ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ХАРКІВСЬКІ ІКАРИ
Герой Радянського Союзу і Соціалістичної Праці, відома льотчиця Валентина Гризодубова свій перший у житті політ здійснила... у дворічному віці на літальному апараті, сконструйованому батьком. Днями уславленій харків'янці Валентині Гризодубовій (7/01/1911–28/04/1993) виповнилося б 95.
Хроніку про політ на аероплані американців, братів Райт, харків'янин Степан Васильович Гризодубов побачив у 1908 році в синематографі. Вражений, він не міг забути тих казкових кадрів: створивши штучні крила, люди летіли в повітрі, мов птиці.

Вирішив: будь-що зробить такі самі крила й собі. Так на околиці Харкова у «домашніх» умовах почало народжуватися диво — крилата машина. За освітою технік, Степан Гризодубов кохався у прикладних науках, вивчав зварювання металів. Тобто певну підготовку й базові знання він мав. Зробив двигун, сконструював аероплан. Проте перша його крилата машина не злетіла, хоч прудко бігала полем (це був іподром) і навіть стрибала на кілька метрів. Конструктор не відступив від ідеї, удосконалював своє дітище — переробляв, полегшував... І вже другий аероплан (Г-2), зроблений спільними зусиллями (адже й дружина-модистка допомагала — краяла тканину й робила обшивку), нарешті піднявся над землею на 3—4 метри і кільканадцять метрів пролетів по прямій. Степан Васильович настільки був упевнений в успіху, що взяв у той політ свою дворічну донечку. Чи міг тато передбачити, якою уславленою льотчицею стане його Валентинка в майбутньому?
Небохід, як назвав цю машину автор, недовго радував: узимку під вагою снігу в сараї обвалився дах. Упавши, він звів нанівець копітку працю майстра-конструктора. Але Степан Васильович не здавався й невдовзі спорудив третій аероплан. І вже цей третій небохід (недарма кажуть: Бог любить трійцю) без перешкод піднявся в небо. Тоді до харківського пілота-конструктора прийшла слава. До нього приїздили московські кореспонденти, надіслали листа і брати Райт...
У ті часи Валя про кар'єру льотчиці не думала — вона навчалася в музичній школі, їй пророкували блискуче майбутнє піаністки. Здібна юнка була студенткою водночас двох вищих навчальних закладів — консерваторії й машинобудівного інституту. Та коли 1928 року в Харкові відкрилася школа льотчиків цивільної авіації, вона без вагань полишила все: і музику, й інститут. Небо вабило найдужче (мабуть, батьківські гени заговорили у ній на повну силу...). У групі з 30 осіб, котрі опановували пілотну справу, було лише три дівчини. Дві з них — Валентина Гризодубова й Катерина Грунауер — стали знаменитими льотчицями.

Легендарний переліт
В експозиції музею-квартири Гризодубових, який міститься на вул. Мироносицькій, 546, зберігається перепустка, виписана Валиній матері, Надії Андріївні, на урочисту зустріч з екіпажем літака «Родина», котрий здійснив дальній безпосадковий переліт, установивши світовий рекорд на поршневих літаках. Подія відбулась на Білоруському вокзалі Москви 27 жовтня 1938 року. До речі, цього рекорду і досі ніхто не побив. А встановили його 24 вересня 1938 року командир екіпажу слобожанка Валентина Гризодубова разом із Поліною Осипенко й Мариною Расковою.
Вилетівши з Москви, відважний екіпаж за 26 годин 29 хвилин подолав 6450 кілометрів на Далекий Схід. У ті дні газета «Правда» писала: «Здійснивши посадку серед боліт і озер, у місці, де рідко ступала навіть нога мисливця, опинившись без зв'язку зі світом, три жінки не розгубилися, зберегли спокій і бадьорість духу, проявили стійкість і витримку».
До того наддальнього польоту екіпаж ретельно готувався, а його керівник Валентина Гризодубова, побивши тодішній рекорд американки Амелії Ерхарт, встановила аж п'ять авіарекордів на легкомоторних літаках. Тому очолити далекосхідний переліт за рекомендацією заслуженого льотчика СРСР М. Громова доручили саме їй, Гризодубовій. «Якщо не Валентина, то навряд чи хтось може зробити це»,— сказав тоді М. Громов. Усі члени екіпажу були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
Ще до унікального польоту Валентину Гризодубову було обрано депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання. А коли країну охопила чорна хвиля репресій, мужня льотчиця не побоялася гніву начальства, сміливо допомагала репресованим, «витягаючи» їх із-за ґрат (є офіційні дані, що завдяки їй від репресій врятовано 5000 осіб, а за неофіційними — ще стільки ж).
Після легендарного польоту Гризодубову було обрано першим головою Комітету радянських жінок. Насувалася війна. Обіймаючи високу посаду і маючи неабиякий авторитет у державі й за кордоном (вона очолювала управління Міжнародних повітряних ліній цивільної авіації СРСР), Валентина Гризодубова могла б плідно працювати в тилу. Але не таку вона мала вдачу, ніколи не шукала легких шляхів.

