034 (24029)
22\08\2014
НА ГОЛОВНУ
СУСПІЛЬСТВО
ПАМ’ЯТЬ
УКРАЇНА І СВІТ
УКРАЇНА І СВІТ
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
ЕКОНОМІКА
ОСВІТА
КУЛЬТУРА
ВІТАЛЬНЯ
РЕКЛАМА
ГРАНІ ІСТОРІЇ
БУДЬТЕ ЗДОРОВІ!
СПОРТ
РОЗМАЇТТЯ
АРХІВ
(2006)
АРХІВ
(2007)
АРХІВ
(2008)
АРХІВ
(2009)
АРХІВ
(2010)
АРХІВ
(2011)
АРХІВ
(2012)
АРХІВ
(2013)
АРХІВ
(2014)
ЗВ'ЯЗОК
ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР КОРНІЙЧУК: ОКРАСОЮ ДОЛІ СТАЛИ СВІТОЧІ УКРАЇНИ
Поет, прозаїк, критик, мистецтвознавець Володимир Корнійчук вирізняється різноманітністю зацікавлень: це — хореографія, музика, театр, письменство.
Працював журналістом, нині — головний редактор часопису «Українська музична газета».
Автор книг новел і повістей, театрознавчих досліджень, численних прозових, поетичних публікацій у вітчизняній і зарубіжній періодиці.
Наша розмова — про зустрічі з видатними митцями України, про абсурди, парадокси і приємності в українському культурному просторі.
— Пане Володимире, як мистецтвознавець, журналіст і письменник на що Ви передусім націлені в царині мистецтва і культури?
— Я не працюю конкретно в якійсь одній площині. Моя перша освіта — хореографія (Київське культурно-освітнє училище), я і далі зайнятий опосередковано в цій сфері. Є віце-президентом Асоціації діячів хореографічного мистецтва при Національній всеукраїнській музичній спілці. Співпрацюю з Київською муніципальною академією танцю, відаю там пресою, в курсі всіх творчих заходів і концертів.
— Принагідно поцікавлюсь, яке реноме має український балет у світовому контексті?
— Наша хореографічна школа — це вищий клас, так само як і музична. Українських танцівників і музикантів шанують у всьому світі. Взагалі, наша виконавська школа цінується надзвичайно високо, наших фахівців запрошують за кордон у будь-яку точку світу. Отже, випускники Київської муніципальної української академії танцю працюють не тільки в нашій Національній опері, а й в «Гранд-Опера» у Франції, у провідних театрах Праги, Варшави, Мюнхена, Берліна, Рима, Амстердама, Москви, Софії...
Далі. Мої інтереси охоплюють театр. Я закінчив Театральний інститут імені Карпенка-Карого як театральний критик (моя дипломна робота називалася «Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької») і аспірантуру Національної академії наук — дисертація присвячена Київському театру юного глядача.
У 2004 році, коли наближалося 150-річчя від дня народження Марії Заньковецької, я подумав: «А чого б мені не подивитися, що я написав тридцять років тому, це ж цікаво». Відредагував (зокрема, повикидав посилання на марксистсько-ленінську теорію, Луначарського). Знайшов мецената в Ніжині. Заньковецька родом із села Заньки під Ніжином, через що вона взяла відповідний псевдонім (по чоловіку вона — Хлистова, а по батькові — Адасовська). Актори тоді брали псевдоніми, скажімо три брати Тобілевичі стали Садовським, Саксаганським, Карпенко-Карим.
Коли видавав свою другу роботу «Роздуми про театр, музику, літературу» (з виданням допомогли тодішній мер столиці Олександр Омельченко, а з письменників — Микола Славинський і Віктор Баранов), я включив туди і цю роботу про Заньковецьку.
У сфері моїх інтересів, звичайно, і музика. Так вийшло, що я навчався грати на трьох інструментах — акордеоні, фортепіано і баяні. Музика відгукнулась у моїй прозі і поезії. Наприклад, новела «Клоун» має підзаголовок: «Фантастична симфонія за Гектором Берліозом», отже, свій текст я вклав у п’ятичастинну форму. У «Притчі про Сивого Сома» з підзаголовком «За «Місячною сонатою» Людвіга ван Бетховена» я використав тричастинну сонатну форму. У мене є новела під назвою «Шоста симфонія Чайковського». А новела «Земля і жінка» з підзаголовком «За порами року Антоніо Вівальді» чітко витримана за чотирма порами року. Повість «Петрові батоги» (про батька) має підназву: «Реквієм. За Вольфгангом-Амадеєм Моцартом».
На використання мною у новелістиці музичних форм звернули увагу у своїх рецензіях такі відомі доктори мистецтвознавства, як Богдан Сюта (викладає в Національній музичній академії), Олена Немкович й Алла Терещенко (з Інституту мистецтвознавства).
