034 (24029)
22\08\2014
НА ГОЛОВНУ
СУСПІЛЬСТВО
ПАМ’ЯТЬ
УКРАЇНА І СВІТ
УКРАЇНА І СВІТ
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
ЕКОНОМІКА
ОСВІТА
КУЛЬТУРА
ВІТАЛЬНЯ
РЕКЛАМА
ГРАНІ ІСТОРІЇ
БУДЬТЕ ЗДОРОВІ!
СПОРТ
РОЗМАЇТТЯ
АРХІВ
(2006)
АРХІВ
(2007)
АРХІВ
(2008)
АРХІВ
(2009)
АРХІВ
(2010)
АРХІВ
(2011)
АРХІВ
(2012)
АРХІВ
(2013)
АРХІВ
(2014)
ЗВ'ЯЗОК
ГРАНІ ІСТОРІЇ
Я ВИБИРАВ ВЕЛИКІ ДУШІ, ЯКІ СЯЮТЬ НАМ КРІЗЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ
Так пояснив свій підхід до вибору багатьох персонажів своїх романів український письменник, Герой України, лауреат Шевченківської та інших престижних премій Павло Архипович Загребельний. У першу чергу, як він уточнив, «це Ярослав Мудрий, його внучка Євпраксія, Богдан... Далі — Роксолана».
25 СЕРПНЯ — 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО (1924–2009)
Тож спершу хоча б коротко про те, якими він показав читачеві ці постаті. Образ князя Ярослава письменник відтворив у романі «Диво», в якому охоплено три часових пласти — давнину, Велику Вітчизняну війну, сорокові та шістдесяті роки XX століття. Звичайно ж, викликають захоплення і почуття вдячності прагнення і справи князя як розбудовувача Київської Русі, його мужність, освіченість, працелюбність.
Це ж при ньому розпочався розквіт писемності, науки і культури. Це при ньому «здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавленою стебла...» Софійський собор. Цей собор, як сказано в романі, «вже з першого дня існування, певно, мало хто вважав за житло Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу почувався дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі...»
А ось такі риси князя, як жорстокість, несправедливість, байдужість до людських доль, викликають обурення. Сам же він знаходить цьому виправдання. Ось кілька його міркувань: «А що таке мудрість? — правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там списані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднялася вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити».
«Але ж тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі. Хто не кориться — ворог або підозрілий чоловік». Проте йому боліло, що він залишається чужим для своїх підданих. За версією роману, тільки коронація князя, що відбулася в день освячення собору, принесла Ярославу довгоочікуване визнання народу. І, напрошується висновок, насамперед за те, що зміцнив і зберіг державу.
У романі «Я, Богдан», стверджують дослідники, письменник мав за мету підтвердити сформульовану ним тезу: «При Хмельницькому українська нація народилася, заявила про себе світові, Шевченко дав їй самоусвідомлення». Розповідаючи про свою долю (твір написано від імені самого героя), Богдан Хмельницький упевнено заявляє: «Жив життям свого народу і для свого народу», а своє покликання він бачив не тільки в тому, щоб вигравати битви, а щоб «вигравати народну долю».
При цьому усвідомлював, що за всі програші, помилки, неправедні дії правителю доведеться відповідати: «Проклинав мене народ, проклинали мої старшини, проклинала й шляхта, якої я однаково не пустив у її маєтності, — за все мав платити я, бо ж я — гетьман, я — Богдан».
Серед постатей, чиї душі, на думку Павла Загребельного, нам сяють через тисячоліття, письменник назвав і героїнь романів «Євпраксія» і «Роксолана». Не буду зупинятися на образі Роксолани, оскільки більшості не тільки в Україні, а й у світі відома і її доля, і те, що писав про неї П. Загребельний.
А ось Євпраксія для багатьох — маловідома постать. Її долю письменник відтворив на тлі історичних подій останнього десятиріччя ХІІ ст. Це — онука Ярослава Мудрого, яка ще підлітком опинилася на чужині, згодом стала дружиною повелителя більшої частини тогочасної Західної Європи, всемогутнього німецького імператора Генріха ІV.
Але могутність, багатство її не спокусили, вона сміливо виступила з викриттям аморальності, жорстокості, розбещеності свого чоловіка, який чинив нещастя як державам і народам, так і найближчим людям. Долаючи різні перешкоди, ризикуючи життям, Євпраксія здійснила свою мрію — «поверталася додому, до рідної землі, вагаючися між втратами й віднайденнями, мовби відразу народжуючись і знову вмираючи».
Працюючи над цими образами, письменник вивчав літописи, історичні матеріали, побував у тих місцях, де бували його герої, констатують автори публікацій про творчий шлях Павла Архиповича і нагадують його слова: «Як пташка клює, так і письменник по крихті збирає звідусіль інформацію».
Однак є й містичні факти, пов’язані з написанням творів про далеку минувшину. Один із них стосується створеного в романі «Диво» образу професора Отави — захисника Київської Софії в часи гітлерівської окупації. Зазначаючи це, літературознавці посилаються на Павла Архиповича. «Коли вже роман вийшов у світ, мені розповіли, що в Києві до війни жив професор Моргілевський, великий знавець історії архітектури. Коли Постишев вирішив знищити Михайлівський Золотоверхий, то прикритися задумано було іменами вчених. Ігор Грабар дав телеграму, що собор не має історико-культурної цінності. Прийшли й до Моргілевського: «Підпишіть і Ви». Він підписав, а наступного дня прийшов на лекцію, став на кафедру і сказав: «Діти мої, вчора я скоїв найстрашніший свій гріх». І заплакав.
