ЄВГЕН КОВТОНЮК: ЗАРАДИ ШЕДЕВРІВ Я СКРІЗЬ СУНУ НОСА
Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями — як мандрівник, провідний есперантист України, голова Фонду Василя Єрошенка, багаторічний практик йоги, фотохудожник.
Об'їздивши майже увесь світ, Євген Миколайович зафіксував не лише унікальні краєвиди та визначні місця, розтоки людських доль, а й неповторні миті дивної взаємодії часу і простору.
Євген Ковтонюк отримав широке визнання в багатьох країнах світу. Його персональні виставки відбулися в Україні, Нью-Йорку, а також у Ніцці, Марселі (Франція), Баку (Азербайджан), Женеві (Швейцарія)...
В атмосфері депресій, чорнухи і зневіри його образи вражають: виявляється, світ — прекрасний і тим плекає в людській натурі найкращі моральні якості.
— Євгене Миколайовичу, Ви почали фотографувати примітивним чорно-білим фотоапаратом «Смена» ще школярем. Але серйозне ставлення до фотографії як мистецтва прийшло до Вас у зрілі роки. Якими нагородами і лаврами Ви вже увінчані?
— Мої світлини є у Британській бібліотеці в Лондоні, у музеях фотографії Ніцци, Марселя, сучасного мистецтва Кіцік Каларт у Баку, в Українському домі у Нью-Йорку. Одну фотокартину (і єдину поки що з України) придбав нью-йоркський музей «Метрополітен». Отже, мої нагороди — це визнання професіоналів і глядачів.
— Нині тільки дуже лінивий не фотографує. Але класних фотохудожників — одиниці. За яких умов світлина стає художнім твором?
— Дійсно, фотографія зараз — чи не найдемократичніше заняття. У сучасному цивілізованому світі важко зустріти людину, яка б не спробувала знімати, адже потреба певних зусиль і навичок із розвитком фототехніки звелася до мінімуму. Фотоархів власного життя нині формує практично кожен. Документальна фотографія майже завжди з часом становить певну історичну цінність, а інколи навіть і художню.
Хоч як дивно, та буває так, що розумітися на композиції, ритміці, світло-тіньових акцентах і навіть віртуозно володіти фототехнікою не досить. Фотографія, для того, щоб стати художньою, а не просто більш-менш вдалим черговим фіксуванням дійсності, має нести в собі образ. Отож необхідне гостре око, уважний погляд і готовність будь-якої миті до зустрічі з небуденним.
— Хто Ви передусім?
— Усе тісно переплітається, сприяє одне одному. Насамперед, я мандрівник, який хоче поділитися побаченим, відчутим, незнаними місцями і стосунками між людьми, певним світорозумінням. А оскільки я не письменник і не живописець, поки що, то роблю це через фотографію. Переважно філософського спрямування, а не просто картинки красиві пропоную.
Мандрам сприяє моє давнє захоплення міжнародною мовою есперанто. Я є делегатом від України в комітеті Всесвітньої есперанто-асоціації. До речі, частина каталогу моєї виставки, яка відбулася на запрошення Організації Об'єднаних Націй у Палаці Націй (Женева) вперше протягом усієї історії ООН, був надрукований, окрім англійською і українською, мовою есперанто.
Есперанто дає великі можливості для більш глибокого втілення задумів, передусім допомагає знайти людей, які так само захоплені цією мовою і можуть підсобити у мандрах.
До речі, минулого року відбувся Міжнародний есперанто-конгрес у В'єтнамі. Зібралося близько двох тисяч осіб із 75-ти країн. Керівні особи держави відкривали форум, було багато послів. Три мої фотографії з того конгресу фігурували на виставці у Женеві й надруковані в журналі «Есперанто», який читають у 112 країнах світу.
Як активний член Всесвітньої есперанто-асоціації, засновник і перший президент Української асоціації есперантистів я виступав від імені України у присутності дипломатів, керманича В'єтнаму. А це вже відповідальність, не просто захоплення.
— Цьогоріч куди їдете на конгрес?
