто така Кейт Буш,— потім уже стала слухати музику, розуміти, як співати красиво, а як — некрасиво. Наприклад, кричати я ніколи в житті не зможу.

Перші кроки
— Це був фестиваль «Червона рута» 1989 року в Чернівцях. До речі, цього року в мене там відбувся сольний концерт. На «Червоній руті» я шалено хвилювалася, а от тепер мені було легко й радісно. Подарували стільки квітів!
А в 1989 році я навіть утекла — і мені нічого не дали, гран-прі одержали «ВВ», серед лауреатів були Андрій Миколайчук, «Брати Гадюкіни», сестричка Віка. Цвіт нації!..
На жаль, багато хто з них уже не співає.

Як народжуються пісні
— Раніше кожна нова пісня народжувалася від любовного потрясіння. Але згодом я навчилася запросто писати хіти. Це стало звичайною роботою. Коли була молодша — все було спонтанно. А тепер я чітко розумію, які пісні матимуть найбільший успіх у концерті. Я прораховую: мені не вистачає двох запальних танцювальних костюмованих пісень,— і починаю працювати.
«Душа і серце» — так називається один з альбомів, що складений з двох половинок. «Душа» — це щось дуже вразливе, радше це сльози й біль переживання, те, що мене хвилює, тривожить. А «Серце» — це поклик іти вперед!.. От зараз вийду на сцену — і весь зал підніметься від моєї енергії, від сили ударів мого серця!

«Франсуа, повертайся на Україну...»
— У мене закохався італієць і запросив у гості. Я поїхала в Рим, але не сама, а зі своїм товаришем — телеведучим Костею Журою. Він добре знає італійську, крім того, я запросила Костю, щоб іноземець дотримувався дистанції. Коли ми приїхали, мій італійський друг був розчарований, що я не хочу залишатися в Італії, що я готуюся до концертів. Він сказав, що не хоче працювати таксистом — ми з Костею в машині весь час їздили позаду. «Я хочу,— сказав італієць,— щоб ти сиділа поруч, як моя кохана». Я відповіла: «Ні, вибач! Я повертаюся в Україну! Хочеш, приїжджай до мене — тоді поговоримо». Ось така історія. Потім вийшла пісня. Я вигадала, що його звуть Франсуа, ну а якщо Франсуа, тому й Францію згадала.

Ставлення до театру
— Театр я любила всіма фібрами своєї душі років до п’ятнадцяти. Але він закінчився для мене невступом у театральний вуз. Я, не зволікаючи, вступила в музичне училище, щоб стати співачкою. Я зрозуміла, що життя на сцені, але в іншому амплуа — для мене цікавіше. Тут і театр, і пісня — все в одній особі. Я їздила спеціально у Варшаву на спектаклі «Міні-опери», дивилася в Лондоні мюзикли, наприклад, «Мама міа». Дуже сподобалося. А в наших театрах — штучне життя на сцені.

Місце творчості — квартира.
— Це помешкання я спеціально придбала для того, щоб комфортно писати пісні. Дизайнер запитував: «Іро! А от це не заважатиме твоїм гостям? Занадто яскраво, занадто багато люстр і кришталю». Я говорила: «Слухай! Я вже тобі втретє пояснюю: я цю квартиру роблю для себе! Я хочу тут відпочивати, творити й писати пісні! Тому що я людина, котру ні річка, ні ліс, ні море, ні пляж так не надихають, як можливість залишитися на самоті в темній кімнаті, сісти за піаніно й за п’ять хвилин написати пісню. Тільки так у мене виходять найкрасивіші пісні».

Очі — дзеркало
— Раніше я цілком довіряла режисерам у виготовленні кліпів. Але після того як суми перевалили за 20 тисяч доларів, я зрозуміла: час зупиняти режисерів у їхньому завзятті вибудовувати декорації, вигадувати якісь карколомні ходи, тому що головне — це пісня, мої очі. Кожного режисера, якого я запрошую, прошу: покажи великим планом мої очі.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ТУТ ДОВШЕ ВІКУ ТРИВАЄ ДЕНЬ

назад »»»