У верлібрах я теж використовую музичну форму. Про це сказано Оленою Немкович у моїй персоналії, котра вміщена у багатотомній «Українській музичній енциклопедії».
— Розкажіть про видатні постаті, з якими пощастило спілкуватися.
— Звісно, почну з Анатолія Авдієвського. Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, двічі академік.
Думка написати про нього книгу виникла наче спалах після багатьох років праці у Національній музичній спілці, після численних зустрічей з Анатолієм Тимофійовичем на репетиціях і концертах. Я подумав: «Яка надзвичайно цікава особистість. Знаменитий диригент, вихованець Костянтина Пігрова, випускник Одеської консерваторії імені Антоніни Нежданової, майже п’ятдесят років очолює славетний колектив — Національний хор імені Г. Верьовки. А жодної праці-життєписа про Авдієвського і про його творчість нема».
Я у нього досить часто брав інтерв’ю, прикинув: «А чому б на їх основі не побудувати книгу про Авдієвського? Але треба зробити цікавіше, глибше». І я пішов шляхом спілкування з митцями, які починали свій творчий шлях у Хорі імені Григорія Верьовки. Це — унікальні постаті. Співаки Микола Кондратюк, Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Ніна Матвієнко. З Авдієвським співпрацювали такі видатні композитори, як Євген Станкович, Леся Дичко, диригенти (учні, які вийшли з його школи) Віктор Гуцал, керівник Національного оркестру народних інструментів України, Євген Савчук, керівник Національної академічної хорової капели «Думка». Це ж цікаво, як вони починали!
Першому телефоную (це років вісім тому) Миколі Кондратюку, знаменитому оперному співаку, тоді вже викладачеві Київської консерваторії, він мешкав на Печерську біля парку Слави, кажу: «Миколо Кіндратовичу, чи розкажете, як Ви починали у Хорі імені Верьовки?» Він: «Якщо хочете, зразу ж їдьте до мене». Я бігом до нього.
Він уже був у каталці (ноги підводили, хворів), повнявий, солідний, на вигляд — кріпкий. Просто у квартирі ми поспілкувалися, ще й сфотографувалися на пам’ять (здається, його онука фотографував).
Затим я беру інтерв’ю у Дмитра Михайловича Гнатюка. Я його пам’ятаю ще за навчання в Театральному інституті, він на заочному відділенні режисуру опановував. Прийшов до нього як до головного режисера Оперного театру. Він доброзичливо, добродушно прийняв у кабінеті, відповів на всі запитання. Особливо запам’яталося, як молодий Гнатюк виступав перед Сталіним.
Цікаво сталося з Євгенією Семенівною Мірошниченко. Світова зірка, геній оперного мистецтва. Домовляюся про зустріч. «Будь ласка, приїжджайте в консерваторію». Беру фотографа Анатолія Сафронова (нині — народний артист України, бас-профундо, соліст Національного хору імені Г. Верьовки, який з Авдієвським об’їздив понад 50 країн світу і скрізь фотографував. Завдяки йому я використав у книзі майже двісті світлин).
Отже, приїжджаємо до Мірошниченко, відчиняю аудиторію, кажу: «Євгеніє Семенівно, можна до Вас?» — «Ой, зараз ніяк не можу». Вона чи не в настрої була, чи зачіску не встигла зробити. Глянула на нас: «Ой, давайте іншим разом». Добре, іншим разом. Знову телефоную, вона: «Може, тоді-то». «Тоді-то» знову не вийшло. Втретє телефоную, Мірошніченко: «Зателефонуйте мені десь о десятій вечора». — «А це не пізно?» — «Ні, ні, нормально».
О десятій вечора телефоную додому, відчуваю, що вона втомлена страшенно, та й сама каже: «Я така замучена, з ніг падаю, але що робити, я ж Вам стільки обіцяла, давайте я потихеньку згадуватиму, а Ви там записуйте». Я цього не чекав, думав, що скаже — де і коли зустрінемось: я візьму диктофон, фотокора і ми все зробимо. Довелося брати слухавку у ліву руку, у праву — ручку. Мірошниченко поступово увійшла в ритм, швидше, швидше розповідає, я вже не встигаю, рука болить...
Згодом я дав такий підзаголовок до чергової новели-мозаїки: «Інтерв’ю по телефону». До речі, за сорок років журналістської діяльності у мене було два інтерв’ю по телефону: з письменником Олександром Ковінькою у Полтаві (теж незадовго до його смерті) і з Мірошниченко. Її доля прецікава. Навчатися до консерваторії прийшла після ремісничого училища (здається, була ткалею), трошки була ледачкувата, це сама визнавала: «Я не дуже намагалася вчитися». Минає якийсь час, її попереджують: «Женю, добре, що в тебе голос є, але ж учитися треба». А вона вважала так: «Нащо мені з таким голосом науки гризти...»
