ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВАЛЕНТИНА СТЕПОВА: «МЕНІ НАРІКАТИ НА ТВОРЧУ ДОЛЮ — ГРІХ»
У народної артистки України Валентини Степової репутація універсальної артистки — оперна діва, фольклорна й естрадна співачка, вона бере участь у пісенних фестивалях, виконує класичну музику в сучасних аранжуваннях, «змішує» жанри у своєму репертуарі.

На її концертах лунають твори західних композиторів, російські романси, класичні мініатюри українських авторів і народні пісні. Час показав, що це не від всеїдності, а від жаги освоювати музичні простори, від широти творчої натури. Головне, що Валентина Степова не співає класику як естраду, а естраду як класику, її академічна манера дивним чином «вписується» в усі жанри.

«Машину шоу-бізнесу конче необхідно розвертати й підключати до благої справи»
— Чи насправді Валентина Степова є за корінням-родом степовою жінкою?
— Степовою я стала після заміжжя, це — прізвище мого чоловіка Ігоря. До речі, таке саме мала бабуся Тараса Григоровича Шевченка, що жила в одному з сіл на Хмельниччині. Батько мого чоловіка теж з Хмельниччини, я — з Хмельниччини, народилася в селі Полонному. Отож, можливо, у давні часи перетиналися стежки-доріжки наших пращурів.
Моє дівоче прізвище — Стельмах, але ніякого відношення до відомого письменника-класика Михайла Стельмаха і його сина — драматурга й поета Ярослава Стельмаха я не маю.
Певно, дивовижні ліси, озера, луки, сонячне повітря є щасливою основою мого голосу. Я дуже люблю природу, а природа — це спів Божий.
— Отже, не заспівати Ви не могли. Залишалося огранувати пісенний дар майстерністю. Двадцять років Ви серйозно навчалися академічного співу, та з деякого часу естрада міцно ввійшла у Ваше творче життя.
— Це просто ще один жанр, у якому мені захотілося себе спробувати. Я — активно концертую, виступаю в сольних і спільних концертах, і життя диктує естрадний репертуар. Мені, до речі, дуже цікаво співати такі твори.
Проте подальші мої творчі плани пов'язані переважно з класичним мистецтвом.
— Ви були солісткою Національної опери — незрівнянною Розиною з «Севільського цирульника», Віолеттою з «Травіати»... Чому Ви залишили цю поважну установу?
— Тому що не знайшла спільної мови з керівництвом театру, мене просто виставили за двері на вулицю.
— Хоч це й парадоксально, але, здається, Ви від цього виграли, бо коло слухачів розширилося. Виявляється, що класична музика, естрада, джаз і рок пречудово сполучаються, якщо приправити цю суміш Вашим академічним голосом.
— Так, я співачка широкого спектру, співаю в різних жанрах, в яких тільки себе бачу і в яких хотіла спробувати свої творчі сили. А щодо опери, то коли відбувалися вистави за моєю участю, то зали були повні — шанувальники йшли на Валентину Степову, тобто в мене був свій слухач, якому я досі дуже вдячна.
— Чимало вокалістів мріють поїхати за кордон і там комфортно працювати й жити. Чи не навідувала Вас така думка?
— У мене таких планів немає. Були пропозиції, і кілька разів траплялися люди, котрі могли потужно допомогти на міжнародному рівні. Я серйозно замислювалась над цим питанням, але врешті зрозуміла, що для мене це неприйнятний варіант — я не зможу жити на чужині, для мене дуже важливо відчувати себе повноцінною господинею в себе вдома на рідній землі. До того ж мені нарікати на творчу долю — гріх, бо на вітчизняній сцені я потрібна, я заробляю гроші саме творчістю. Як в народі кажуть: добра добувши, кращого не шукай, тож навіщо їхати за кордон і шукати якогось іншого життя, цікавіше вдома створювати життя, яке мені подобається, свій світ.
— І тому з'явилося друге крило — педагогічна діяльність в естрадно-цирковому інституті, де Ви викладаєте естрадний вокал?
— Я сама спеціально до цього не йшла, мені запропонували, напевно, розуміючи, що я можу навчити дітей чогось корисного як педагог. Я не відмовилася, цікаво було себе спробувати, і я вам щиро скажу, що мені ця робота подобається, вона приємно захоплює, збагачує, допомагає — навчаючи і контролюючи молодь, я сама щось нове знаходжу, звертаю увагу на те, на що раніше не звертала, особливо в поведінці на сцені.
— Мене дивує такий факт: на конкурсах талановита молодь демонструє чудові голоси, а естрада наша в цілому, за деякими винятками, безголоса. Ваша думка з цього приводу?
— Конкурси, справді, відкривають пречудові голоси. Але голос не є запорукою успіху, треба ще бути артистом, а це вже талант від Бога — вміння донести свої здібності до людей.
