ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СПІВЕЦЬ КОЗАЦЬКОГО ДУХУ І ЛИЦАРСТВА
У живописі, як у будь-якому іншому виді мистецтва, існує так звана «попса» і, власне, справжній живопис.

Відомий в усіх усюдах художник із Чернівців Андрій Холоменюк за своїм «нутром» антипод салонності й легковажності. Це — галерник, що піднімає важкі пласти серйозних тем, які в його виконанні виглядають свіжо й оптимістично. На творах живописця — подих молитов про Україну. Він, за статтю козак, просотаний темою козацтва. Андрія Холоменюка цікавить історія, першокорені, й водночас його творчість незбагненно сучасна за реаліями та філософією.
У художника потужна родовідна закваска: батько Іван Олександрович Холоменюк — народний художник України, мати, Валентина Іванівна — художник по ткацтву. Дід був художником-ковалем і робив з металу дивовижні речі. Ось така генетика.
Та він намагається іти далі й вище.

— Пане Андрію, остання Ваша виставка, що експонувалась в Українському фонді культури у Києві в двох залах, викликала відчуття, що її творили двоє різних художників: експозиція, присвячена Хотинській битві (1621 рік), виконана у золотавих тонах в реалістичній манері; в сусідньому залі — живописні метафори, езотерика, авангард... Це якісь різні творчі смуги, чи одночасний потік?
— Таким, певно, я є нині. Схильний до натюрмортів, портретів, релігійних образів. Та найбільше відданий козацькій тематиці, що стала головною на четвертій поспіль виставці. Дві відбулися в Хотині (до речі, в музеї-фортеці ми презентували студію військово-історичного мистецтва України, яка була зареєстрована минулого року), і дві — в Києві. На картинах з історичною тематикою застосовується сучасна техніка, яка дає змогу яскравіше виявити образи, рух, динаміку військових батальних композицій, досягти навіть стереоефекту. Водночас сучасне життя, зрозуміло, теж знаходить відображення на моїх полотнах-стилізаціях. От і виходить, техніка одна, а манери — різні: класична і сучасна. Навіть мої натюрморти за манерою різні: серія «Мушля» відрізняється від натюрмортів із предметами козацької доби. (Андрій Холоменюк працює здебільшого мастихіном (своєрідним шпателем), і ця техніка трансформувалася в авторську: художник винайшов певні секрети, якими, крім нього, ніхто не користується.— В. К.)
— Нині, на жаль, тему козацтва іноді іконізують, лакують, навіть спекулюють на ній, перетворивши в моду. Яким чином Ви прийшли до цієї теми? Що вона для Вас?
— Що тут скажеш, минуле не можна перетворювати в моду і «лакувати» своє коріння. Мене з дитинства вабила військово-історична тема, героїка. Тепер, коли настав період творчої зрілості, я відчув, що цю тему можу підняти. Я її не іконізую, не роблю з неї «сувенірчики», бо це не є «попса». Кожен твір я прискіпливо продумую. Кожна нова виставка перегортає певну історичну сторінку нашої держави, показує конкретну подію, яка була важлива для України, православ'я, для історичного розвитку всієї Європи. Знання того, хто ми і звідки має нас, українців, виховувати. Нам є чим пишатися.
— Як Ви ставитесь до «гри в козаків» дорослих дядечок, коли генералів більше, ніж рядових членів козацького війська? Вражає розмаїття усіляких козацьких «спілок», які іноді не лише конкурують, а й навіть ворогують і протистоять.
— Перший крок до консолідації й злагоди зробив гетьман України — Президент Віктор Ющенко. Він організував координаційну раду козацтва. Організацій справді чимало, але увійшли в раду тільки ті, що мають всеукраїнське значення, їх, здається, вісім чи дев'ять. І ця рада координує дії. Звичайно, козацький рух в Україні треба відроджувати, бо в ньому закладено дух лицарства, правди і гідності. Це не означає, що потрібно носити погони, лампаси і хизуватися — просто слід займатися корисною справою.
Я за те, щоб козацтво отримало певний статус, мало певні функції, приміром, охоронців порядку. Треба організовувати молодіжні спортивні табори, пропагувати здоровий спосіб життя, дух благородства і українства. Звичайно, мистецтво в цьому сенсі має відіграти величезну просвітницьку й духовну роль. Ось чому я разом із Олексієм Радченком, директором «АРТІНФОРМу» спілки архівістів України, створив і зареєстрував історико-військову студію мистецтва, що займається не лише козацькою тематикою, а й має досліджувати і показувати історію нашої держави, починаючи з древньої Київської Русі.
— Як це конкретно має відбуватися?
