ЧИ ПОМ’ЯКШИТЬСЯ ТЕРНИСТІСТЬ РЕФОРМУВАННЯ НАШОЇ МЕДИЧНОЇ ГАЛУЗІ?
Як відомо, буквально днями Генеральна прокуратура України оприлюднила звіт щодо грубих фінансових порушень з боку МОЗ при закупівлі у 2013 році за бюджетні кошти машин «швидкої допомоги».
Зокрема, виявлено, що керівники міністерства, діючи у змові з певними комерційними структурами та з метою явного особистого збагачення придбали за «космічними» цінами більш як тисячу одиниць відповідної автотехніки на суму майже 1 млрд грн, чим завдали державі збитків в особливо великих розмірах. Отже, за даним фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості щодо вчинення злочинних дій згідно зі ст. 191 (ч. 5) Кримінального кодексу.
А ще принагідно нагадаємо у цьому зв’язку: останньою з лютневих своїх постанов № 4216 Верховна Рада України звільнила від обов’язків міністра охорони здоров’я Раїсу Богатирьову. Це майже одноголосне рішення було ухвалене «у зв’язку із систематичними порушеннями нею Конституції, невиконанням міжнародних угод та державних цільових програм».
А прелюдією такої цілком, як на мене, закономірної розв’язки послужило відкриття наприкінці минулого року одразу декількох кримінальних справ проти низки вищих посадовців МОЗ України (зокрема, «за неефективне використання коштів держбюджету, виділених на заходи з профілактики та лікування туберкульозу, неналежне виконання загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД»).
Приміром, як з’ясували журналісти, у 2011 році міністерство на підставі фальшивих документів закупило (і причому на чималеньку суму — аж 53 мільйони гривень!) цілу партію безнадійно зіпсованих інкубаторів для немовлят. Не кажучи вже про масові тендерні закупки пресловутих «смертельних вакцин», постачальником яких виявилася така собі ніби непоказна скромна фірмочка «Фармстандарт-біолік», керована, одначе, одним із міністерських синів-близнюків Олександром. Їх безневинними жертвами стало, як мінімум, одинадцятеро потенційно здорових немовлят!.. Хоча, з іншого боку, якраз тоді, наскільки мені пригадується, всі переймалися сумнівом, що таки й справді бодай хтось із фігурантів цього гучного відомчого скандалу буде скільки-небудь серйозно покараний...
Так, на жаль, у той лиховісний час це поставлене руба питання мало, скоріше, риторичний підтекст (попри навіть наполегливі рекомендації Тимчасової слідчої комісії ВРУ щодо усунення з чинної посади, здавалося б, непотоплюваної досі Р. Богатирьової). Тож тільки Майдан усе, як-то кажуть, розставив нарешті на свої законні місця...
А взагалі за індексом людського розвитку (що обумовлений рівнем життя населення, а також загальним станом його здоров’я) Україна, як, власне, й очікувалося, скочується дедалі нижче, посідаючи на сьогодні у світі аж 78-е місце. Ну а з-посеред цивілізованих європейських держав навіть передостаннє, адже гірша, ніж у нас, ситуація лише в Молдові. Причому це звучить, погодьтеся, тим дошкульніше, що з таким, майже злиденним рівнем доходів пересічному українцю доводиться зазвичай відкладати левову частку своєї зарплатні на суто лікарняні потреби.
— А які цифри наводить з цього приводу офіційна державна статистика? — з цим запитанням ми звернулися до відомого організатора вітчизняної науки, народного депутата першого скликання, академіка Л. А. Пирога.
— Порівняно з іншими представниками колишнього соцтабору, наші громадяни таки й справді чи не найбільше, на жаль, сплачують за надані їм медпослуги — у середньому по 210 євро на рік. Причому це, вочевидь, може бути зумовлене хіба що суто залишковим принципом фінансування охорони здоров’я (до 3,7% від ВВП при необхідному мінімумі 6%).
Зокрема, просто-таки у катастрофічному становищі опинилося сільське населення. За майже чверть віку державної незалежності з мапи України зникло понад 600 сіл і 40 селищ, найбільше — на Сумщині, Київщині та Полтавщині.
Значно скоротилась і середня тривалість життя громадян України. Якщо у 1960 році Україна за цим показником була на сьомому місці у світі, то, скажімо, зараз серед усіх держав Центральної та Східної Європи вона вже посідає передостаннє (замикає, між іншим, згаданий перелік Росія). Особливо ж вражаючою є велика смертність чоловіків працездатного віку.
