КИЇВ ОЧИМА АМЕРИКАНСЬКИХ ІНДІАНЦІВ, А НЬЮ-ЙОРК — ОЧИМА КИЯН
Нещодавно кияни стали свідками й учасниками несподіванки: на запрошення громадських організацій на гостини із США прилетіли вождь племені Лакота — Джозеф Брінгс Пленті із сином Коулом, духовний лідер племені Гавайї Кауілані Кахалекаі, а також президент фонду «Духовна дипломатія» Майкл Моргуліс.
У яскравих національних костюмах із кольоровим пір’ям, стрічками, вінками з квітів громадяни Америки в столиці ознайомлювалися з етнографією, культурою українців, активно спілкувалися з митцями, журналістами, навіть політиками. Наш спосіб життя, відзначення свят, фольклорні пісні й танці, костюми та, звісно, кухня справили на них колосальне враження. Слова «борщ, узвар» лунали одночасно з very good, very well, o’key.
Звісно, журналістів теж цікавить, чим займаються і як живуть американські індіанці. Щоправда, про це вони розповіли лише в легендах і піснях, які самі й виконували. Відчувши гостинність господарів, темпераментні вояжери натхненно запрошували відвідати їхню батьківщину, зануритися в пізнання місцевих законів і звичаїв, адже у 2007-му індіанці племені Лакота, посилаючись на конституцію Сполучених Штатів Америки та Віденську конвенцію з прав людини, оголосили про свою незалежність. Як це вплинуло на якість життя — пояснити не змогли.
Мені пощастило двічі побувати в надзвичайно цікавих містах і місцях їхньої країни, однак з корінним населенням, тобто індіанцями, спілкуватися не довелося. Тож їхати варто.
Великий досвід із Великого Яблука
— Ось, виявляється, чому ти згадала ретрошлягер «Америкен-бой, поеду с тобой», — з гумором висловилися під час зустрічі причетні до тургалузі знайомі. — Вожді різних індіанських племен, до речі, залюбки спілкуються з туристами з усіх континентів, яких у Штатах не бракує. Зазвичай пропонують разом викурити люльку миру. Та не з тютюном, а подрібненою корою червоної верби. Перед цим радять димом не затягуватися, хоч він і не шкідливий. Треба просто здійснити ритуал.
Ось після канікул повернуться наші студенти, що працюють там за програмою, то поділяться враженнями і про роботу, і про численні екскурсії.
За збігом обставин, чекати не довелося. Енергійні киянки, котрі ще донедавна у нас навчалися на турменеджерів, а нині працюють за фахом, із захватом розповідали й показували на знімках, якою незвичною була у них практика в «місті, котре ніколи не спить», тобто Нью-Йорку.
— Нині вже побували в багатьох готелях світу і як клієнтки, і як менеджери, — діляться вишколені фахівці Аліса та Раїса. — Однак досі згадуємо стажування в одному з престижних готелів на П’ятій Авеню в Манхеттені. Потрапити туди хоч на місяць під опіку досвідчених професіоналів — мов виграш у лотерею. Там усе працює, як годинник. Основні умови: хороше знання англійської, ввічливість, акуратність, відповідальність, уміння спілкуватися з мешканцями, підказати що, де, коли можна поїсти, побачити, куди сходити на концерт чи спектакль.
Нам самим це було в дивину, тож намагалися все засвоїти, навіть історію готелю й незвичного ресторану при ньому. Це, між іншим, усі співробітники знають досконало. Не дивуються, коли приїжджають журналісти з фотокореспондентами й оспівують The Pierre, New York A Taj Hotel, зведений у стилі ар-деко. Ми там опинилися вже після його оновлення у 2010-му. Коли дізналися «біографію» закладу, то й самі захотіли залишити свій слід, — жартома відкривають «секрет» киянки.
У буклетиках і буклетах-рекламничках, календариках, котрі привезли й показали дівчата, є чимало конкретної інформації, адреса. Можна побачити портрет «батька» знаменитого готелю. Споруда — справа рук та ентузіазму 25-річного корсиканця Шарля-П’єро Казаласко, що на початку ХХ ст. приїхав як шеф-кухар підкорювати Нью-Йорк. Мабуть, його мрія народилася під щасливою зіркою, бо нині гранд-готель називають легендарним місцем для грандіозних прийомів найбагатших людей Америки, а також однією з визначних пам’яток Великого Яблука.
То не остання несподіванка для любителів подорожувати. Коли показали «трофейне» меню ресторану La Caprice New York, що теж живе і процвітає за вказаною адресою, згадала фільми про аристократів, мистецьку богему, тобто екзотику. Як з’ясувалося, там чекають, приймають, годують і дивують публіку з різними смаками, апетитами та кишенями. Уявляєте, з того меню дізналася, що полюбляла їсти принцеса Діана! Утім, враженнями про чорно-біле бістро з англійським корінням поділяться його відвідувачки — мої співрозмовниці.