— Ця студія консолідує зусилля не тільки художників, а й істориків, письменників, музикантів, взагалі всіх творчих людей. Таких організацій в Європі лише дві: одна в Голландії, друга — в Росії: після розпаду Радянського Союзу в Москві залишилась студія військових художників імені Грекова. Тепер виникла третя — в Україні. Ми намагаємось чесно і неупереджено перегорнути історичні сторінки, які були спеціально заховані в радянські часи, аби наша нація менше знала про своє минуле. Сподіваємось віднайти нові відомості. Доблесна діяльність київських дружинників, запорозьких козаків свого часу захищала не тільки нашу державу, а й відігравала важливу роль в розвитку інших країн. Художники і скульптори, що працюватимуть над цією темою, отримуватимуть консультаційну допомогу істориків, учених. На базі студії ми плануємо створити бібліотеку, музей зброї, музей старовинного костюма, звичайно, галерею.
Перед тим, як узятися відображати Хотинську битву 1621 року, я ретельно її вивчав. Мені надзвичайно допомогли директор Хотинської фортеці-музею Людмила Пастух і дослідник Сергій Комарницький, автор багатьох книжок. Ці люди все життя досліджували події навколо Хотина, ще є чимало нерозкритого, треба проводити численні археологічні розкопки. Сама фортеця постійно змінювалась: добудовувалась, перебудовувалась, збільшувалась. За роки турецького панування французькі інженери створили знамениті турецькі вали, що охопили увесь Хотин.
Я вивчав, де чия ставка знаходилась, манеру рукопашного бою (турки, наприклад, завжди притискалися до коней, піхота нападала нишком, козаки ж діяли відкрито і відчайдушно).
Предмети козацької доби мені вочевидь допоміг побачити Іван Снігур, відомий на Буковині колекціонер-історик. Він показав також зброю, бойові ковані литаври, що були зроблені з міді. Показав, як зброя і одяг видозмінювались, а головне — він розтлумачив філософію козацтва, в основі якої було лицарство. Серед козаків було чимало людей освічених, заможних. Це під прожекторами радянської ідеології вони виглядали п'янюгами-волоцюгами, а насправді в поході пияків навіть страчували. Дослідники різних країн довели показовий і вражаючий факт: один козак-піхотинець у повному озброєнні, що в будь-який момент міг стати кіннотником, дорівнював п'яти воякам будь-якої армії Європи.
— Чому Ви зосередились саме на Хотинській битви?
— Ця подія тривалий час замовчувалась. Хоча за значенням вона не менш важлива, ніж Бородінська битва (до речі, і за кількістю залучених військ їй дорівнює). Головну вирішальну роль в перемозі відіграли запорозькі козаки, адже на той момент польська армія була надто деморалізована, бо за рік до того під Цецорами в Румунії отримала жорстоку поразку від яничарів.
Навесні 1621-го султан Осман ІІ, зібравши понад 150-тисячну армію із 60 гарматами і чотирма бойовими слонами, рушив спочатку на Молдову. До турецького війська приєдналась 60-тисячна кримська орда. Опинившись у катастрофічному становищі, польський уряд звернувся до українських козаків із закликом узяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм розширити права і привілеї. Розуміючи, яку небезпеку становить турецько-татарська агресія не лише для польських земель, а й для України та всієї Європи, козаки вирішили прийняти пропозицію сейму про спільну боротьбу проти турків. В урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулась козацька рада, що висловилась за негайний виступ козацького війська у похід. Рада також прийняла рішення домогтися від польського уряду відновлення вищої православної ієрархії в Україні. Козацьке військо (41 тисяча осіб) вирушило назустріч турецько-татарській армії. Тридцятитисячна коронна армія поляків під командуванням литовського гетьмана Хоткевича розташувалась напроти Хотина. Незабаром туди з боями підійшли козаки. Турецько-татарські частини повели запеклі атаки на козацький табір. Втрати противника в цих боях становили 20 тисяч вояків. Відбивши один зі штурмів, козаки перейшли у контрнаступ і, увірвавшись до табору ворога, знищили майже всі гармати. Та незабаром турецько-татарські підрозділи розпочали генеральний наступ на позиції українсько-польських військ, але флангові удари козацьких полків їх спинили. Втративши близько 80 тисяч воїнів і не досягнувши жодного успіху, турецьке командування змушене було піти на переговори та укладення мирного договору. Героїчна боротьба українських козаків розвіяла міф про непереможність турецької армії, ліквідувала небезпеку іноземного поневолення українського й польського народів і спинила експансію Османської імперії у Європу.
До речі, під час однієї з нічних вилазок козаки в запалі добралися до ставки султана Османа II і ледь не взяли його в полон (поляки відмовили в допомозі). Згодом султан був катований вже в Стамбулі під час бунту яничарів, бо не виконав свої обіцянки — не подолав фортецю в Хотині.
— Зазвичай на картинах наших художників, що пишуть на козацьку тематику, можна побачити гетьманів, походи, битви. Але ж цікавий також побутовий аспект того часу, те, якими були козаки в мирній обстановці...