На фронт, на фронт...
Коли у березні 1942 року вийшла постанова ДКО СРСР про створення авіації дальньої дії, Гризодубова стала першою і єдиною в Червоній армії жінкою-командиром такого чоловічого полку № 101. Він складався з літаків ПС-84 (Лі-2). Це був ліцензований варіант знаменитих американських «дугласів». У США вони використовувалися тільки як транспортні й пасажирські літаки, а у нас — виконували функції бомбардувальників. За неписаною традицією називати свого командира «батею», 300 чоловіків-льотчиків полку лагідно називали свого командира «мамою». І керувала Валентина Степанівна чудово (з травня 1942-го до липня 1944-го). Полк зазнав лише третини втрат — це був найкращий показник в аналогічних частинах країни.
«Крилаті хлопці» Гризодубової здійснили сотні вильотів до блокадного Ленінграда, бомбардували ворога в районах Курська, Орла, Воронежа... Сама командир майже щоночі виконувала найнебезпечніші польоти. Вона літала без парашута. Сміливо саджала машини навіть на непристосовані для цього партизанські місцини, адже володіла найвищою майстерністю пілотування (жодного разу її не збили).
За бойові подвиги вона отримала лише дві нагороди — орден Вітчизняної війни першого ступеня й золоту медаль «Партизан Великої Вітчизняної війни», яку зняв зі своїх грудей уславлений партизанський генерал Сабуров і вручив відважній льотчиці. «Якби вона служила в моєму авіакорпусі,— говорив свого часу славетний генерал Георгій Байдуков,— я б не замислюючись вручив їй Героя...»
Зірка Героя Соціалістичної Праці знайшла її аж у середині вісімдесятих років, коли відзначали 75-річчя Валентини Степанівни. Розповідають, що вона відмовилася їхати в Кремль для вручення їй цієї нагороди, тоді гінці з білокам’яної прибули до неї додому. Кажуть, вона як поклала її на рояль, так і не торкалася більше (принаймні на жодній із пізніх її фотографій Зірки Героя Соцпраці не видно).
До музею-квартири ідуть люди
— Найчастіше до нас приходять школярі й студенти,— розповідає директор харківського музею Валентини Гризодубової Віталій Власко.— Молодь цікавить усе про харківських ікарів: якими вони були, що додавало їм сил, вело вперед, до здійснення мрій і задумів. Фонд наш небагатий, але унікальний. Ось, наприклад, лист С. В. Гризодубова, датований 1914 роком, у якому винахідник просить дозволити йому здійснити польоти аероплана на полі іподрому, коли там скосять траву. До речі, дозволили...
У кімнаті Валентини Гризодубової зберігаються її особисті книжки, шкільні підручники з математики, нотний альбом. На жаль, багато цінних речей із цієї старенької квартири щезли безслідно. Сам будинок крилатої родини потребує реставрації, але коштів поки що, на жаль, місто виділити не в змозі, як і на дослідження, пошуки нових матеріалів та історичні розвідки.
Досі достеменно не відомо, чому в травні 1944 року 34-річну Валентину Гризодубову відсторонили від керівництва полком. Можливо, тому, що якось сказала Берії: «Будете до мене чіплятися, розповім Йосифові Віссаріоновичу!» Сама Валентина Степанівна вже не розповість — вона померла 1993 року в Москві. Через 7 років на її могилі встановили пам'ятник. Земляки-харків'яни спромоглися на пам'ятний знак, що стоїть неподалік метро «Площа повстання». І все-таки є надія, що знайдеться щедра небайдужа душа, меценат, який проникнеться розумінням і гордістю за славетних земляків і допоможе врятувати квартиру-музей відважних і талановитих людей, що пов'язали своє життя з небом, а самі пішли у безсмертя.

Віталій СТЕГНІЙ, Харків
також у паперовій версії читайте:

• ЙОМУ ЗАВЖДИ БОЛІЛА УКРАЇНА

назад »»»