ВІН БУВ СИНОМ МУЖИКА — І СТАВ
ВОЛОДАРЕМ У ЦАРСТВІ ДУХУ
9 БЕРЕЗНЯ — 200 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА (1814–1861), УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, ХУДОЖНИКА, МИСЛИТЕЛЯ
«Мені здається, якби моя батьківщина була найбіднішою, наймізернішою на Землі — і то би вона мені здавалася кращою від Швейцарії й цілої Італії. Ті, хто бачив одного разу нашу країну, кажуть, що бажали б жити й умерти на її чудових полях.
Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити й пишатися своєю найпрекраснішою матір’ю. Я, як член її великої родини, слугую їй якщо не на суттєву користь, то в кожному разі на славу ймення України».
Це — витяг зі звернення Тараса Григоровича Шевченка до чернігівського губернатора П. Гессе щодо доцільності видання альбому «Живописна Україна». Загалом же всі твори, в яких поет зізнався в любові до рідного краю, важко перелічити. Ось хоча б такі рядки з його поезій: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю»; «Нема на світі України, немає другого Дніпра...» І щиро радив усім: «Свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть».
Феномен Шевченка полягає й у тому, що він зберіг цю любов, хоча його життєвий шлях був трагічний і важкий — не мав ні своєї хати, ні землі; із сорока семи років свого життя двадцять чотири був у кріпацтві, десять — у солдатчині та на засланні, а всі інші — під наглядом жандармів і поліції. Згадуючи покійну матусю, поет писав: «Добре, мамо, що ти зараннє спать лягла, а то б ти Бога прокляла за мій талан».
Любити свій народ для нього означало: нести світло правди так, щоб пробудити приспаний невільництвом дух, відчуття людської гідності, свободи, запалити енергією творення кращої долі. Його твори спонукали задуматися: чому так багато кривди, неволі через владну зверхність над людиною; де повага і любов до рідної культури, мови; чому сини України «на чужині, на чужій роботі»; чому брат Дніпро висихає і полишає рідний край; чому так багато нещасливих матерів, осиротілих дітей.
У невеличкій за розміром поемі «Кавказ» поет змальовує сповнене «сліз і крові» життя простого люду й зокрема кавказьких народів і гнівно констатує: «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить».
Особливо гостро Тарас Григорович викриває систему самодержавно-кріпосницького ладу в поемі «Сон», яка вважається одним із найвизначніших взірців світової сатири, а сам факт написання якої був одним із головних пунктів обвинувачення проти поета під час його арешту у квітні 1847 року.
Використавши форму сну, в якому герою привидівся фантастичний політ над землею, він показав широку панораму важкого життя в Російській імперії: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих; а он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином опухла дитина — голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне».
Крик відчаю і скорботи вчувається в рядках вірша «І виріс я на чужині», де поет змалював село, в якому побував після довгої розлуки: «Чорніше чорної землі блукають люди; повсихали сади зелені, погнили біленькі хати, повалялись, стави бур’яном поросли. Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть!..»
Далі Т. Г. Шевченко говорить про загальний, масовий характер тодішнього поневолення: «І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві... Гинуть! Гинуть!.. Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать, а ще поганше на Украйні дивитись, плакать — і мовчать!»
Сам же поет не мовчав, а вступив у двобій із царизмом — осуджував будь-яку форму деспотизму і поневолення народу, розвінчував імперське законодавство і судочинство, зазначаючи, що закони «катами писані» і «правди в суді немає».
«Поганим», «проклятим», «лукавим», «неситим катом» називає поет Петра І: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая [Катерина II] доконала вдову сиротину»; «той, що болота засипав благородними костями» козаків та селян-кріпаків, щоб збудувати свою столицю».
Микола І вбачається в образі коронованого ведмедя, що, як жандарм, стоїть на сторожі своїх володінь, усіяних могильними хрестами й шибеницями, і все йому мало, бо «й за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину».
З огидою пише поет про царицю, а панів, представників свити царя називає «годованими кабанами», «блюдолизами». Звертаючись до таких персонажів, застерігає: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люде, настане суд, заговорять і Дніпро, і гори! І потече сторіками кров у синє море дітей ваших... і не буде кому помагати. Одцурається брат брата і дитини мати. І дим хмарою заступить сонце перед вами, і навіки прокленетесь своїми синами».
Великою трагедією українців Тарас Григорович вважав те, що вони змирилися зі своєю тяжкою долею. 3 позиції героїчного минулого свого народу він закликав у своїх творах до повалення самодержавно-кріпосницького ладу, до боротьби за волю та визволення України.
І як тут не згадати рядки з його знаменитого «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте. І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом». Ним промовлені й такі відомі нам усім слова: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»
Він вірив — «Встане правда! встане воля!» Майбутнє суспільство Шевченко пов’язував із самоуправлінням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантії від свавілля. Важливою передумовою щасливого життя у сім’ї вольній вважав наявність «праведного закону», який би відповідав поняттям «правда», «істина», «справедливість».
До речі, на думку кримського науковця Романа Савонюка, думки і поетичні рядки Тараса Шевченка й положення Загальної декларації прав людини є співзвучними.
Зокрема, науковець звертає увагу на те, як змістовно збігаються слова про захист людської гідності та волелюбність у віршах Тараса Шевченка і норми згаданої Декларації, за якими «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах».
Ми назвали лише невеличку дещицю творів із літературної спадщини Великого Кобзаря, яка обіймає збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля», епічні поеми; 9 повістей, щоденник й автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру та інші твори.
Із мистецької спадщини Тараса Григоровича збереглися 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Про шлях Кобзаря до творчих висот Іван Франко писав: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим...
Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей у ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм... Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- ВІД ПОДОЛУ ДО ЗОЛОТИХ ВОРІТ
- ШЕВЧЕНКО НА БАРИКАДАХ
назад »»»