ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСІЙ БУЛДАКОВ: «Я ВСЕ ПРОЙШОВ: ВОГОНЬ, ВОДУ І НАВІТЬ МІДНІ ТРУБИ...»
Йому віддають честь військові, народ на ринках і в кав’ярнях пропонує хильнути по чарчині, а жінки досі розчулено втирають сльози, заздрячи Ларисі Доліній, у котрої в оселі є чудовий синоптик, що створює безхмарну погоду. Мужні образи актора Олексія Булдакова настільки реалістичні й популярні, що не виникає жодного сумніву: у звичайному житті все в нього відбувається саме так, як на екрані.

Олексій Іванович дуже любить співати. Недарма Олег Газманов — його близький друг.
Далеко не всі знають, що до всенародного визнання Булдаков знявся більш ніж у 70 фільмах. Уродженець одного з алтайських сіл, він ще в школі захопився кіно. Свій шлях у мистецтві починав як драматичний актор. А першу свою роль у фільмі — партизана зіграв у картині «Крізь вогонь». Потім Олексій Булдаков багато знімався на студіях Москви, Ленінграда, Білорусії, Казахстану й України.— Створив цілу галерею різнохарактерних образів, представників найрізноманітніших професій і занять.

«Не люблю успішних, ситих людей»
— Олексію Івановичу, всенародно відомим і популярним Вас зробив генерал Іволгін і його фраза «Ну, вы, блин, и даёте». А в якій ролі дуже хотіли б знятися тепер?
— Георгій Францевич Мілляр колись сказав: «Що таке актор? Це кладовище незіграних ролей». Я прагну до того, щоб ролі в мене були різні. Знаєте, у кіно я погоджувався грати будь-кого, хоча бачив, що й роль часом абияка, і драматургічний матеріал слабкенький. Але я фантазував, намагався щось вигадати. Не дуже розумію артистів, котрі чекають на особливі ролі. Актор як спортсмен: йому потрібен тренінг. Треба працювати — інакше душа всихає. Актор перетворюється на злу, цинічну людину, яка перестає любити своїх партнерів, кіно, театр, вважаючи, що винні всі, крім нього. Пам’ятаю, ще хлопчиськом дивився фільм «Котовський». Найсильніше мене вразила Фаїна Раневська, котра грала там малюсінький епізод... І правду казав Станіславський: немає маленьких ролей.
— А важко було «відлипати» від образу генерала?
— Генерал, з одного боку, зробив свою справу, корисну, добру, чудову, а з іншого боку, він трохи зіпсував мою творчу біографію. Оскільки вважаю, що здатен багато чого іншого робити, причому досить пристойно. Але, мабуть, уже нікуди від цього не подінуся. Що ж, припав і мій характер, і я як актор до смаку. Я добре знав Олександра Дем’яненка. Це був чудовий, глибокий артист. А для народу — Шурик — і край. Ми знімалися разом, йшли містом, і всі: «О, Шурик!» Він страшенно ображався. А Анатолій Кузнецов! Ідемо з ним по Астрахані, а перехожі нам услід: «О, біле сонце пустелі пішло». Ну, що робити? І я збагнув: нікуди від генеральського образу не втечу. Хоча і в спектаклях граю, і співаю, і ролі в останніх фільмах начебто різноманітні.
— А в житті Вам траплялися такі генерали?
— Так. Маю чимало знайомих генералів. Один мені навіть сказав: «Олексію Івановичу, якби ви не пішли з армії, то напевно дослужилися б до генерала». Якщо в товаристві є військовослужбовці, то підходять: «Товаришу генерал, дозвольте відрекомендуватися...» З одного боку, мені як актору приємно, а з іншого боку, розумію, що я не генерал, а старший сержант запасу.
— Ви досі підтримуєте стосунки з Ларисою Доліною? Відеокліп, у якому Ви знялися, пам’ятають дотепер.
— Насправді я з нею в трьох кліпах знявся. Ми з Ларочкою дружимо сім’ями, вона чудова, гарна, чарівна. До речі, навіть не припускав, що й «Погода в домі» матиме такий успіх.
— Ви там за три хвилини зіграли цілу історію життя...
— Так, історію стосунків, навіть діти з’явилися... До речі, зніматися в кліпі я спочатку навідріз відмовився: мовляв, не хочу торгувати обличчям. Але режисер переконав: «Мені потрібен Булдаков, який зіграє гарну, здорову основу, що є в кожній родині». З Ларисою ми подружилися. Правда, пішли чутки про наш роман. У мене батьки на Алтаї переполохалися, ледь заспокоїв, що це неправда.
— Скажіть, а чи важлива для артиста сім’я? Чи творчому піднесенню більше сприяють бурхливі пристрасті, драматичні захоплення?
— У мене вдома завжди все приготовлене, чистенько, і мене завжди раді бачити. Сім’я — мій міцний тил. Для людини дуже важливо, щоб було куди відступати. Здається, Юрій Нікулін сказав, що щастя — це коли вранці хочеться йти на роботу, а ввечері додому. І моя дружина Людмила Андріївна — це половина мого успіху.
