ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
«ДОЗВОЛЬ МЕНІ, МІЙ ВЕЧОРОВИЙ СВІТЕ, УПАСТИ ЗЕРНЯМ В РІДНІЙ БОРОЗНІ...»
Василь Стус народився на Святвечір, а це, за прикметами, віщувало, що життя його має бути незвичайним. Так воно й сталося — він осягнув силу слова і пройшов свою земну тернисту дорогу так само незламно, як і Син Божий. Як і Він, Василь Стус у найтяжчих фізичних та духовних муках сповідував непохитну Віру, всеосяжну Надію і безмежну Любов до свого народу, одним із найкращих синів якого був. Мабуть, тому, що був натхненний небесами, знав, що доля України — свобода, незалежність, розквіт нації, і цей час близький:

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині у родині селянина з'явився на світ продовжувач роду, якому дали ім'я святого, напередодні іменин якого він народився.
Високий, гордий і незнищенний людський дух Василя був органічно успадкований від батьків. Сім'ю за свободолюбство місцева влада переслідувала, тож за рік до війни Стуси переїхали на Донбас.
У Донецьку минули злиденні дитинство та шкільні роки. Василь багато читав, захоплювався музикою, зокрема класикою, грав на гітарі, а над усе любив вивчати біографії видатних людей, які уміли долати значні труднощі в житті, стаючи провісниками майбутнього, маяками часу. Такі героїчні постаті й були йому за приклад для наслідування. У 9-му класі він вирішив, що буде літератором і хоч би там що — розказуватиме людям правду.
Отримавши атестат зрілості зі срібною медаллю,17-річний Василь став студентом Донецького педагогічного інституту. Почав відвідувати літературну студію, писав вірші. У 1959-му в газеті «Літературна Україна» побачив світ його перший творчий доробок — добірка поезій, передмову до якої написав поет Андрій Малишко.
По закінченні інституту Василь Стус поїхав на Кіровоградщину, де викладав українську мову й літературу. Відслуживши в армії, повернувся на Донбас, де в шахтарському селищі Горлівка учителював і далі. Згодом (до 1963 року) працював у газеті «Соціалістичний Донбас». Скрізь у цьому русифікованому краю Василь Стус обстоював рідну мову, закликав не допустити її виродження, денаціоналізації українського народу, духовного занепаду.
1963 року Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України й починає працювати над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)». Пише вірші, статті, добре даються йому й переклади (з Рільке, Гете, Лорки). Знайомиться з національно свідомою й опозиційно налаштованою молодою інтелігенцією: В'ячеславом Чорноволом, Галиною Севрук, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Аллою Горською, Михайлиною Коцюбинською, Лесем Танюком. Вони давали відверті оцінки тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації й придушення прав людини, зокрема й нав'язування українцям почуття меншовартості, хуторянства. Про це, а також про стеження органів КДБ за «інакодумцями» та про приховування від громадськості фактів політичних арештів Василь Стус говорив у своєму виступі під час презентації фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (відразу після цього його було відраховано з аспірантури).
Почалися опальні роки. Звідусюди, куди Василь Стус улаштовувався на роботу (будівельником, електриком, кочегаром), його звільняли без будь-яких пояснень, нещадно викидали з друку все, що належало його авторству (навіть під псевдонімом). Уперше Василя Стуса було заарештовано в січні 1972 року (разом з Іваном Світличним, Ігорем та Іриною Калинцями, Євгеном Сверстюком). Вирок суду — п'ять років таборів у Мордовії і три роки поселень на Колимі.
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмульгаю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.
Він не зламався, не вгамував душі, не скорився. Повернувшись у 1979-му до Києва, Василь Стус із товаришами боровся й далі за волю і правду, захищаючи гуманістичні принципи життя. І вже через вісім місяців після звільнення поет знову опиняється за ґратами.
Цього разу вирок значно суворіший — десять років таборів суворого режиму й п'ять років заслання. Він не скорився долі й тут: знаючи англійську, німецьку, французьку мови, робив переклади з Рембо, Верлена, Бодлера, Кіплінга, писав власні поезії. На захист поета до світової громадськості звернулися всесвітньо відомі особи, серед яких — німецький письменник Генріх Белль, академік Андрій Сахаров. Але невблаганна влада тільки посилила нагляд за Василем Стусом у Пермських таборах (життя його було нестерпним: безконечні карцери, хвороби, конфіскація кожного клаптика паперу, знищення віршів, листів, перекладів...).
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався.
До нього сам Господь тебе прирік.
1985 року творчість українського політв'язня було висунуто на здобуття Нобелівської премії. Після цієї звістки табірна адміністрація так жорстоко поводилася з незборимим поетом, що він, протестуючи проти переслідувань, оголосив у карцері сухе голодування... Нобелівської премії Василь Семенович не отримав (зазвичай її присуджують тільки живим) — третього вересня 1985 року його мужнє й морально безкомпромісне серце зупинилося. Поховали Василя Стуса у вічній мерзлоті в безіменній могилі табірного цвинтаря.
Але вітер волі вже народжувався, його потужна хвиля докотилася до України... За чотири роки Василь Стус таки повернувся додому — 19 листопада 1989 року на Байковому кладовищі в Києві в'язнів совісті Юрія Литвина, Олексія Тихого і Василя Стуса перепоховали. Як Героїв.
Нині виходять його книжки, є премія його імені, творчість Василя Стуса вивчають у школі, студенти пишуть наукові роботи й дисертації. Для всіх нас, а найбільше для молоді, він є прикладом людини-патріота, борцем незламної сили духу, символом переможця.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь,
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Софія СТЕПАНОВА
також у паперовій версії читайте:

• «ЗАПОВІТУ» — 160 РОКІВ
• І ЗНОВУ РІЗДВО ЗАСТАНЕ ТЕБЕ ЗНЕНАЦЬКА

назад »»»