«КАЗКА ПРО ЦАРЯ САЛТАНА» У СУЧАСНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Уже понад століття шанувальники класичної музики мають можливість слухати на київських сценах унікальну за красою, мелодійним багатством, розмаїттям та щедрістю оркестрового звучання неповторну музику російського композитора Миколи Римського-Корсакова (1844–1908). Найбільшу славу йому принесли п’ятнадцять опер, симфонічна сюїта «Шехерезада» та оркестрова п’єса «Іспанське капричіо».
У різні часи у київських театрах були поставлені вісім його кращих опер. Ще кілька років тому у Національній опері України можна було почути «Цареву наречену», яка, на щастя, ще виконується в Оперній студії Національної музичної академії України імені П. Чайковського. А у репертуарі Київського муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва є його дві чудові опери — «Ніч перед Різдвом» та «Казка про царя Салтана».
Символічно, що оперу «Казка про царя Салтана» М. Римський-Корсаков почав писати у 1899 році, коли відзначалося століття від дня народження Олександра Пушкіна, адже лібрето твору було створене на основі його однойменної казки. Право першої постановки цієї опери композитор надав Товариству російської опери, а її прем’єра 3 листопада 1900 року мала шалений успіх.
Перша постановка опери «Казка про царя Салтана» на сцені Київського театру опери і балету (нині — Національна опера України) була виконана 31 січня 1908 року під орудою італійського диригента Еудженіо Еспозіто. (Саме він у 1897 році диригував у Московській приватній російській опері прем’єрою опери М. Римського-Корсакова «Садко»).
Її нову сценічну версію кияни почули і належно оцінили 1 вересня 1917 року, якою диригував Михайло Штейман. Режисером постановки був Олександр Улуханов, а художником — Семен Евенбах. До опери театр звертався протягом сезонів 1922–1923 рр., 1927–1928 рр., 1929–1930 років. У виставах брали участь найкращі солісти, зокрема Леоніда Балановська, Катерина Воронець, Марта Баратова, Марина Скибицька, Федір Орешкевич, Михайло Донець, Михайло Микиша, Марія Тессейр.
У 1949 році, коли святкували 150-ліття від дня народження Олександра Пушкіна, Київський театр опери і балету відзначив цю дату новою постановкою «Казки про царя Салтана» у перекладі лібрето Павла Тичини. Диригентом-постановником тієї вистави був Веніамін Тольба, режисерське втілення здійснив Михайло Стефанович. Художник О. Хвостенко-Хвостов оформив її у стилі палехських майстрів і створив цікаві за кольоровою гамою костюми.
У постановці співали Михайло Роменський, Марія Бем, Віктор Борищенко, Лариса Руденко, Елеонора Томм та інші відомі солісти.
На днях Національна опера України запропонувала киянам та гостям столиці нову версію «Казки про царя Салтана», прем’єра якої мала гучний успіх. Як зазначали напередодні цієї події ті, хто над нею працював, — диригент-постановник Микола Дядюра, режисер-постановник Анатолій Солов’яненко, художник-постановник Марія Левитська та хормейстер Богдан Пліш, вони хотіли, щоб ця опера стала ближчою для юних глядачів і допомагала їм зануритися у фантастичний світ відомої казки О. Пушкіна, вперше у своєму житті доторкнутися до симфонічної музики та магії оперного мистецтва.
Чи вдалося це їм? Судячи з реакції глядачів, серед яких було чимало дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, так. Чудова музика М. Римського-Корсакова у пристойному виконанні оркестру театру під орудою Миколи Дядюри у поєднанні з яскравими декораціями (часом навіть занадто пістрявими) та костюмами, вдало стилізованими під епоху пізнього Середньовіччя, майстерністю провідних солістів оперної сцени, особливо талановитої молоді та масштабними хоровими сценами сподобалися багатьом.
Прикрасили події, що відбувалися на сцені, також мультиплікація та світлові ефекти. Щоправда, дещо статистична режисерська концепція зменшувала загальне враження від постановки. Як не дивно, але саме негативні герої опери — Бабариха, старша та середня сестри молодої цариці виявилися найбільш оригінальними впродовж усієї дії. А от позитивні герої — царівна Мілітріса, царевич Гвідон, Царівна-Лебідь, цар Салтан — залишилися на другому плані.
Занадто карикатурний вигляд мав Джміль, на якого перетворився царевич завдяки магії Царівни-Лебеді. Та й кольорова гама його костюма (чорно-жовті смуги) більше нагадувала осу чи шершня, ніж джмеля, а хореографія викликала сміх у глядачів і дивувала примітивним утіленням балетмейстера Віктора Яременка. Було б набагато краще, якби його зображав учень молодших класів хореографічного училища, а не дорослий соліст балету Національної опери.
Не дуже вдалим був вибір виконавця дорослого царевича Гвідона (Сергій Пащук), який суттєво поступався за вокальними та зовнішніми даними іншим виконавцям цієї провідної партії. Однак інші виконавці гідно справилися зі своїми партіями — Вікторія Ченська (царівна Мілітріса), Лілія Грєвцова (Царівна-Лебідь), Тетяна Пімінова (Бабариха), сестри царівни (Тамара Калінкіна та Ірина Петрова), Сергій Ковнір (цар Салтан).
Очевидно, ця постановка привабить до провідного оперного театру чимало юних глядачів та залучить їх до чарівного світу музичної казки. Проте шкода, що керівництво Національної опери обрало для постановки саме цю оперу М. Римського-Корсакова, оскільки у нього є більш цікаві у музичному плані твори.
Зокрема, такі як «Садко», «Снігуронька», що не йдуть на інших оперних сценах України, на відміну від «Казки про царя Салтана», яка вже двадцять років прикрашає репертуар Київського муніципального академічного театру для дітей та юнацтва.
Сергій ПИРОГОВ
також у паперовій версії читайте:
- ВЕЛИКА ТУСОВКА МАЛИХ ТЕАТРІВ
- ІСТОРІЯ КОХАННЯ, ЩО НЕ ВІДБУЛОСЯ
назад »»»