— До Рейк'явіка. 20 липня з'їдуться півтори тисячі учасників із 150 країн. Серед них — професори, ректори університетів, тобто люди високого рівня, переважно інтелігенція. Тема — «Острови без ізоляції: за справедливе спілкування між мовними групами».
Від України, окрім мене, їде ще Ігор Галайчук, професор медицини з Тернополя. Я везу найбільший у світі есперанто-національний (український словник).
Про есперанто можна розповісти багато цікавого. Скажімо, Лев Толстой за дві доби вивчив есперанто, ввів курс цієї мови у своїй приватній школі.
— Легка мова?
— Щоб пристойно користуватися на рівні іншої мови, для вивчення потрібно в десять-п'ятнадцять разів менше часу. Мова мелодійна, проста, без винятків, тому що вона штучна. Спочатку — письмо, а потім — мова.
Як завше створювалися мови? Люди говорили, а потім під це підводили граматику. Тому, приміром, у російській — сотні правил, до тридцяти винятків і три винятки із винятків. У «Піднятій цілині» Шолохова герой каже: «Чому англійською пишеться «револютіон», а читається «революшен»? Вони, певно, на нас зляться-шиплять».
В есперанто такого немає. Як читається, так і пишеться. Тому дуже зручно. Водночас ця мова має найбільший у світі словниковий запас, приблизно як англійська і російська разом узяті. Ці факти маловідомі, тому що колись мова есперанто була надзвичайно дискримінована і фактично ліквідована. У 1937 році за наказом Сталіна знищили всі гуртки есперанто — з арештами, конфіскацією майна і розстрілами. У той самий рік Гітлер практично зробив те саме.
Ось ще один приклад, як стикаються диктаторські режими. Мова була забута. До речі, Сталін вважав її шпигунською, а Гітлер — пролетарською, комуністичною, тож вони з двох боків успішно цю мову задушили. Відродження есперанто почалося кілька десятиліть тому, і ми багато робимо для її розвитку.
У вітчизняній царині есперанто є багато цікавих постатей. Наприклад, унікальний Василь Єрошенко (народився 12 січня1890 року в селі Обухівка на Слобожанщині). Він у чотири роки осліп. Батько віддав його навчатися музиці. А що може сліпий? В'язати лапті, жебрачити і грати на якомусь інструменті, якщо має хист.
Єрошенко познайомився з дочкою секретаря Льва Толстого — Анною Шараповою, вона допомогла йому вивчити есперанто. Василь самотужки поїхав до Лондона у королівський коледж вивчати різні предмети. То була найвища інституція для сліпих у світі. Вивчився, повернувся. Поїхав до Японії. Там став класиком японської дитячої літератури.
Олесь Гончар про нього написав, коли під час відвідин Японії почув про нашого земляка. Ми створили Фонд Василя Єрошенка і популяризуємо його постать, ознайомлюємо людей із творчістю і подвижницьким життям. Коли він повернувся з Японії в уже Радянський Союз, то на Чукотці відкрив школу для сліпих. У Туркменії створив абетку туркменською мовою для сліпих по Брайлю. Людина феноменальна. Знав шістнадцять мов. Об'їздив самотужки, без поводирів, 22 країни.
— А скільки країн Ви відвідали?
— Понад сто, в деяких бував більше десятка разів. Але найцікавіше відвідувати країну вперше. От побуваю в Ісландії. Звідтіля поїду на спеціальний фототур на тиждень до Гренландії. Сподіваюсь на цікаві світлини, зокрема мрію зафіксувати прояви глобального потепління клімату.
Справа не в переліку чи кількості відвіданих країн. Насправді я з величезним задоволенням і радістю повертаюся в Україну, в рідні місця, які увесь час фотографую. Маю дуже багато виставок, пов'язаних саме з Батьківщиною.
— Наші співвітчизники змушені діяти за принципом «дешево і сердито», тож купують десятиденні автобусні тури по кількох європейських країнах. А якою є ваша мандрівна метода?
— Виїжджаючи автобусом, ви фактично їдете шматочком своєї країни в чужу і спілкуєтеся не з іноземним світом, а переважно між собою, перебуваючи здебільшого в автобусі.