— Вона акторка?
— Ні, і це добре. Моя перша дружина була акторкою. Мені здається, акторські шлюби рідко бувають щасливими. Точніше, навіть так: акторські шлюби ніколи не бувають щасливими.
— Ви вважаєте себе успішним актором?
— Не люблю цього слова — «успішний». Не люблю успішних, ситих людей. Начебто все добре — є гроші, будинок, машина... А людина може перестати почувати, думати, стає самовдоволеною й зарозумілою. Я завжди цього боявся. Хоча моє дитинство було зовсім не ситим: у матері — п’ятеро дітей, і я — передостанній. Іноді мені видавали двадцять копійок на кіно — яке було щастя! Тоді за десять копійок можна було купити ще й морозиво. Потім теж було несолодко: і жити було ніде, і на вокзалах ночував... Я все пройшов: вогонь, воду, тепер от — мідні труби... Працював у багатьох театрах, і в кожному в мене був хороший репертуар і дружні стосунки з усіма. Але одного чудового дня я раптом розумів, що не хочу йти на репетицію. Тоді писав заяву на звільнення, відпрацьовував обумовлений термін і їхав... Найчастіше — в нікуди. Ніби мене хтось штовхав. Одного разу півроку працював на тракторному заводі. Але врешті-решт повернувся в театр.

«У першій своїй прем’єрі я зображував диван»
— А коли, взагалі, ця примха Вас відвідала — рвонути в актори?
— Було багато захоплень у дитинстві — бокс, класична боротьба, авіамоделювання. Але при цьому я шалено любив кіно, цей дивовижний, чарівний світ. Якщо в мене з’являлося 20 копійок, я не витрачав їх на морозиво. Одразу брав квитки на два сеанси у двох кінотеатрах: в одному закінчиться — я бігцем у сусідній. А потім якось подивився фільм «Велика родина» з Борисом Андрєєвим і Петром Алейниковим. От його я вважаю хрещеним своїм батьком, він перевернув мою юнацьку душу. Чітко пам’ятаю: коли я вийшов з кінотеатру й сказав собі: «Буду артистом». Але мамі здалося, що це чергова примара. Коли вступив до студії при Павлодарському драматичному театрові, вона сказала: «Дивися, синку, щоб потім ти на мене не нарікав, мовляв, не відрадила».
На вступних іспитах читав монолог Осипа з «Ревізора». Я грав зі страшною силою, стогнав, як поранений леопард: «Господи, хоть каких-нибудь щей!»
Узагалі-то мій вступ до театрального училища був схожий на комедію. Успішно подолавши перший тур, я раптом згадав, що не віддав у секретаріат дві фотографії. У мене їх не було, бо не було й грошей, щоб сходити в ательє сфотографуватися. Цілком убитий безглуздим горем, я вирішив забути про кар’єру актора. І поплентався забирати документи. Але мені назустріч рухався щасливий випадок в особі майбутнього викладача. Той поцікавився, чому такий обдарований студент не йде на другий тур. Утираючи скупу сльозу, я розповів про своє безвихідне становище. Отямившись від шоку, викладач ледве не силоміць змусив мене з’явитися на іспит. Я, був страшенно знервований і, звичайно, хвилювався. Мій і без того сиплий голос зовсім сів. «Курите?» — запитав хтось з комісії. «Ну,— кажу,— балуюся». Тоді мені запропонували попити водички. Склянок, як на зло, не було. Я взяв графин, закинув голову й випив його майже цілком! Народ від такого видовища, звичайно, отетерів, але мене все-таки прийняли.
— І яким був театральний дебют?
— Перший свій вихід на сцену ніколи не забуду. Спектакль за Маяковським, «живі» декорації — їх зображували актори. Я був диваном. На мені сиділи головні герої, пили шампанське, розмовляли, курили, освідчувалися в коханні. Мені здавалося, що всі дивляться тільки на мене. Так хвилювався!
— А чи доводилося Вам колись заходитися від сміху на сцені або на зйомках?
— Звичайно. З кожним може статися будь-який казус. І я теж можу «розколотися» на сцені. Якось грав я Омелька в п’єсі «Омельчине щастя», під час спектаклю на сцені я мав «виринати» з озера і, як кит, випускати воду. Для цього внизу в мене стояла склянка з водою. І от під час вистави я — хряп! — рідину в рот, зринаю й розумію, що хтось замість води налив у склянку горілку. Начебто й випльовувати шкода, і зірвати спектакль не можна... Скільки зміг — проковтнув. Трішечки цівочкою випустив. Шкода було...
— Тобто Ви більш прагматик, ніж казкар чи романтик?
— Радше все-таки реаліст. Романтикам у наш прагматичний час важко, хоча саме вони рухають життя. Багато моїх ролей — романтичні. Наприклад, бухгалтер Олександр Русос у спектаклі «Французька мелодія». Це людина, що все життя прагнула любові, але його часто зраджували. Він поступово міняється. Він купує собі «місце в житті»: купує дружину, дочку, друга. Він краде гроші, щоб створити свій світ. А коли його запитують: «Скільки ж ти украв?», він відповідає: «Я не рахував... Навіщо рахувати чужі гроші?»