Її раз попередили, вдруге. А вона ігнорувала навчання. Виключили з консерваторії. Куди йти? До Григорія Верьовки: «Я Вас прошу, прийміть мене в хор». Той володарку голоса від Господа бере. Поїхали до Польщі на гастролі. Повернулися. Минає рік. Григорій Верьовка запрошую її і каже: «Женю, це дуже добре, що ти маєш такий голос, у мене співаєш, але ж консерваторію треба таки закінчити. Давай, дитино, іди і вчися». «Якби не Григорій Верьовка, — сказала Мірошниченко, — разом з консерваторією повз пройшла б і моя оперна кар’єра. Мені було надзвичайно важко, підготовки ніякої. Ремісниче училище. Після війни вчитися було дуже тяжко. Помаленьку стала опановувати навчальну програму».
З Ніною Митрофанівною Матвієнко теж була цікава історія. Вона тривалий час була солісткою у Хорі імені Григорія Верьовки, потім перейшла на індивідуальну сольну концертну діяльність. В оркестрі «Київська камерата» часто солірувала. Якось вона заходить на Пушкінську, 32, де базуються музичні структури України. Я пропоную: «Ніно Митрофанівно, Ви теж пройшли школу Хору імені Верьовки, розкажіть, як у Вас усе починалося, як усе було». Вона каже: «Це цікаво, добре».
До речі, до її тестя Івана Макаровича Гончара, відомого скульптора, фольклориста і дисидента, ми заходили колядувати-щедрувати на Печерську ще студентами Київського культосвітнього училища. А Ніна Матвієнко товаришувала з його сином Петром Гончарем, нині художником і директором Музею Івана Гончара. Я пам’ятаю Ніну Матвієнко ще звичайною простою дівчиною, нагадав їй про ті колядування, вона здивувалася, що й досі не забув.
У 1966 році її прийняли ученицею хорової студії. Через рік у Канаді мала відбутися Міжнародна виставка «Експо-67». Авдієвський шукав дует для виконання пісні «Цвіте терен» у його ж обробці. Слухає одну виконавицю, другу, третю — не те, не те, не те... Доходить черга до Ніни Матвієнко і Валентини Хиценко, вони проспівали, Авдієвський каже: «О, це те, що мені треба. От ви і будете співати дуетом».
Матвієнко розповідає: «Тільки закінчила перший курс студії при Хорі імені Верьовки, і зразу гастролі в Канаду. Це було для мене потрясінням». Тож в її долі Авдієвський і хор відіграли надзвичайну роль. Після повернення з Канади вона працювала в хорі десь років із двадцять.
Занотував своє спілкування з Віктором Гуцалом — нинішнім керівником Національного оркестру народних інструментів, який працював колись в оркестрі Авдієвського звичайним музикантом. Євген Савчук — керівник Національної академічної хорової капели «Думка» був хормейстером у Анатолія Тимофійовича. Він сам написав своєрідний ескіз до портрета Авдієвського під назвою «Академік», який я теж включив у цю книгу.
Євген Станкович. Композитор потрапив у драматичну ситуацію, пов’язану з хором. Річ у тому, що Авдієвському замовили фолк-оперу, коли він був на гастролях у США. Один із продюсерів, послухавши і побачивши хор, який мав колосальний успіх, зокрема в Америці, запропонував: «А чому б вам не тільки на українських народних піснях будувати репертуар, а написати і виконати фолк-оперу. Ми з великим задоволенням влаштуємо вам тут гастролі».
Авдієвський після повернення запропонував цю ідею Станковичу, той дуже зацікавився, написав фолк-оперу «Цвіт папороті». От уже репетиції йдуть повним ходом, вже має відбутися прем’єра у Палаці «Україна». Балетмейстером був Анатолій Шекера, видатний хореограф Національної опери, сценографом — Євген Лисик. Все вже готово, залишається затвердити художній раді (1978 рік). І хтось нагорі, можливо, в ЦК КПУ побачив у творі прояви націоналізму. А який там був націоналізм, коли Станкович побудував твір на основі українського мелосу? Він розповів, що у фондах Інституту імені Рильського вишукував автентику, здебільшого пісні, які не звучали, а були тільки в рукописах. До чого ж там можна було присікатися? Ніякої політики.
Перегляд відбувався при зачинених дверях, Авдієвський розповідав, навіть кінна міліція оточила палац (були продані всі квитки, збентежений народ юрмився), бо пішли чутки: там щось таке задумали... І заборона! Творці приголомшені. Станкович розповідав мені: «Коли нагадують про цю фолк-оперу, мені стає погано».