У моді класичні традиції з «непомітним» сервісом
— Ще до відльоту в Нью-Йорк збирали інформацію про його туристичну галузь, з якою ми пов’язані, й готельно-ресторанний бізнес, — кажуть уже дипломовані турменеджери. — Першими почали вражати статистичні дані. Готельний фонд міста на Гудзоні сягнув 90 тисяч номерів. Ресторанів різноманітних національних кухонь налічувалося 20 тисяч.
Починаючи від територій поблизу основних аеропортів «Дж. Ф. Кеннеді» (куди ми прилетіли з Борисполя) й «Ла Гуардія», також на околицях, приміром, Лонг-Айленда, в популярних туристичних районах Сохо, Чайна-тауні, Манхеттені все це добре й постійно працює. Такі цифри викликали величезний інтерес і оптимізм, а також упевненість не залишитися без роботи. Усе, як мріяли, і досі хочемо об’їхати та обійти.
Наразі Le Caprice вже добре знаємо й цінуємо, тож при нагоді не обминемо. Враження від нього було і є дивовижним. Уявляєте, це перша у світі філія легендарного лондонського ресторану! У столиці Великобританії цей 66-річний ветеран кулінарної смакоти приймає гостей на Арлінгтон Стріт від 1947 року. Відкрив і дав йому путівку в життя колишній метрдотель одного з улюблених ресторанів англійських театралів Маріо Галатті. Завдяки цьому заклад і прославився. Про це розповідає невеличка довідка вже в нью-йоркській «точці». Саме там як практикантки ми дізналися, що дизайнери після занепаду економіки зламали стереотипи ресторанного бізнесу і в 1981 році представили інтер’єри свого творчого дітища в чорно-білому колориті. Відтоді там збираються любителі «непомітного» сервісу, класичних традицій та «сміливого» меню, що часто змінюють шеф-кухарі.
Коли будете в Нью-Йорку, то замовте те, що полюбляла принцеса Діана: традиційні фіш-енд-чіпс, пюре з горошку з м’ятою та соусом тартар. Ми поки це не куштували. А от пирогом з лососем і соусом зі шпинату та щавлю, скандинавськими замороженими ягодами під гарячим соусом з білого шоколаду — поласували. Знаєте коли? У день святкування 225-річчя долара. Для американців це велике свято, що відзначають 6 липня. Тоді в Le Caprice особливо людно, як і під час високого туристичного сезону. Приходять посмакувати із сусіднього Центрального парку, де повно розваг і місць для відпочинку, місцеві мешканці, приїжджі з різних штатів, іноземці.
Для студентів, що підробляють, то чудовий час для непоганого заробітку. Та й користь від набутого досвіду. Як мовиться, перевірено на собі.
Стежки ведуть у Центральний парк. Навіть індіанців
— Ми теж призвичаїлися навідуватися до по-справжньому казкового світу Центрального парку, — кажуть колишні практикантки-киянки. — Це своєрідне зелене місто в місті хмарочосів. Там затишно, безпечно, цікаво за будь-якої погоди. Саме на одній із галявин спочатку почули, а потім побачили гурт індіанців, котрі біля декоративного вігваму зі шкіри танцювали і співали. Від них дізналися, що в Нью-Йорку є Національний музей американських індіанців «Центр Джорджа Густава Хейя», вони ж і продиктували номер телефона, за яким можна дізнатися про місце, де розташований заклад, години роботи тощо.
В один із вихідних у компанії дівчат-варшав’янок, котрі вже два роки були на студіях і добре знали мегаполіс, поїхали в музей на Боулінг Грін. Вхід там, до речі, для всіх безплатний. Працює експозиція завжди. Вихідний — лише раз на рік: у день Різдва — 25 грудня. То не єдина несподіванка: кожен відвідувач не відчуває незручностей чи браку уваги. Інваліди на візках спокійно пересуваються від зали до зали, на інші поверхи. Для людей з ослабленим слухом є спеціальні пристрої.
Дивитись є на що, адже експозиція охоплює п’ять тисячоліть і представляє предмети мистецтва, домашні вироби корінних мешканців Північної та Латинської Америки. Музей є науковим центром, що займається вивченням, збереженням і популяризацією історії, звичаїв, побуту автохтонів.
За бажанням, чимало інформації можна отримати російською мовою. Саме з такого буклета дізналися, що ця установа входить до складу смітсонівського інституту. Нам це ні про що не говорило, аж поки не прочитали, що в 1846 (!) році англійський учений Джеймс Смітсон з метою поглиблення та поширення знань заповів Сполученим Штатам Америки свої кошти. Відтоді інститут його імені має 15 наукових і музейних закладів у Вашингтоні і два в Нью-Йорку, один з яких ми й відвідали та ще й придбали сувеніри на згадку.