Під час окупації професор залишився в Києві. Німці схиляли його до співробітництва, але він не пішов на це і невдовзі помер із голоду. Свого Отаву я писав із Моргілевського, не знаючи, що такий чоловік був на світі!»
Хочеш не хочеш, але повіриш й іншому зізнанню письменника щодо персонажів своїх творів, які жили в далекому минулому: «Я чув ці голоси людей із далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося».
У творчому доробку П. Загребельного десятки романів, кілька повістей, багато оповідань, новел, публіцистичних і літературно-критичних статей, есе, п’єси, кіносценарії. І в більшості його творів створено образи людей великої душі. Це і сімнадцятирічний солдат Андрій Коваленко з «Думи про невмирущого», який у Велику Вітчизняну війну тяжкопораненим потрапив у полон, проте навіть у нелюдських умовах німецьких концтаборів продовжував боротьбу з ворогом і загинув.
Не можна без сліз читати його слова прощення у батьків. «Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд вас, за те, що вмер ранiше од вас. Ви ще довго пам’ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки й живi, будете ви журитися за своїм сином — єдиною дитиною i проклинатимете вiйну. І ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки бiлих, м’яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною. Бо пропав ваш син Андрiй без вiстi. Чи ж без вiстi?»
Повне право мав сказати «Жив життям свого народу і для свого народу» герой роману «Розгін» академік Карналь та багато інших персонажів творів Павла Загребельного.
І не тільки у своїх творах, а й особистим життям письменник давав високі уроки громадянської мужності, людяності, чесності, відстоювання національних інтересів. Зокрема, багатьох людей, у числі яких ті, кого тепер називають шістдесятниками, він рятував від переслідувань КДБ. «У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу в «Літературну газету», надрукував мою поему «Ніж у сонці» і почав друкувати усіх шістдесятників — Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу», — засвідчує поет-класик і кіносценарист Іван Драч.
Траплялися випадки, коли завдяки сміливому втручанню Павла Архиповича вдавалося припинити якусь пагубну лінію партії, не допустити свавілля влади. Тож насамкінець наведу слова, якими характеризував П. Загребельного у своїх спогадах письменник і публіцист Сергій Плачинда (справжнє прізвище Кожухар, 1928–2013): «Се був лицар без страху й докору: він — сміливий редактор, ерудит, бойовитий демократ-європеєць, порядна людина».
Рядки з біографії. Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 року, закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений.
Після другого поранення 1942 року потрапив у полон і до лютого 1945-го поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській військовій місії в Західній Німеччині. В 1946 році П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі.
Першу збірку оповідань «Учитель» видав у 32 роки, а перший роман «Європа 45» — у 35. Найвідомішими його творами стали романи «Роксолана», «Євпраксія», «Диво». У 1979–1986 роках очолював Спілку письменників України, був головою Комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-х роках XX ст. письменник відійшов від активного громадсько-політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працював на літературній ниві.
Помер П. А. Загребельний 3 лютого 2009 року після затяжного туберкульозу. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- ПОПІЛ ХІРОСІМИ НАБАТОМ СТУКАЄ У НАШІ СЕРЦЯ І НИНІ
на головну »»»
«Демократична Україна» виходить з червня 1918 р.Газету нагороджено орденом Червоного Прапора (1945 р.),
орденом Леніна (1968 р.)
Реєстраційне свідоцтво КВ № 11766–637ПР від 21.09.06
Передплатний індекс 30663
Телефони редакції: відділ політики: 454-85-48; відділ науки і освіти: 456-90-82; відділ захисту прав людини: 454-85-53; відділ соціальної політики: 454-85-05; відділ культури: 454-84-66; відділ охорони здоров'я: 454-84-72. Адреса редакцІЇ: 03047, Київ, пр. Перемоги, 50. Teл. 454-8830. Fax: 456-9121. E-mail: dua@dua.com.ua
Засновники: Редакція газети «Демократична Україна» ТОВ «Інформаційно-консультаційна фірма «Праця»
Видавець: Редакція газети «Демократична Україна»
Газета виходить раз на тиждень у п’ятницю
Головний редактор Віталій Адаменко
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Віталій АДАМЕНКО, Ярослав ГАЛАТА, Михайло ГЕРАСИМЕНКО, Олександр ЗАЄЦЬ, Володимир ОЛІЙНИК, Лариса ОСТАПЕНКО, Олександр ПОБІГАЙ, Вітольд ПРОЩАКОВ, Валентина СКОРОПАДСЬКА, Галина ТИХОМИРОВА, Євген ЯМПОЛЬСЬКИЙ.
Web адміністратори: Інна Горнікова та Платонов Олександр
Розробка сайту: Begemot
При підготовці номера використані матеріали інформагентств Укрінформ, УНІАН, «Інтерфакс», «Українські Новини» та Інтернет-видань
За достовірність фактів, викладених у публікаціях, відповідальність несуть автори публікацій. Точка зору авторів може не збігатися з позицією редакції.
Оригінали, надіслані до редакції, авторам не повертаються.