З іншого боку, у нас нині превалює тенденція: усі хочуть співати. Є якийсь голосочок, гроші — і пішло-поїхало. Але ніякі гроші не є гарантією, що станеш справжнім артистом, це може довести тільки час. Тому серед естрадних співаків багато метеликів-одноденок, котрі пурхають доти, доки є надійний спонсор, який увесь час вкладає гроші в розкрутку, в зйомки відеокліпів тощо, тобто підживлює шоу-бізнес, що, на жаль, далекий від справжнього мистецтва.
Інколи буває дуже сумно через те, що серйозне мистецтво в «загоні», принаймні нині я думками зайшла в глухий кут. Мені здається, що на державному рівні конче необхідно створити й втілювати комплексну програму. А поки що ситуація така: нехай, мовляв, серйозні виконавці товчуться на своєму заповідному клаптику й варяться у власному соку, нехай їх слухає та невеличка кількість слухачів, яку академісти спроможні зацікавити, а от шоу-бізнес — це солідно й прибутково.
Звісно, це зовсім неправильно, все перевернуто з ніг на голову, адже класика живить естраду. Треба оцю машину шоу-бізнесу, що на нас наїжджає й чавить, підключити до доброї справи, щоб підтримати талановитих людей незалежно від жанрової належності. Нині будь-який серйозний продюсер передусім каже: «Я займатимуся конкретним виконавцем лише в тому випадку, якщо він має надійного багатого спонсора, який постійно вкладатиме гроші».
За кордоном наші таланти в ціні і там їх охоче приголублюють, тому нашій державі час схаменутися, інакше генофонд зазнає невиправних втрат.
— Скажіть, на академічній і на естрадних сценах ми бачимо й чуємо двох вокально й пластично різних Валентин Степових?
—Має значення сукупність факторів: який репертуар, у якому залі співаєш, з мікрофоном чи без нього. Звичайно, якщо виконуєш оперну чи камерну класику, то одна подача: живий голос несеш в зал, і дуже важливо, щоб зал був якісний щодо акустики. І, слава Богу, у Києві є кілька чудових залів, де отримуєш задоволення від звучання.
Водночас мені подобається працювати на сценах, оснащених доброю апаратурою, мікрофоном. Я співаю класичні шлягери в сучасній обробці — це зовсім не гірше звучить, це інакше звучить. Я таким чином намагаюсь донести класичні шедеври до слухача, котрий ніколи не слухає класичної музики і вважає, що йому це взагалі не потрібно. Але після концерту щасливі люди підходять і дякують: «Боже, яка чудова музика, ми тепер класику слухатимемо».
— Ви співаєте музику всіх часів і народів чи є певні уподобання?
— Ніяких обмежень, головне, щоб твір мав відгук у моєму серці і я відчула, що хочу його заспівати, що можу щось своє внести в цей твір. Тобто мені достатньо загорітися творчо. Звичайно, є композитори, яких я обожнюю незалежно від настрою, це насамперед Іоганн Себастьян Бах: старовинна музика, але які сучасні гармонії! Можна тільки уявити: якби Бах жив нині, яку унікальну музику він створював би! Безумовно, у цьому ряду є Моцарт. Ще юною, коли я чула його музику, то одразу впізнавала автора. Я дуже люблю Сергія Рахманінова — у його творах вся душа наша слов'янська, її повнота.
— З ким з великих Вам доводилося спілкуватися? Хто з вокалістів на Вас найбільше вплинув?
— Перш за все це моя вчителька — народна артистка СРСР Євгенія Семенівна Мірошниченко. Я була щаслива, що в консерваторії потрапила в її клас, вона з дитинства була й досі залишається для мене кумиром, це блискуча співачка, яскрава особистість, я чимало взяла від неї як вокалістка й артистка.
— Щодо спілкування... Дуже приємним, теплим було знайомство з Робертіно Лоретті, який ще дитиною вразив усіх своїм голосом. З блискучою Оленою Образцовою мені пощастило не тільки спілкуватися, а й співати на одній сцені. Мала нагоду у Відні зустрітися з Плачидо Домінго, він якраз приїжджав співати Германа в «Піковій дамі» Чайковського в «Штацопера». Було дуже цікаво за ним спостерігати. Могутнє враження на мене справив Лучано Паваротті. Коли я вперше в житті почула його голос, одразу в нього закохалась. Тембр голосу Паваротті впливає якось особливо, я починаю плакати від захвату. Таке враження справляла на мене й Євгенія Семенівна Мірошниченко, коли я слухала її у виставах у нашій опері. Багато вчилась в Монтсеррат Кабальє.
Ці виконавці мені подобаються тим, що вони не форсують звуку, натомість проповідують бельканто — красивий спів.
— На Заході є мода на дуети, оперні співаки часто співають з естрадниками та рок-зірками. Чи є у Вас така практика?
— Я вважаю, що ця мода вже минає. Сумно констатувати, що ми весь час плентаємося позаду. А коли хочеш сам зробити щось цікаве й нове, то не сприймають. Особисто мені весь час доводиться чекати: коли вже ті люди, від яких залежить організація концертів, доростуть до того, що їм пропонують.
— Про яке саме ноу-хау йдеться?