Узагалі індіанська екзотика цікавить численну публіку, котра купує відеофільми, предмети одягу, куштує національні страви. От коли б привезли в Україну одну з так званих пересувних виставок, то відвідувачі переконалися б, що індіанці з племен різних штатів не дарма були героями фільмів на кшталт «Чингачгук Великий Змій». Утім, можливо, після візиту до Києва цим займеться вождь племені Лакота Джозеф Брінгс Пленті.
На цьому активно-пізнавальний відпочинок не завершився. Під словом «активний» маємо на увазі не біг, а екскурсії містом, концерти, спектаклі, причому — все безплатно. Ми грошима не розкидалися, особливо тоді, коли можна зекономити, тобто влітку. Знали й ходили в той же Центральний парк на оперні спектаклі Метрополітен-опера, концерти класичної музики, джазу. Завжди там виступали (та й виступають) справжні зірки.
У Києві подейкують, ніби наш тенор Володимир Гришко підписав контракт з Метрополітен-опера. Почекаємо, можливо, і його можна буде послухати в Центральному парку Нью-Йорка. Безплатно.
Мосту Патона — 60, а Бруклінському — 130 років
Своєрідні мемуари тих, хто здобував досвід в американському місті-велеті, надихнув колишню мою землячку — архітектора, а нині громадянку США Наталю, розповісти про спільність між восьмим дивом світу й київським мостом Патона. Згадала вона про це під час екскурсії нашою столицею.
Виявляється, нинішній рік ювілейний не тільки для патонівського дітища, що 60 років тому з’єднало два береги Дніпра. За океаном, у Нью-Йорку, врочисто лунає Happy birthday з нагоди 130-річчя бруклінського колеги. Він теж по-своєму унікальний, але його біографія довша та сповнена драматичних перепитій.
Про них, виявляється, як і в нас, розповідають гіди під час екскурсій Великим Яблуком. У розмові з туристами із СНД навіть згадують про поета Володимира Маяковського, котрий оспівав унікальну на той час споруду. Тисячі жителів берегів Іст-Ривер, котрі щодня через міст їздять — хто в Бруклін, а хто в Манхеттен, — відповідально ставляться до вимог тих, котрі опікуються якістю та безпекою сталевого велета. Усі дотримуються чітких правил. У цьому переконалася навіть я, коли (на жаль, уже давненько!) їздила в Бруклін-брідж.
Спочатку оповідачі намагаються заінтригувати вояжерів. Розказують, як у травні 1883 р. після відкриття мосту для пішоходів і візків, хтось із натовпу вигукнув, що він ось-ось розвалиться. Почалася паніка, люди кинулися до берега. Дванадцятьох нещасних затоптали. Та попри інцидент, того дня міст перетнуло 150 тисяч осіб і майже дві тисячі екіпажів. З кожного безкінного за перехід брали 1 цент, з карети — п’ять. Тепер при в’їзді в Манхеттен теж треба платити, але вже іншу суму. Переїзд мостом Патона, як відомо, нічого не коштує. Хоча то і не єдина різниця.
Бруклінський — сталевий твір батька й сина Ройблінгів. Інженер Джон Ройблінг ще у 60-х роках ХІХ ст. замислив об’єднати береги Іст-Ривер. На ентузіазмі понад десятиліття він надихав на це місцеву владу. Марно! Сенсу в грандіозному будівництві не бачили до суворої зими, коли річка замерзла, паралізувавши економіку, бо пороми з товарами й пасажирами рухатися не могли. Ось тоді й згадали Ройблінга. А він, завершивши проект, улітку 1869-го трагічно загинув від удару поромом. З часом за справу взявся син — Вашингтон Ройблінг.
Він відповідав за встановлення конструкцій моста, 5-метровий проліт котрого мали утримувати сталеві троси, й спорудження в скельних породах дна ріки фундаменту для опор. Також запропонував застосувати небачену технологію. За його розрахунками виготовили водонепроникні кесони — дерев’яні короби з отвором, що на тросах опускали під воду разом із робітниками, які кайлами длубали дно Іст-Ривер. Потім у фундамент заливали бетон. Це й служило основою для биків моста. Про те, як з пілонів спускали перші сталеві троси, а сміливці-монтажники працювали, висячи над водною прірвою, розповідала тодішня місцева преса. Ось тоді журналісти й нарекли нову споруду восьмим чудом світу.
Міст відкривали з небаченою помпою. На урочистості прибули губернатор Нью-Йорка і президент США. Не було лишень самого Ройблінга: він пересварився зі злодійкуватими підрядниками й безтолковими виконавцями робіт, а тому не хотів навіть бачити своє дітище.
Хай там як, однак ройблінгівському диву ніколи не бракувало уваги з боку муніципалітету і кіношників. А ще полюбляють міст самогубці. Та це вже інша історія. Нині Бруклін-брідж є візитівкою мегаполіса і вважається національним раритетом. Саме це його об’єднує з київським мостом Патона. Щоправда, про те у США знають переважно фахівці й колишні кияни.
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»