Після того почалися сірі будні. Дали зрозуміти, що ніяка фолк-опера не відбудеться. Потихеньку декорація була розібрана-понищена, художнє оформлення розмили. Художник Лисик не витримав, помер. Приголомшений Авдієвський із колегою на три дні заплив у плавні Дніпра, ловив рибу, не хотів повертатися у радянський світ, замкнувся, аби прийти до тями.
Зі Станковичем я тричі спеціально зустрічався: двічі у консерваторії і в Будинку звукозапису. Це сукупне інтерв’ю — одне з найбільших у книзі.
Вона, до речі, фундаментальна, обсяг — 500 сторінок. У ній фігурують знакові постаті національної і світової культури. Ще є цілий розділ: українська і зарубіжна преса про славетний хор за 50 років. Одна з рецензентів, кандидат мистецтвознавства Галина Степанченко написала, що це — енциклопедія Національного хору імені Верьовки, по ній тепер можуть захищати кандидатські і докторські дисертації, бо там багатющий матеріал (сім розділів, є де розгулятися).
— Які абсурди, парадокси, проблеми в українській культурі Вас найбільше дивують?
— Найбільший парадокс і навіть абсурд у тому, що й досі, на двадцять першому році видання «Української музичної газети», нею, окрім Національної музичної спілки, ніхто не опікується. А тим більше — держава. І це при тому, що на сьогодні в Україні маємо єдину спеціалізовану музичну газету!
Пам’ятаю, куди ми тільки не зверталися на початку 90-х з Анатолієм Тимофійовичем Авдієвським (з листами) щодо її фінансової підтримки, аби виходила щотижня, а не квартально: і в Адміністрацію Президента я ходив, і в Мінкультури — скрізь байдужість. Себто виходить так: ви її відновили, ви й опікуйтесь...
Далі. Наступний парадокс.
Вражає абсолютна байдужість переважної більшості державних телеканалів (в тому числі і Перший національний) до вкрай важливих мистецьких конкурсів, фестивалів, які проводить наша спілка. І не тільки наша.
Якщо, приміром, спілка заплатить за висвітлення творчого заходу певному телеканалу, тоді — будь ласка. А як ні, то й — ні.
Оце вам і є «державний підхід» до культури, на відміну від цивілізованих європейських країн: там і культуру шанують, і науку, й освіту, не кажучи вже про економіку, сільське господарство та соціальний захист громадян.
Лише один-єдиний телеканал «Культура» завжди відгукується на наші запрошення.
Є, правда, ще один приємний факт: всі три національних радіоканали теж висвітлюють проведення наших творчих заходів, особливо ж радіоканал духовного відродження «Культура».
Честь їм і хвала!
Є великі сподівання, що після трагічних випробувань ми станемо сильнішими й моральнішими, отже, заможнішими.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
на головну »»»
«Демократична Україна» виходить з червня 1918 р.Газету нагороджено орденом Червоного Прапора (1945 р.),
орденом Леніна (1968 р.)
Реєстраційне свідоцтво КВ № 11766–637ПР від 21.09.06
Передплатний індекс 30663
Телефони редакції: відділ політики: 454-85-48; відділ науки і освіти: 456-90-82; відділ захисту прав людини: 454-85-53; відділ соціальної політики: 454-85-05; відділ культури: 454-84-66; відділ охорони здоров'я: 454-84-72. Адреса редакцІЇ: 03047, Київ, пр. Перемоги, 50. Teл. 454-8830. Fax: 456-9121. E-mail: dua@dua.com.ua
Засновники: Редакція газети «Демократична Україна» ТОВ «Інформаційно-консультаційна фірма «Праця»
Видавець: Редакція газети «Демократична Україна»
Газета виходить раз на тиждень у п’ятницю
Головний редактор Віталій Адаменко
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Віталій АДАМЕНКО, Ярослав ГАЛАТА, Михайло ГЕРАСИМЕНКО, Олександр ЗАЄЦЬ, Володимир ОЛІЙНИК, Лариса ОСТАПЕНКО, Олександр ПОБІГАЙ, Вітольд ПРОЩАКОВ, Валентина СКОРОПАДСЬКА, Галина ТИХОМИРОВА, Євген ЯМПОЛЬСЬКИЙ.
Web адміністратори: Інна Горнікова та Платонов Олександр
Розробка сайту: Begemot
При підготовці номера використані матеріали інформагентств Укрінформ, УНІАН, «Інтерфакс», «Українські Новини» та Інтернет-видань
За достовірність фактів, викладених у публікаціях, відповідальність несуть автори публікацій. Точка зору авторів може не збігатися з позицією редакції.
Оригінали, надіслані до редакції, авторам не повертаються.