У свої поїздки я вирушаю зазвичай один, навантажений апаратурою. Маршрут не завжди чітко спланований, що породжує надзвичайно цікаві, часом екстремальні, ситуації. У будь-якій країні є есперантисти. Я попередньо з ними списуюся, вони мене зустрічають, поселяють, радять. Яскравою була поїздка до Анголи. Зокрема, побував у племені на кордоні з Намібією (пустеля Наміб). Ті люди спілкуються власною говіркою, тобто навіть державної португальської не знають.
— Чим годували? Де на ніч влаштовували?
— Вживав грецькі горіхи і чорний хліб з України. Спав на землі, підклавши кулака. І це давало свободу. А якщо в кишені є місцева валюта, щось на обмін, то можеш побачити таке, куди тебе ніякий автобус найкрутішої туристичної фірми не довезе. Відчути невідоме, пожити серед аборигенів племені — це зовсім інша річ, ніж автобусні поїздки заялодженими маршрутами.
— В Анголі не було перестороги, що Вас пограбують чи з'їдять?
— Остраху, ризиків не було. У місцині, де я перебував, ніхто не пограбує і не з'їсть, тому що я жив у пустелі, у племені, яке злочинів не знає.
Інша річ — столиця Луанда, найдорожче місто у світі, де й готелі відповідно супердорогі. Не тому, що дуже комфортні, а їх там майже нема. Я ночував у гуртожитку, есперантисти організували. Отам справді страшно, хоча були двері із замками. Де цивілізація, там моторошно.
А людей, суголосних із природою, нічого боятися. Своє їв не тому, що не давали. Просто є певні правила мандрівника, особливо у невідомих країнах. Там важко з медициною, усе незвичне, а раптом мій організм не зможе прийняти якісь харчові продукти або подужати інфекції? Тим паче, що як йог я можу запросто голодувати три дні. Це не героїзм. Чому по-спартанськи ночував? Бо умови помешкань аборигенів не дозволяли скористатися їхніми пропозиціями. Краще вже на свіжому повітрі.
— Невже у диких пустельних племенах не ображають, не крадуть, не скоюють злочинів, так притаманних нашому суспільству?
— Плем'я, в якому я був, складалося лише зі 150 осіб. Це як маленьке село, всі один одного знають. Украдеш — і куди? Побіжиш через пустелю? Тим паче, що до іншого племені треба дві години бігти... Та й що вкрадеш? Тому у них такого поняття, як крадіжки, взагалі немає, абсолютно відсутні об'єктивні і суб'єктивні нагоди. Ну хіба що дружину у когось поцупити...
Відповідно вони не мають поняття про замки, тим більше, що їхнє житло тільки умовно можна назвати хатинкою. Сухим ломаччям обгороджено майданчик три на чотири метри плюс найнеобхідніші для життя речі. Кухня — банячок. Тож говорити про грабіжництво і крадіїв у тих місцях не доводиться.
У інших племен в Африці (я був у Кенії, Ботсвані, Зімбабве, Замбії) це присутнє, тому що вони вже інтегровані. У них відібрали власний спосіб життя, позбавили мисливських угідь, ніде полювати, нічого їсти, вони підтягуються до мегаполісів. Грабують здебільшого тих, хто у них усе це відібрав.
— Є думка: для того, щоб робити чудові світлини, потрібна дуже дорога апаратура. Це так?
— Це правда, але не вся. Я знаю фотохудожника Ігоря Гайдая. Він втілював проект з фотографування літака «Мрія» з усіма співробітниками, які були до нього причетні. Півтори тисячі осіб. Для того, щоб було видно носа кожного співробітника, треба було зробити величезну фотографію. Це можна зробити тільки тоді, коли є надзвичайно потужна техніка та оптика — спеціальне обладнання, яким не можна користуватися в інших обставинах. Коштує, як автомобіль.
Інший варіант. «Нейшнл географік» посилає фахівців до Сибіру вивчати ведмедів, яких залишилося з десяток-два. Потрібна надзвичайна апаратура, яка могла б сама знімати, на величезній відстані, бо ведмідь, вочевидь, навряд чи буде задоволений, якщо підійти до нього ближче. Отже, для спеціальних проектів потрібна наддорога апаратура.