— Хтось з філософів сказав, що грошові ускладнення — це єдине, що відрізняє тварину від людини.
— Певно, що так. Пам’ятаю час, коли я пішов з театру і почав зніматися в кіно. У мене не було в кишені навіть п’яти копійок на метро. Мені друзі давали по тридцять копійок, щоб я міг доїхати до кіностудії. Я навіть не міг купити чашки кави, хоч вона коштувала п’ятнадцять копійок. Пішов з рязанського театру в нікуди, поїхав зніматися в Ленінград. Грошей не було, прописки не було, ночував на вокзалах. Міліція мене спочатку за бомжа мала, потім мій перший фільм вийшов, вони впізнавати почали. Міліціонери навіть пропонували мені якийсь дешевий готель, а я відповідав: «Пішов би залюбки, але грошей нема». Так що з міліцією я дружив, як в аеропорту, так і на вокзалі.
— А не хотілося в такі моменти все кинути і взятися за щось інше? Ви заздрили іншим акторам, до яких швидко прийшов успіх?
— Я можу сказати, що я щаслива людина. Ніколи нікому не заздрив. Заздрість заважає особистості, її розвиткові у перспективі. Людина розмінюється, коли хоче когось наздогнати й перегнати. Починається не життя, а змагання...
— Я знаю, що Ви ще й пародист, і співаєте.
— Я давно роблю пародії, радше, дружні шаржі на акторів, на політиків. Давно цим захоплююся, раніш мені говорили: «Ти що, Олексію?!» Але я не боявся, у моєму репертуарі не було нічого кримінального, через що можна взяти за шкібарку. Просто розповідав анекдоти в особах.
— Тембр Вашого голосу нагадує Висоцького. Вам не доводилося зустрічатися з Володимиром Семеновичем?
— Було шапкове знайомство. Ми сиділи на «Ленфільмі», у кафе. Підійшла асистентка з Висоцьким. Він: «Здрасте».— «Здрасте». Посиділи п’ять хвилин, він випив кави і пішов. Я дуже люблю Висоцького. А про тембр голосу... Коли Геннадій Полока відновлював фільм «Інтервенція», що пролежав двадцять років на полиці, Висоцького вже не було, тож мене просили озвучити деякі його фрази. Коли все записали, навіть Полока не міг відрізнити, де я говорю, а де Висоцький. Потім мені асистентка Станіслава Говорухіна розповіла, що під час озвучування фільму «Місце зустрічі змінити не можна» Висоцький поїхав з Мариною Владі кудись відпочивати. І мене шукали для озвучування ролі Жеглова, а я тоді знімався в якомусь фільмі.
— А в що матеріалізується Ваше захоплення піснею?
— У концерти й компакт-диски. Я рідко хвалю себе, але деякі пісні, мені здається, вийшли вдало — вони спеціально на мене були написані. На мій характер, на мою основу. Анатолій Поперечний написав вірші, а композитор Євген Бідненко — музику. Мене тепер запитують, чому раптом я заспівав? А я співаю давно, ще зі школи. Тоді мода була на бардів, на «Бітлз». Пригадую, ми з пацанами сиділи вечорами на сходинках, на гітарах бринькали, співали пісні «Бітлз», чим дратували людей навколо. Жителі сусідніх будинків не дуже раділи з нашого співу.
— Якщо б довелось зняти фільм про своє життя, то це було в жанрі комедії чи трагедії?
— Трагедії? Ні в якому разі! Була якась частина життя важка, але й веселого чимало. Якось мені, тоді артисту Рязанського драмтеатру, за добре проведені гастролі в Москві дали творчу путівку в Ленінград — подивитися театри, музеї. А в мене друг працював в акторському відділі «Ленфільму». Він і запропонував: «Давай я тебе поставлю на облік». Господи, там же шафи до стелі з відомостями про кожного артиста. Я кажу: «Дивися, скільки їх, чого ще я отут буду порошитися». Але він наполіг. Потім я поїхав у відпустку до батьків у Павлодар. І відразу ж одержую телеграму з Пітера, що режисер Леонід Макаричев запрошує мене для зйомок у фільмі «Крізь вогонь». Я спочатку подумав, що це друзі-актори жартують. Тому що батькової адреси на «Ленфільмі» я не залишав. А, виявляється, телеграма знайшла мене через Рязань. Так я ввійшов у кінематограф.
— А собі молодому порадили б стати артистом?
— Собі — так, іншому — ні. Професія дуже жорстока. Тим паче в наш час. Я служив у чотирьох провінційних театрах, там чудові артисти. Чудові! Гідні світової слави. І я знаю безліч трагедій, адже нереалізованість, нехай навіть часткова, озлоблює. Важко сказати собі правду, навіть коли ти залишаєшся сам на сам з подушкою. Або як сказати собі у хвилини розпачу, що ти взявся не за свою справу? Артисти — народ вразливий, як діти. Відбери в дитини іграшку — і сльози, лемент. І артисти такі. Ми ж дорослі діти, що проживають кільканадцять життів.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»