ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
ЯК НЕ ВТРАТИТИ СЕБЕ?
Аби відповісти на запитання, винесене в заголовок, мені довелося поспілкуватися з кількома інспекторами районних служб зайнятості столиці, з безробітними та з людьми, які бояться, що ось-ось можуть втратити роботу.
Перше слово тим, хто покликаний допомагати людям, котрі втратили роботу, повернути собі конституційне право на працю. Я запитала інспектора, як швидко служба зайнятості працевлаштовує безробітних, з одного боку, а з другого — як довго люди перебувають (і можуть перебувати) на обліку.

— Згідно із законом, особи, залучені до системи соціального страхування, можуть перебувати на обліку і одержувати допомогу по безробіттю рік, незастраховані — шість місяців. Швидкість працевлаштування залежить насамперед від того, наскільки ця людина конкурентоздатна на ринку праці, тобто від якості її як працівника. Нині, скажімо, в дефіциті люди робітничих професій. Тому кваліфікованого слюсаря, токаря, фрезерувальника, як мовиться, роботодавці «відірвуть з руками». Якщо, звичайно, він не вимагатиме захмарних зарплат (є й такі). Роботодавці ладні платити такому спеціалістові пристойну зарплату, але в межах розумного.
Можливість швидкості працевлаштування залежить, на думку інспекторів служби зайнятості, й від того, наскільки серйозні наміри в того, хто звернувся до служби зайнятості. Інакше кажучи, налаштований він отримати місце праці чи хоче відпочити і одержувати при цьому матеріальну допомогу. Не секрет, якщо людина звернулася до служби зайнятості після звільнення з роботи, де одержувала пристойну зарплату, вона рік може мати відповідно солідні виплати і відмовлятися від пропонованих робочих місць, де зарплата нижча, ніж була в нього раніше. Працівники служби зайнятості вважають це вадою нашого законодавства. Хоча, як на мене, питання це — дискусійне. У нас допомогу платять рік, а далі подекуди пропонують... написати заяву з проханням зняти з обліку. І влаштовуйся, мовляв, як хочеш. У розвинутих країнах — інші підходи. Там вважають, що і тримати на обліку, і платити допомогу слід доти, доки людина не працевлаштовується, і платити пристойно. Інакше, не маючи на що жити, вона може повернути на криву дорогу. І їй гірше буде, і її сім’ї, і суспільству загалом.
Та є й дуже важкий для служб зайнятості контингент: це люди, які довго перебувають на обліку, втратили інтерес і мотивацію до праці. Якщо вчасно не надати їм психологічну допомогу, це закінчиться печально. Така людина боятиметься будь-якої роботи, уникатиме людей. Тут навряд чи допоможе їй навіть найдосконаліша служба зайнятості. В деяких «ситих» країнах таким, зрештою, сплачують пенсію.
У нас служба зайнятості оголошує їм справжню війну. Якщо нормальний безробітний, зазвичай, ходить до свого інспектора раз на два тижні, знайомиться з вакансіями і відбирає ті, що йому підходять, час від часу потрапляючи на співбесіди до роботодавців, то цих осіб примушують ходити спочатку щотижня, потім — через кілька днів, далі — через день. Здебільшого результату немає — і їм пропонують, щоб не псували показники з безробіття, знятися з обліку. Як вони житимуть далі, що робитимуть — нікого не цікавить.
Я про це сказала одному інспекторові. У відповідь почула: «А що нам робити? Нас лають за погану роботу, вимагають, щоб більше безробітних працевлаштувалося. А як це зробити»? І вона назвала мені прізвище чоловіка, який вже не один і не два роки вважається безробітним. На думку інспектора, той пан працевлаштовуватися навіть не збирається. Що ж робити з такими, як він?
Ось тут і постає запитання: хто ті люди, котрі, на думку інспекторів, не мають наміру працевлаштовуватися?
Перша моя розмова — саме з таким чоловіком.
...Після закінчення школи він працював у бібліотеці. Зарплата — не дуже, але він до безтями любив книжки. Мабуть, саме це було його місцем у житті. Та коли створив сім’ю, молода дружина почала нарікати: що це за заробітки для чоловіка? Мовляв, навіщо тобі ця «жіноча» робота? Під впливом коханої перекваліфікувався на електрозварника. Знову не сподобалося: зарплата ніби й нічого, а от приходив брудний та фізично виснажений з роботи. Спересердя пішов у вантажники. Працювалося нормально — до першого скорочення штатів. Потім начальник викликав і повідомив: так і так, доведеться з тобою попрощатися. Розумієш, у того — дитина, а в того — двійко. У тебе ж немає дітей, тобі легше буде якось перебитися, поки знову знайдеш роботу.