Я роблю світлини доволі великі: метр на два і більше. І для того, щоб розігнати пікселі на такі розміри, потрібна хороша апаратура. Але! Багато фотографій я зняв напівпрофесійним «Олімпусом». Їх не можна робити великими, та й не потрібно. Тому що це часом на грані репортажу.
Є фотографії, які ти ніколи більше не повториш, хоч як би хотів. Ти потрапляєш у певний час, у певне місце, вчасно помічаєш і миттєво натискаєш на кнопку, не думаючи ні про які проекти. Тоді дуже дорога апаратура не виправдана, бо її потрібно розгортати, ставити на штативи тощо. Хоча й неправомірно казати: «Найголовніше — натхнення». Під кожну ситуацію трапляється той фотоапарат, який є під рукою.
Наступного року відкривається можливість поїхати до Африки в абсолютно дике місце — у Конго. Налаштовую себе: бери фотоапарат, мобілізуй душу, відкривай очі, фотографуй. Якщо це ще комусь цікаво, той «підтягнеться» на виставках.
— Геніальні кадри — річ рідкісна. Розкажіть про такі удачі.
— При тому й удачі бувають різного рівня. Суперзнімків за життя виходить, може, три-чотири. А хтось їх взагалі не має.
Знімки-удачі, якщо вони постановочні, можна ще раз організувати. Я постановочною фотографією майже не займаюся. Напівпланово працюю. Тут діє принцип: хочеш піймати шедевр — скрізь носа сунь. Якось поверталися на човні річкою Замбезі до табору. Запізнювалися, а в тих краях після заходу сонця людину чекає практично загибель.
— Певно, всі хижаки виходять на полювання...
— Авжеж. І ми дуже поспішали. Сонце вже торкалося річкової води. Раптом слон переходить річку. Я роблю кадр, але бачу, що слон проти сонця. Прошу провідника, щоб він проплив-об'їхав. Погодився. І я зробив ще два кадри, які вважаю одними з найкращих. Слон вийшов напрочуд колоритний, видно, як з хобота виглядає язичок з прожилками, текстурна шкіра осяяна сонцем і внизу затінена. А яка міміка в того слона! Можна і портрет зробити. Бо є вираз обличчя.
Друга удача. Прокидаюся рано на човні після рибалки в Карадагу (Крим), дивлюсь на берег і роблю знімок, один. Виявилося: сонце стояло так, що тінь від каменя, спроектована на сусідні скелі, — ідеальний профіль людини. Більше того, цей портрет схожий на поета Волошина, який недалеко мешкав у будинку, де нині його музей. Положення сонця, відстань від човна до каменя — це стільки збігів, які неможливо повторити. Тепер я розумний, коментую. А тоді я просто інтуїтивно натиснув кнопку. І вийшла світлина «Портрет тіні».
Третій приклад. Якось під Києвом проїжджав селом. Іде бабця з квітами, зігнута. Нахилений тин, нахилена хата. У жінки в очах сум, вона у стареньких ботах чимчикує під дощем. І мене «пробило». Зупиняюся, кажу: «Дозвольте, я вас сфотографую. Онукам покажу...» «Та фотографуй, синку, — байдуже відповіла.— Я йду до чоловіка на кладовище». Це і так було зрозуміло. Вийшла вражаюча світлина — «Одна». У ній — все село, вся наша історія, вся Україна. Вважаю це фото удачею, його можна ставити у будь-яку книгу про Україну, особливо, якщо вона має стосунок до сільського життя.
— Що Вам дало мистецтво фотографії? Як змінило Вас?
— Я думаю, що всі складові мого життя (я б не називав їх захопленнями) — мандри, фотографія, есперанто і йога — комплексно впливають на мене. Як і кожна людина, яка чогось прагне, я розвиваюсь. Я б не сказав, що фотомистецтво змінює мій світогляд, він розширюється і поглиблюється. Той, хто хоче бачити, той бачить, хто хоче іти, той іде. Я так і роблю.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»