В Україні лікар сімейної медицини перевантажений роботою, адже під його безпосередньою опікою перебуває наразі близько 4000 душ населення (тоді як у європейських державах до 300, а в сусідній з нами Білорусі — 1246). Усупереч законодавству середня зарплатня вітчизняних медиків на 80% менша, ніж у працівників промисловості, і на 20% менша від зарплатні освітян. Окрім того, лікарі, порівняно з рештою громадян, набагато частіше хворіють на туберкульоз, вірусні гепатити, численні алергічні недуги.
І чи не тому наші медичні установи укомплектовані кадрами лише на 75%, а з-поміж працюючих нині «людей у білих халатах» понад 40% — пенсіонери. До речі, саме в пілотних, тобто найбільш охоплених чинною відомчою реформою МОЗ областях (Донецькій та Дніпропетровській) бракує 8,5 тис. сімейних лікарів. Навіть у достославній столиці нашої держави не вистачає чотирьох тисяч лікарів і десяти тисяч медсестер.
Зупинюсь тепер дещо докладніше на відверто невтішному становищі у трансплантологічній галузі, адже за фахом саме мені частіше від інших доводиться мати справу з болями, бідами і стражданнями цих людей. Отже, що стосується пересадки органів, то тут ми безнадійно, по суті, пасемо задніх не тільки через загальну кризу всієї вітчизняної системи охорони здоров’я, а й у зв’язку з чинним мракобісним законодавством. Мається на увазі інертне керування нормами давно вже застарілої презумпції незгоди (коли трупні тканини передають виснаженим очікуванням пацієнтам лише з дозволу родичів загиблого).
На жаль, Верховна Рада ще й досі зволікає з ухваленням адекватних цивілізованих рішень, унаслідок чого план трансплантацій донорських органів недовиконується в Україні аж... (вдумайтесь-но на хвильку у цю жахливу цифру!) на 90%. Не кажучи вже про те, що через мізерність своїх доходів п’ята частина хворих узагалі змушена відмовлятися від шпиталізації (для порівняння: у Польщі цей же показник становить 2,3%, а у злиденній донедавна Румунії — всього лише 9,7%).
Розвиваються, щоправда, в Україні потроху і приватно-кооперативні форми медичної допомоги. Це теж потрібно, але ж здебільшого тут, на жаль, поки що домінує відверта зацікавленість у заробітку, а не якість професійної діяльності. МОЗ свого часу зробило величезну помилку, віддавши право на акредитацію недержавних медзакладів усіляким сумнівно тіньовим структурам, чим, по суті, удосконалило чи то пак просто-напросто легалізувало вже й без того існуючий корупційний механізм.
Загалом же, повертаючись до викритих Тимчасовою слідчою комісією злочинних МОЗівських схем, то тут я, звісно, цілковито згоден: без пильного неупередженого контролю (причому не тільки «згори», а й «знизу») нам, вочевидь, не обійтися! Розглянемо один лише типовий приклад: в ухваленому на поточний рік держбюджеті передбачено, як виявилося, тільки 40% від потрібних коштів для пацієнтів з ВІЛ/СНІДом та туберкульозом. Та що тут, далебі, казати, коли на боротьбу з вірусними гепатитами, пандемія яких охопила вже, здається, чи не всю земну кулю, там взагалі... анічогісінько не виділяється. Тобто виходить, що цьогорічний бюджет насправді цілком можна вважати «найгуманнішим» прискореним спровадженням на той світ невиліковно хворих людей.
До речі, як і повсюди, в Україні найчастішою причиною смертності є хвороби серцево-судинної системи. Але у нас одне з чільних місць займають, на жаль, суто «насильницькі» фактори: вбивства, отруєння, самогубства, ДТП. Зокрема, від дорожньо-транспортних пригод у минулому році загинуло 4709 осіб, травмовано понад 40 тисяч. Тобто, якщо у країнах Європи (наводжу тут суто для порівняння) смертність від ДТП становить 4,5 на 100 тис. населення, то в Україні вона, принаймні, втричі вища. Це ще один приклад того, наскільки статистика охорони здоров’я може зрештою залежати від загального порядку і дисципліни в державі.
Окрім того, в нас також спостерігається значно підвищений рівень зловживання алкоголем, особливо серед підлітків. У цілому ж, згідно з останніми даними ВООЗ, в Україні 1,5 млн осіб залежні від алкогольних напоїв, за споживанням яких ми взагалі посідаємо «вельми почесне» п’яте (!) місце у світі. Цій проблемі неодмінно мають приділити належну увагу освітяни, санітарні служби та навіть деякі занадто балакучі церковні діячі, діяльність котрих якщо нині й відчувається, то зовсім в іншому напрямку.
Те ж саме можна сказати і стосовно культури статевого виховання. Так, приміром, торік понад сотня неповнолітніх дівчат офіційно згодилася на аборт (не згадуючи вже про численних юних породіль у циганських таборах).