— Наприклад, класичні твори в сучасній обробці — я їх першою підготувала ще в 1996 році. Коли пропонувала в концертах виконувати ці твори, мені казали: «Навіщо? Співайте те, що всі, наприклад, «Дніпровський вальс» Шамо, «Весняні голоси» Штрауса, «Соловейко» Кропивницького». Так, це чудові твори, але академічні співачки співають їх покоління за поколінням. І я співала. Але я хочу творити щось нове й по-новому, хочу бути Валентиною Степовою. Коли я запропонувала незаяложені красиві твори в сучасній обробці, це сприйняли насторожено. Відтоді, минуло вже десять років, і чимало виконавців нарешті пішли цим шляхом.
З дуетами й тріо — аналогічна історія. Спочатку вони виникли за кордоном: Фредді Меркюрі заспівав з Монтсеррат Кабальє, Френк Сінатра переспівав дуети з усіма зірками, з'явилося тріо тенорів: Лучано Паваротті, Плачидо Домінго й Хосе Карерас. В Україні цей досвід згодом повторили, і досі ностальгійно мнуть цю тему: тріо тенорів. Так, тріо тенорів — це було цікаво, оригінально, але ця хвиля закінчилася, треба щось нове вигадувати. З дуетами — так само.
У 2003 році на День святого Валентина я зробила сольний концерт, що складався з класичних шлягерів в сучасній обробці й з пісень, котрі я називаю класикою естради. Я дуже люблю творчість дивовижної американської співачки Сари Брайтман, котра переспівала всі мюзикли Ендрю Вебера, люблю Андреа Бочеллі, феноменального сліпого італійського співака, мені надзвичайно подобається молода співачка Емма Шаплін, що співає дуже оригінальну музику, і багатьох інших. Отже, у першому відділенні я зробила з моїми колегами дуети з опер й оперет, у другому — пролунали класичні шлягери в сучасній обробці й класика естради. Серед інших я запросила рок-групу «Галактика», яка, до речі, була дуже відома ще за часів Радянського Союзу. Зі мною в дуеті співав рок-співак В'ячеслав Сенчук. Наші абсолютно різні за манерою голоси оригінально поєдналися: мій академічний, чистий, прозорий, а його рок-голос із специфічною «хриплістю». В'ячеслав Сенчук, до речі має красивий, потужний, я б сказала, унікальний голос, крім того він чудовий гітарист, складає музику. Себто це вельми талановита людина, живе нині у Львові, але Сенчука загалом не чути й не видно, а дуже шкода.

«Тільки душевна рівновага є запорукою благоустрою й благополуччя»
— А якою є Ваша золота творча мрія, яку Ви хотіли б втілити?
— Я думаю, що моя золота мрія збулась: я стала співачкою. А тепер мрія набирає нової висоти і нового змісту: я постійно ставлю перед собою нові завдання. Нині хочу записати альбом сучасної музики, проспіваної, знову-таки, не в естрадній, а в академічній манері.
— Коли можна очікувати на результат?
— Дасть Бог, у першій половині 2006 року. Річ у тім, що, крім творчого натхнення треба мати ще й багато грошей.
— На Заході саме диски, студійна діяльність приносять артисту основний прибуток, а в нас усе навпаки: артист «галерно» гастролює, аби мати можливість свій талант представити на дискові. В світлі цього цікаво дізнатися, які у Вас склалися стосунки з телебаченням і радіо?
— Стосунки з телебаченням прості: оплачуй ефіри.
— Тобто оплачуй свій талант і працю, щоб вони прикрасили ефір?
— Тут є ще іншого роду проблема: «формат» ти чи «не формат». На телеканалах, «радіоефемах», нехай це буде прекрасний твір і чудовий виконавець, в ротацію не пустять, якщо ти не в їхньому стилі. Візьмімо як конкретний приклад «Радіо Kiss», там звучить ультрамодна «просунута» музика, і раптом залунає Валентина Степова з романсом або українською народною піснею. Значить, такі як я — не вхожі в їхню команду, в певний список,— і грошей не візьмуть, і не транслюватимуть.
Вихід полягає, певно, в тому, щоб разом з цими численними «радіоефемами» були ще й такі радіоканали, на яких наші українські артисти зі своїми творами були б «форматом». А нині нам ніде звучати, крім як на державному радіо — на першому каналі, на другому — «Промені», на третьому — «Культурі», котрі вже мало де пробиваються, особливо на периферії. Інша справа — «Шансон» або «Авторадіо», їх чути будь-де.
— Ваші найбільші сподівання?
— Вони пов'язані не з особистим. В усьому світі відбуваються жахливі колотнечі, планету просто трясе від катаклізмів: від тероризму, війн, хвороб, природних стихій. І нашу країну, звичайно, захльостують всілякі лиха. Але я все ж таки маю надію, що люди схаменуться й добро почне примножуватися. Нині, мені здається, на планеті більше зла, через це все так і відбувається. І моє завдання, і всіх, хто стоїть на боці добра,— протидіяти злу, щоб встановилася хоча б рівновага. І тоді, може, ми краще заживемо, у нас буде позитивний, душевний баланс, за котрим прийдуть добробут і лад.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»