— Ця тема частково була розкрита в попередній виставці, там були прощання і традиційні дарування дівчиною хусточки на пам'ять кращому козакові. На одній з картин зображений хлопець з шаблею, яка дісталась йому від батька, у нього сережка у вусі — це свідчить, що він останній в роду, але мусить іти захищати державу. Натюрморти теж специфічні: на одному з них зображено похідну дзвіницю, чашу, зброю. Тобто я хочу показати, що козаки зі зброєю в руках захищали православ'я, будували церкви. До речі, в подіях Хотинської битви брав участь Петро Могила — політичний, церковний і освітній діяч України, митрополит Київський і Галицький, котрий ревно боровся за православ'я, навіть озброював монахів, аби захистити українську церкву.
— Яку ще плануєте перегорнути козацьку сторінку?
— Хочу зобразити морські походи запорожців. Згідно з розробленою Сагайдачним тактикою ведення бою, козаки відпливали в походи вночі, перед настанням нового місяця, проминали турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень і за 36–40 годин досягали турецьких берегів. Під час плавання на швидких човнах — чайках — вони користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. Приміром, восени 1609 року на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород. 1615 року 80 козацьких чайок підійшло до Константинополя, і на очах турецького султана козаки спалили гавані Мізевні та Архіокі. Турецький флот наздогнав козацьку флотилію, але вона вступила в бій і завдала поразки туркам, захопивши в полон турецького адмірала. 1616 року під безпосереднім керівництвом Сагайдачного запорожці захопили найбільший невільничий ринок у Криму — Кафу (нині — Феодосія) і визволили тисячі полонених.
Запорозький флот у часи Сагайдачного панував на Чорному морі, контролюючи навігацію між Босфором і чорноморським лиманом. Сагайдачний особисто керував майже всіма значними походами, як по суходолу, так і по морю. Його морська ескадра часом налічувала понад 300 чайок із екіпажем до 20 тисяч запорожців. Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях.
— Тепер від історії повернемось до сьогодення. Чи правда, що нині помітно посилилась зацікавленість до живопису і ціни на картини ростуть?
— Це — факт. В Україні з'явилось чимало багатих людей, котрі починають створювати колекції живопису. Купують, зазвичай, картини знаних художників, але шоу-бізнес проникає і в ці сфери й не завжди в колекціях осідає найкраще. Одначе вимальовується жорсткий кваліфікований відбір,— якщо митець хоче досягти успіху, то, крім наполегливої праці, потрібно розкривати серйозні теми, демонструвати на виставках увесь свій творчий діапазон. Добрі ціни на «рівному місці» не виникають.
— Як ідуть Ваші роботи у люди?
— Усі останні шість моїх виставок у Києві непогано заробляли. У мене є чимало шанувальників, які постійно відвідують мої виставки, купують твори, є навіть організації, що придбали по 30–40 моїх картин. Отже, є люди, котрі справді розбираються в мистецтві й мають схильність до меценатства. Їм це цікаво, і я гадаю, що їхню працю колись гідно оцінить і держава.
Багато творів придбано приватними колекціонерами США, Канади, Німеччини, Ізраїлю, Австралії, Швеції, Австрії, Болгарії, Росії.
— Вам довелось мандрувати світами. Певно, траплялись якісь цікавинки, пов'язані з живописом?
— Так, найдальша подорож була в Австралію, де я жив і працював. Згадую, як одного разу малював пейзаж на набережній. До мене підійшла група японців, вони поцікавились, за скільки днів я намалюю картину. Я відповів: за чотири години. Їх це здивувало. Японці попросили дозволу сфотографуватися поруч із картиною: на початку роботи, посередині й наприкінці. З'ясувалось, що їм це було потрібно для якогось журналу.
Інша історія була в Австрії. Я робив виставку у Відні. Коли розвішували експозицію, то митці з діаспори, колеги-австрійці казали, що «ці картини майбутнього не мають». Не знаю, чому вони так говорили. Бо після закінчення презентації в той же день із 36 картин було продано 28 за вельми високими цінами. Вони змушені були визнати, що це — надзвичайний успіх.
— Із чим найбільше у Вас нині пов'язані сподівання?
— Із новоствореною історично-військовою студією. Плекаю надію, що ця справа матиме серйозний розвиток. Ми плануємо долучати до неї молодих митців, проводити пленери, організовувати мистецькі акції. Сподіваюсь, що наша праця принесе неабияку користь державі.
— Як держава ставиться до цього? Чи стукали Ви у двері?
— Держава ставиться байдуже. Ми стукали у двері лише тоді, коли реєструвалися. Решта залежить від нас. Ми самі все робимо, самі фінансуємо, ні у кого нічого не просимо. Гадаю, що держава це, може, колись і помітить. Аби людям до душі припало.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»