Крім того, саме у підлітковому віці досить-таки часто (до 70%) трапляються ризиковані статеві акти, які є причиною зараження венеричними хворобами та СНІДом. До того ж пануючі нині в суспільстві відверто низькі моральні норми стали безпосередньою причиною того, що у 2011 році 50 тисяч українок були залучені до комерційного сексу, причому кожна шоста з цих повій виявилася неповнолітньою.
І все ж закінчити цей фаховий огляд хотілося б на мажорній ноті. Особливо ж — з урахуванням найсвіжіших вельми обнадійливих зрушень у вітчизняному суспільстві та своєчасним призначенням на керівну міністерську посаду добре загартованого у боях і водночас досвідченого енергійного фахівця.
Бо ж ні для кого наразі вже не секрет, що Україна за своїм багатющим обсягом лікувальних природно-кліматичних факторів цілком може не тільки поліпшити основні показники здоров’я власних громадян, а й збільшити фінансові надходження з боку престарілих чи недужих, однак заможних іноземців.
І хоча поки що єдиноосібним лідером з медичного туризму на євразійських теренах вважається Китай, та з урахуванням помірних цін на медпослуги (зокрема, у таких дуже затребуваних нині галузях, як променева та судинна нейрохірургія, а також протезування зубів), як, утім, і неабиякій привабливості наших краєвидів, маємо, принаймні, шанс на місце у чільній трійці.
Що ж до конкретної географії подібних оздоровчих візитів, то зараз до нас приїздять лікуватися переважно пацієнти з держав східноєвропейського регіону та Африки. Та й, до речі, якби ще пресловута трикілометрова зона на Кримському узбережжі не захоплювалася так зухвало, по-хижацьки, спритними на руку можновладцями (причому, всупереч усім існуючим у світі законодавчим нормам), то можна було б сподіватися на суттєве розширення відповідних санаторно-курортних послуг — за рахунок, скажімо, тих же білорусів чи навіть прибалтів.
А в нинішній ситуації майже все операційне навантаження приймає на себе столиця. Хронічні недуги найохочіше, зазвичай, лікують іноземці на добре перевірених часом карпатських бальнеокурортах (Моршин, Східниця, Трускавець, Солотвино).
Від особистої «революційної» харизми новопризначеного міністра тепер, звісно, залежатиме чимало. Але ж погодьтеся, що його подальші успіхи можуть на практиці реалізуватися лише за умови дотримання засадничої пріоритетності охорони здоров’я серед решти напрямів державної політики.
Отже, по-перше, слід тверезо оцінити хід та результати останньої програми реформування у трьох пілотних (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька) областях та в м. Києві, залучивши до обговорення найширші верстви зацікавленої громадськості. Крім того, треба удосконалити первинну ланку медичної допомоги (маються на увазі денні та домашні стаціонари) — із обов’язковим збільшенням кадрового складу сімейних лікарів.
Чи не в найвіддаленіших куточках земної кулі сповна вже, здається, усвідомлені більш ніж красномовні переваги своєчасної профілактики недуг порівняно з їх запізнілим лікуванням. У цьому сенсі неабиякою вбачається санітарна освіта населення (причому, починаючи ще зі шкільного віку) та система ранньої диспансеризації відповідно до ризиків захворюваності.
Що ж стосується наших вельмишановних парламентарів, то вони мають, не відкладаючи, за звичкою, у довгу шухляду, ухвалити вже нарешті на вищому законодавчому рівні «Етичний кодекс лікаря України» (новітній, значно розширений варіант традиційної клятви Гіппократа), підготовлений до розгляду мною та О. С. Мусієм ще п’ять років тому.
Терміново слід навести порядок у належному забезпеченні пацієнтів лікарськими засобами, особливу увагу звернувши при цьому на якість відповідної продукції та більш активну підтримку вітчизняного виробника (тобто при закупівлі ліків за кордоном чітко узгоджувати ціни з наявними на нашому внутрішньому ринку). Останнє особливо стосується вакцин, адже ще донедавна саме Україна вважалася одним із провідних їх постачальників до «сестер по соцтабору».
* * *
Отож, висловивши довіру багаторічному голові Громадської ради при МОЗ, чинному президенту Всеукраїнського лікарського товариства Олегові Мусію, наші народні обранці, думаю, не схибили у своєму рішенні. І як наочне підтвердження тому — у першій же своїй офіційній промові він щиро запевнив співвітчизників, що відтепер «міністерство оперативно реагуватиме на запити пересічних людей, і в ньому не буде місця особам, причетним до тіньових чи корупційних схем».
Але чи вдасться йому пом’якшити тернистість давно вже назрілого реформування медичної галузі? Що ж, як мовиться, час підкаже, а декого — на що, принаймні, хотілося б сподіватися, — навіть вилікує...
Підготував Едуард ЩУР
також у паперовій версії читайте:
назад »»»