Почалися поневіряння. Тоді й познайомився зі службою зайнятості, де одразу ж одна чуйна людина допомогла знайти роботу. Він із задоволенням став до праці, радів, що зароблятиме, повсякчас, зустрічаючись, дякував чоловікові, який повірив у нього і, власне, з вулиці прийняв на роботу. Все йшлося добре, допоки виникла необхідність перевести його на іншу ділянку праці. Він, ніби передчуваючи біду, попросив залишити його на місці. Начальник не зважив. На новій ділянці в нього не склалися стосунки зі старшим майстром, який відразу заявив: «Ти все одно в мене працювати не будеш». І пішло-поїхало: то зміну йому несподівано міняв, то чітко не говорив, на який об’єкт виходити, а потім телефонував — і трубка червоніла від сорому, бо з неї лунав потік брудних слів. А одного разу, коли в нього піднявся тиск і він сидів, заплющивши очі, його напарниця викликала старшого майстра, а той — міліцію, мовляв, заснув п’яний на роботі. От тоді-то чоловік і «зламався». Начальник потирав руки: нарешті спекався людини, пика якої чомусь йому не сподобалася, а чоловік потому вже кілька років не може прийти до тями і просить про одне: щоб його не знімали з обліку (допомогу йому, звісно, вже не платять) і час від часу направляли на громадські роботи. Та служба не може... І чоловік став її головним болем.
Що робити? Знаю, в службі зайнятості є психологи. Чому ж вони не працюють з такими людьми, які з певних причин втратили мотивацію до праці, бояться людей і мають різні комплекси через складні життєві обставини?
Інша моя зустріч була з людиною, котра має вищу освіту і певні амбіції. Але ж зрозуміло, що служба зайнятості, як, власне, посередник на ринку праці, не завжди може вникати в такі речі. Тим-то молодій жінці запропонували... йти на фабрику ліпити пельмені. Вона обурилася: «Не для того я вчилася 15 років, аби ліпити пельмені». Зрештою, їй теж запропонували написати заяву з проханням знятися з обліку. Проте цій людині допомогли вроджена активність, в гарному розумінні слова амбітність, і вона сама таки знайшла собі місце праці на пристойну зарплатню.
Є й ще одна категорія людей, яка становить головний біль служби зайнятості,— це вагітні жінки, котрих, як тільки ставав очевидним їхній материнський статус, звільнили з роботи (з цими, щоправда, легше, бо їх відразу посилають до управлінь праці та соціального захисту населення), і жінки з малими дітьми, яким керівники кажуть, мовляв, або звільняйтеся, або виходьте на роботу. Декотрі пробують, але малі діти, як відомо, часто хворіють, тому тепер їм відверто пропонують писати заяву на звільнення (пізніше служба зайнятості теж запропонує знятися з обліку).
...Молода жінка у свої 25 років виглядає якщо не на всі 40, то на 35 років точно. Перебувала на обліку в службі зайнятості. Їй давали направлення то на одну фірму, то на іншу. Але там, почувши про наявність дитини, відмахувалися: «Так, вакансія в нас є, але вас ми не візьмемо. Малі діти хворіють, а, отже, ви не зможете продуктивно працювати». Походила так місяць, другий, а тут дитина справді важко захворіла. Зателефонувала інспекторові: так, мовляв, і так, прийти черговий раз не зможу». «Принесіть лікарняний». А коли та принесла, їй відверто сказали: «Ви все одно не зможете працювати, тож знімайтеся з обліку».
Як на мій погляд, мабуть, у нас все-таки недосконале законодавство щодо допомоги по безробіттю і потребує суттєвих змін. Почати слід з того, що, очевидно, треба запроваджувати європейські стандарти щодо терміну перебування на обліку. Це, по-перше. По-друге, в міру можливості служба зайнятості має допомагати людям шукати роботу, виходячи з їх освіти, уподобань, по-третє, до людей, які «втратили» себе, вживати заходів психологічного впливу, а не знімати з обліку. Ще одне. Служба зайнятості зобов’язана (і вона це робить часом) бронювати робочі місця для неконкурентоспроможних на ринку праці. Але коли навіть людина з вищою освітою запитає про них, їй скажуть: «Будь ласка, можете піти працювати... прибиральницею, санітаркою тощо». Мабуть, все ж слід пропонувати людям з освітою ще щось.
Щодо матерів з дітьми, виходить така ситуація: якщо вони перебувають на обліку, як безробітні, їм можуть надавати допомогу відділи праці та соціального захисту, а якщо знімуть з обліку, то ніхто ніде не допоможе. Очевидно, було б правильно, коли дитина часто хворіє, то таку жінку, знімаючи з обліку, теж направляли до відділів праці та соціального захисту, аби їм могли допомагати там, особливо коли мова — про малозабезпечених, одиноких матерів тощо.

Лідія РУТА
також у паперовій версії читайте:

• ПРИСТАНЬ НАДІЇ
• ВСІ МАЮТЬ ПРАВО НА ДОБРОБУТ

назад »»»